Зміст
Вступ
1. Основні положення і принципи постмодернізму
2. Головні напрями сучасної релігійної філософії
3. Виразіть своє відношення до філософії постмодернізму. Дайте свою оцінку вислову К. Маркса: "Релігія опіум народу"
Висновок
Вступ
Західна філософія кінця XIX-XX ст. обумовлена особливостями розвитку в цей час культури, науки, техніки і всієї людської діяльності. Даний етап людської діяльності - це гранично суперечливий час, коли відбуваються революційні зміни в самих різних областях життя людей:
виникнення єдиного світового ринку, транснаціональних об'єднань і разом з тим глибока соціально-економічна диференціація як між країнами, так і усередині них;
розуміння неприпустимості і руйнівності світових воєн і їх розв'язування;
інтернаціоналізація культури і культурного життя і разом з тим міжнаціональні і міжконфесійні конфлікти;
демонстрація сили і потужності людського розуму, що зумів проникнути в мікро - і мегасвіти, і нездатність його справитися з плодами своєї власної діяльності.
Філософія цього періоду представлена різноманітними філософськими напрямами, концепціями і школами: матеріалістичними і ідеалістичними, раціоналістичними і ірраціоналістичними, релігійними і атеїстичними і т.д.
В цей час у філософії з'являються нові концепції і теорії: філософія життя, філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки і багато інших.
З кінця XIX-XX ст. починається перехід від класичної філософії, прагнучої спертися на розум, і в своєму вищому розвитку представленої Гегелем Марксом, до некласичної філософії.
1. Основні положення і принципи постмодернізму
Поняття "постмодернізм" (або "постмодерн") позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає "післясучасність". В російській мові поняття "модерну" означає певну епоху кінця XIX - початки XX століття. Модернізмом називали авангардні течії, що заперечували реалізм як обмеження творчості певними рамками і затверджували принципово інші цінності, спрямовані в майбутнє. Це доводить зв'язок модернізму, постмодернізму як певних стадій розвитку. Модернізм маніфестував новаторські напрями на початку XX століття, які, втративши деякий епатаж, стають вже традиційними. Тому в даний час не утихають суперечки про те, чи існує постмодернізм як самостійний феномен або ж це законне продовження і розвиток модернізму.
Загалом і в цілому епоха модернізму прагнула відкриття загальних наукових законів розвитку природи і суспільства і їх використовуванню в діяльності людства. Її представників об'єднувала віра в соціальний і науковий прогрес і встановлення на цій основі панування людини над природою, соціальної справедливості і гуманізму.
Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і філософію. Постмодерністські дискусії охоплюють великий круг соціально-філософських проблем, що стосуються зовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури, мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації став рішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Все піддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей, а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикального перегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою.
Статус філософського поняття постмодернізм отримав в 80-е роки завдяки роботам французького мислителя ж. - Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію про постмодернізм на область філософії. Початок відліку існування постмодерністської філософії пов'язують з роботою Ж. - Ф. Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році. Хоча термін починає вживатися ще в першій половині ХХ століття (Р. Панвіц, Ф. де Оніз, А. Тойнбі) і потім набуває широке поширення для характеристики нових віянь в мистецтві і літературі. Основоположні твори найвидніших теоретиків постмодернізму були написані ще в середині 70-х: Ж. Деррида і Р. Барт, наприклад, активно публікувалися на початку 70-х; М. Фуко, який зараз активно переводиться, помер в 1984 р. Ліотар поняття "постмодернізм" використовує для характеристики вже що затвердилися в суспільстві тенденцій. Російський дослідник постмодернізму И. Ильин справедливо вважає, що постмодернізм як культурний напрям спочатку оформився в руслі постструктуралістських ідей і існував у відносно вузькій сфері філософсько-літературознавства. В цей період він був представлений такими мислителями, як Ж. Деррида (р. 1930), М. Фуко (1926-1984), Ж. Делез (1925-1995), Ф. Гваттари (1930-1992), Ю. Кристева (р. 1941), П. де Ман, Дж. Хартманн, Х. Блум, і Дж.Х. Міллер і ін.
Яскравий представник постструктуралізма і постмодернізму - Жак Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійке значення. З його ім'ям пов'язаний спосіб прочитання і осмислення текстів, який він назвав деконструкцією і яка виступає у нього основним методом аналізу і критики попередньої метафізики і модернізму. Єство деконструкції зв'язано з тим, що будь-який текст створюється на основі інших, вже створених текстів. Тому вся культура розглядається як сукупність текстів, з одного боку, що беруть почало в раніше створених текстах, а з іншого, - генеруючих нові тексти.
Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська "річ в собі", неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Тому ніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежність індивіда.
Характерна межа постмодернізму - негативізм, "апофеоз безгрунтовності" (Л. Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося тим, що встояв, надійним і визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука, прогрес - все було оголошено неспроможним і невизначеним, все перетворилося на слова, міркування і тексти, які можна інтерпретувати, розуміти і "деконструювати", але на які не можна спертися в людському пізнанні, існуванні і діяльності.
Інтерес до філософії постмодернізму в російському суспільстві виникає в 90-е роки, тому його можна назвати запізнілим. Це обумовлено тим, що видавництво і переклад літератури, пов'язуваної з цим напрямом, з'являється тільки останніми роками. Коли на Заході заговорили про кінець постмодернізму, в російській філософії постмодерністські дискурси не встигли стати не тільки основними, але навіть популярними.
Відношення до постмодернізму в сучасній російській філософії суперечливо. Більшість філософів визнає постмодернізм як своєрідного культурного напряму і знаходить його основні принципи і положення характерними для сучасної епохи. Інші мислителі виказують повне неприйняття постмодернізму, визначаючи його як вірус культури, "декадентство", "історичну неміч", убачаючи в постмодернізмі черговий заклик до імморалізму і руйнування будь-яких етичних систем. Заперечуючи закони і засуджуючи існуючі суспільні системи, постмодернізм загрожує всім політичним системам. Створювані постмодернізмом нові форми мистецтва, шокуючи своїм речізмом, епатують суспільство. Постмодернізм часто сприймається як антипод культури гуманізму, як контркультура, заперечлива заборони і межі, культивуюча вульгарність.
Відношення до постмодернізму у багатьох філософів і мистецтвознавців достатньо жорстке і негативне. Його оцінюють як "розпад свідомості", "звироднілість соціології", "науковий міф", "химеру", "повсякденний апокаліпсис", "гіпермодерністську агресію", "фантасцієнтем", "прогрес до смерті"; постмодерністи - "справжні "підпільники" в моральній сфері, що насолоджуються свободою від звичайної людської моральності..." і т.д.
Прихильники такого погляду на постмодернізм не сприймають його як серйозну спробу створити щось нове по відношенню до академічної філософії. Постмодерністську культуру нерідко порівнюють з культурою пізньої античності, з її настроєм "кінця історії", коли все вже виказано до кінця і зник грунт для нових, оригінальних ідей.
Іншими філософами постмодернізм сприймається як певний умонастрій періоду кризи. Постмодернізм розглядають як сучасну історичну епоху культури, яка в широкому значенні розуміється як "глобальний стан цивілізації останніх десятиріч, вся сума культурних настроїв і філософських тенденцій", як інша форма культурної свідомості. В цьому визначенні постмодернізму убачаються спроби встановити його зв'язок з попередніми філософськими напрямами. Наприклад, ідея Н.С. Автономової про спадкоємність постмодернізмом спочатку романтизму кінця XVIII початку XIX в., потім модернізму очолюючого в культурі в кінці XIX - початку XX вв. Дійсно, для цього є підстави, оскільки основні проблеми постмодернізму і його своєрідний нігілізм можна знайти у філософських навчаннях, починаючи з античністю і аж до західноєвропейського ірраціоналізму ХIХ-ХХ вв.
Постмодернізм виражає самим фактом свого існування одну з універсальних тенденцій розвитку культури, тому позиція філософів, що визнають в цілому, не дивлячись на деконструктивізм, позитивність постмодернізму, представляється нам найперспективнішою.
По-перше, безумовно, позитивним в постмодернізмі є його звернення до філософського осмислення проблеми мови. Для філософії XX в., як і раніше зайнятою проблемою пошуку "справжнього людського буття", була характерною пильна увага до мови, розуміння його основоположної ролі в культурі, а не тільки як засоби передачі “ідей". У зв'язку з цим з'являються лінгвістично орієнтовані варіанти герменевтики, аналітична філософія. Інтерес до мови і символу став підставою методу структурного мовознавства (Ф. Соссюр), соціології мови (Е. Сепір, Би. Уорф), перетворення сфери несвідомого в особливого роду організована мова (Ж. Лакан), виявлення символів-архетипів колективного несвідомого (До. Юнг, неофрейдизм), трактування мови як голоси буття (М. Хайдеггер), відкриття в мові шифрів початкового значення буття (Д. Ясперс) і ін.
По-друге, позитивність постмодернізму полягає в його зверненні до гуманітарних коренів філософії: літературному дискурсу, нарративу, діалогу і т.д. Найвидніші представники постмодернізму ставлять свою за мету допомогти читачу зрозуміти текст, розкодувати знаки, розкрити і по-своєму осмислити авторські ідеї. Наприклад, філософія для Ж. Деррида є центром, об'єднуючим гуманітарні науки і мистецтво в єдину систему. Так постмодернізм підкреслює тісний зв'язок літератури і філософії.
По-третє, позитивним в постмодернізмі є його пріоритетне відношення до проблеми свідомості. В цьому плані постмодернізм знаходиться в руслі розвитку всієї сучасної світової філософії, розглядаючої проблеми когнітивної науки (включаючи і когнітивну психологію), і модну тему штучного інтелекту, і питання, пов'язані із засобами масової інформації, зовні якої складно представити сьогодні життя людини.
По-четверте, відмова від традиційних цінностей в постмодернізмі має, окрім негативних, позитивні моменти. Руйнування раціональних стандартів відбувається ради визнання різноманіття сучасних проектів життя, наукових концепцій, соціальних взаємостосунків.
Постмодернізм як сучасне світовідчування можна порівняти з модернізмом, який також свого часу виник як своєрідний протест проти дійсності і створив нові напрями у філософії і мистецтві. Вже самі назви "постмодернізм" і "модернізм" націлюють на зіставлення, щоб з'ясувати точки зіткнення і визначити характер зв'язку цих понять. В мистецтві модернізм традиційно розумівся як художній напрям кінця XIX - початки ХХ століття. Іноді розглядають поняття "модернізм" в двох значеннях. В широкому значенні модернізм має на увазі епоху Нового часу, у вузькому значенні - це рубіж XIX-XX століть. Ми розуміємо модернізм як художній напрям кінця XIX - початки ХХ століття, охоплююче всі сфери культури і орієнтоване на синтез релігійних, філософських і мистецтвознавчих ідей. Модернізм створив ідею єдиної релігії, засновану на синтезі окультизму, містики і християнства, єдиного мистецтва, єдиної філософії. Як феномен у філософії модернізм розуміється як ідеологічна течія в європейській філософії, направлене на перетворення і оновлення.
Терміном "постмодернізм" ми позначаємо напрям в сучасній культурі і одночасно сучасну культурну епоху.
Проблема співвідношення модернізму і постмодернізму не розв'язується у філософії однозначно. Деякі прихильники близькості модернізму і постмодернізму вважають, що основні концептуальні положення постмодернізму сформувалися завдяки нежиттєвості модернізму.
Концепції сучасного постмодернізму доводять розвиток і трансформацію культури модернізму, єство якого залишається незмінним при різноманітті інтерпретацій його ідей. З цієї точки зору, постмодернізм є перехідним типом культури, що виник на модерністській основі і використовуючим її мову і поняття. Тому не варто розглядати постмодернізм як повну ревізію спадщини попередніх епох, це може привести до спотворення бачення не тільки минулого, але і майбутнього.
2. Головні напрями сучасної релігійної філософії
В роки догматизації марксизму всяка релігійна філософія у зв'язку з войовничим атеїзмом розглядалася як реакційна. Критики марксизму з боку представників цієї філософії не залишалися у боргу і разом з обгрунтованими претензіями до діалектичного і історичного матеріалізму допускали спотворення і вульгаризацію, хоча вже в ті часи намітився і діалог марксизму з релігійними філософами. Зараз настав час по можливості неупередженого викладу і оцінки релігійно-філософських шкіл.
Сучасна релігійна філософія не є однорідною. Вона представлена сукупністю навчань (шкіл і доктрин), часом полемізуючих один з одним і пов'язаних з різними конфесіями. Головною межею релігійно-філософських навчань є що міститься в них явний або прихований доказ необхідності існування релігії і корисності її благотворного впливу на людину.
Неотомізм - це сама розроблена філософська доктрина католицької церкви, ядро неосхоластики. Її найвидніші представники: Е. Жільсон, Же. Марітен, Ю. Бохеньській, Р. Веттер, К. Войтыта (тато Римський Павло) і ін.
За ініціативою тата в Римі створюється Академія св. Хома, в Лувене - Вищий філософський інститут, який став міжнародним центром неотомізма.
Основоположний принцип неотомізма розкривається у вимозі гармонії віри і розуму. Віра і розум в неотомізмі - не антиподи, а два потоки, два способи досягнення однієї і тієї ж мети - пізнання бога. Вищим актом віри є божественне одкровення, яке є також і вищим способом пізнання миру. Відштовхуючись від ідеї Хоми Аквінського, що "Віра - це божественна підказка", неотомісти виділяють три форми збагнення істини: науку, філософію, теологію. Низькою з них є наука. Вона тільки описує явища і встановлює причинно-наслідкові зв'язки між ними. Філософія - більш високий ступінь раціонального пізнання. Вона є вченням про буття, єства кожної речі. Головною задачею філософії є пізнання бога як першопричини і кінцевої мети всіх речей. Теологія виявляється одночасно і вершиною раціонального знання, і знанням нераціональним, надрозумним - вірою. Виходить, що віра не тільки розширює межі розуму, але і є остаточним критерієм істини внаслідок того, що, будучи носієм божественного одкровення, непогрішима. Таким чином, істини віри не можуть суперечити істинам розуму, бо бог є творець і одкровення, і розуму, а суперечити ж собі він у принципі не здатний.
Неотомізм стає теологічною формою сучасного об'єктивного ідеалізму. Об'єктивно-ідеалістичною філософією признається незалежний від суб'єкта зовнішній світ. Неотомізм претендує на те, що він є “третім шляхом” у філософії, що стоїть вище за ідеалізм і матеріалізм. З погляду неотомізма бути об'єктивно-реальним зовсім не значить бути матеріальним, об'єктивно існувати, значить, щось більше, ніж існувати плотський. Саме реально-нематеріальне буття і є, на думку неотимістів, первинним. Матерія ж, будучи реальній, але позбавленій характеру субстанції (тобто самостійного буття), охоплюється нематеріальним буттям.
Якось загальне, що є в матеріальних і нематеріальних предметах, буття складає єдність миру. За конкретними ж матеріальними і нематеріальними предметами лежить “чисте буття", духовна основа всього - Бог. Він буття всіх речей, але не в значенні існування, а як причина їх приватного буття. Існування є втілення єства в дійсність, а всі єства містяться спочатку в божественному розумі як віддзеркалення його природи. Питання про співвідношення Бога і створеного буття речей для неотомізма досить важке. Адже визнати у них єдину природу - припуститися “блюзнірства”, якщо ж затверджувати, що їх природа різна, то на основі знання про об'єктивний світ не можна нічого укласти про буття Бога, довести його існування. Рішення цієї проблеми неотомісти бачать в існуванні “аналогії" між Богом і миром конкретних предметів.
Сумнів в пізнаваності миру, з погляду неотомізм, неприпустимо, воно розхитує основи філософії і знання. Ми пізнаємо не тільки явища, але і реальність як таку. Проте об'єктом пізнання виявляється не сама матеріальна річ, а її імматеріальна форма. В процесі відчуття зовнішні речі входять в зіткнення з душею і стають дійсними об'єктами пізнання, але вже як позбавлені матерії. Активність мислення є прояв проникаючого в людський розум “божественного світла". Це світло мислення передає природним шляхом образам “плотських об'єктів", освітлюючи тепер уже своїм “активним світлом" загальне і істотне.
Філософія - міст, який повинен, по думці неотомістів, з'єднати науки з теологією. Якщо теологія сходить з небес на землю, то філософія від земного підіймається до божественного, і врешті-решт прийде до тих же висновків, що і теологія.
Для філософії неопротестантства характерна соціально-етична проблематика. Обговорюються проблеми значення буття людини в його відносинах з світом і Богом. Головні представники неоортодоксалізму: До. Барт, Е. Бруннер, Рейнгольд і Річард Нібури, П. Тілліх, Р. Бультман і ін. Вони претендують на відродження справжньої спадщини Реформації.
Ліберальне протестантство критикується неоортодоксами за нічим не обгрунтований оптимізм. Вони не рахують можливим суспільний прогрес вже через відсутність якого-небудь його критерію. К. Барт відкидає розуміння людини як автономного індивіда, здатного перетворити мир і створити зрештою ідеальний світовий порядок.
Багато проблем, розглядається неоортодоксами по-своєму, є запозиченнями з концепцій екзистенціалізму, особливо з філософії М. Хайдеггера. Це проблеми свободи і відчуження, справжнього і не справжнього існування, вини, тривоги, совісті. Людське буття розбивається на два вигляд: соціально орієнтоване і буття з повною віддачею на милість Бога. Вся сфера історичного, соціального буття виявляється відчуженою відходом від Бога, виразом гріховності. У релігійної людини завжди присутнє неусувне відчуття
10-09-2015, 23:19