Отже, Платон чітко продумав і письмово зафіксував два своїх грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам, єдина, що проіснувала до кінця античності. Платоніки ж продовжували безупинно вчити аж до 10 століття в Каррах. Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії для західного середньовіччя і Візантії, забезпечивши єдність усієї європейської думки.
РОЗДІЛ ІІІ
Життєвий шлях Арістотеля
Арістотель народився в 384 р. до н. е. У давньогрецькому місті Стагірі. Глибоке провінційне походження Арістотеля компенсувалося тим, що він був сином відомого лікаря Нікомаха. Бути лікарем означало в Стародавній Греції посідати досить вагоме місце в суспільстві. Крім того, Нікомаха знала майже вся Македонія. Він, будучи лікарем, служив при дворі у македонського царя Амінти ІІІ. Тому дитинство Арістотель провів при царському дворі, товаришуючи з сином Амінти Філіпом – майбутнім македонським царем Філіпом ІІ. У 369 році Арістотель залишився без батьків. На той час він вже отримав якісь знання з медицини, адже він був помічником свого батька. Однак, він не став професійним лікарем. Але медицина залишилася для нього на все життя настільки рідною і зрозумілою галуззю, що згодом у своїх найважчих філософських трактатах він дає пояснення на прикладах з медичної практики. Опікун Арістотеля Проксен дозволив йому покинути рідне місто і отримати освіту в Афінах.
Вже у 367 р. Арістотель прибув до Афін і вступив до Академії Платона. З цією Академією Арістотель пов’язав наступні 20 років свого життя – спочатку як учень, а потім – як вчитель [6; с. 145].
Арістотель був спершу принциповим платоніком, а згодом відійшов від строгого платонізму. Перші твори Арістотеля в стінах Платонівської Академіївідрізняються схильністю його до риторики, який він згодом приділив дуже багато уваги. У 364 року до н.е. Арістотель зустрічається з Платоном, післячого вони спілкувалися до самої смерті Платона, тобто в плині 17 років. Платон дуже високо цінував Арістотеля.
Невдовзі, у 335 р., становище Арістотеля в Афінах дещо змінилося у зв’язку з приходом до влади промакедонської партії. Не маючи ні політичних, ні громадянських прав, Арістотель, вирішує покинути Афіни.
Арістотель вирушив у мандри. Притулок він знайшов в малоазійському місті Асосі. Тут він провів три роки (348-345). Саме тут остаточно визначився його світогляд. Тут же він одружився, і незабаром в нього народилася донька.
Протягом наступних троьох років Арістотель живе на острові Лесбос, у місті Мітілені, що розташоване недалеко від Асосу.
У 343 році Арістотель повертається до царського двору, куди його запросив сам цар Філіп ІІ з метою доручити йому виховання свого тринадцятирічного сина Олександра. Коли ж у 16 років виховання закінчилося, і Олексанр Македонський став співправителем свого батька, Арістотель повертається на батьківщину – у Стагіру. Тут він теж не затримався на довго – він провів тут три роки (339–336). В цей же період відбувається битва під Херонеєю (Беотія), в якій грецьке військо зазнало поразку від Філіпа ІІ, внаслідок чого грецькі міста тратили самостійність.
Повернувшись до Афін у 335 році, Арістотель засновує свою власну філософську школу – Лікей (ліцей), та керував нею майже до кінця життя. Школу Арістотеля часто називали «перипатетичною», бо навчання відбувалося під час прогулянок під накритою галереєю (peripatos).
У Лікеї Арістотель викладав майже дванадцять років. Цей період збігається з періодом походів Олександра Македонського по Азії. Арістотель намагався пояснити молодому завойовнику різницю між греками та “негреками”. Але стосунки між Аристотелем та Олександром в цей час трохи погіршилися. Сталося це через Калісфена – племінника Арістотеля, який був також історіографом Олександра. Він відмовився писати пошану молодому монархові як напівбогові [11; с. 201-202].
У 323 році у Вавілоні померає Олександр Македонський. І це викликало антимакедонське повстання в Афінах, тому прихильники промакедонської партії почали зазнавати гонінь. Ця ж доля спіткала й Арістотеля. Не чекаючи суду, Арістотель їде з Лікеї до Халкіди (що на острові Евбея), передавши керування своєї школи Теофрастові. Але вже через два місяці Арістотель померає від шлункової хвороби (322 рік).
Арістотель був надзвичайно плідним автором, але багато його творів - загубилися. Політико-правова тематика детально освітлюється в таких працях, як “Політика”, “Афінська політика” та “Етика”.
Взагалі, твори Арістотеля поділяються на: діалоги, колективні роботи його школи, трактати. Доля всіх трьох груп була різною. Саме діалоги та інші ранні твори – пропали. Правда, залишилися деякі уривки цих праць, завдяки яким ми можемо дізнатися про зміст цих праць. Всі колективні праці теж загубилися (крім “Афінської політії”). А от третя група зберіглася майже вся, правда дещо у спотвореному вигляді.
Політико-правові погляди на державу в “Політиці” Арістотеля .
Однією з характерних рис наукової діяльності Арістотеля є її багатогранність. Своїми працями Арістотель збагатив майже всі існуючі в його часи галузі науки. Держава і суспільство не лишилися поза увагою. Головне місце серед його здобутків, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".
Центральною проблемою “Політики” в Арістотеля є питання про походження держави. Перший розділ роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І відразу відповідає: “держава – це спілкування, яке організовується для будь-якого блага.”[11, с. 343]
У своїй праці Арістотель розробляє теорію ідеальної держави, ідеального полісу, а також походження цієї ідеальної держави. Арістотель відкидає релігійне походження держави. Він пише, що людина – це істота політична, і що держава базується на природному потязі людей до спілкування та спільного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспільстві. Отже, перша форма суспільного життя – родина рабовласницького суспільства. Другий етап утворення держави – селище, громада, що складаються з декількох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її інтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з’являються й інші, більш вагомі потреби. І третій етап утворення держав – виникнення її з декількох селищ, чи громад. Оскільки держава за Арістотелем, є розвинуте “спілкування” селищ, а селище – розвинута родина, що роздрібнилася, форми організації родини були перенесені ним і на державу [14; с. 32-33].
Щодо ідеальної держави, то теоретична побудова ідеального поліса – кінцева мета, яку ставить перед собою Арістотель у "Політиці". Цілком виправданими були би пошуки ниток, що зв'язують ідеальний поліс Арістотеля з грецькими полісами IV ст. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Арістотеля з епохою, у якій він жив. Міркування про поліс, ідеальний поліс, займає в "Політиці" багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз його попередників і сучасників у другій книзі). Тут ми знаходимо обґрунтування думки про те, що поліс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, узгодженим з всіма чеснотами; тут поняття полісу піддається розчленуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що несправедливо розподілила між людьми розумові здібності, Арістотель захищає одну з підвалин античного суспільства – рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства – приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині за природою.
Розгляд різних теорій державних устроїв Арістотель починає з аналізу проекту Платона. Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Арістотель критикує теоретичну позицію Платона – його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У "Законах" Платона Арістотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що загрожують при введенні їх у життя тими чи іншими труднощами і небажаними результатами.
Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами, Арістотель відмовляється бачити в ній панацею від усіх суспільних зол. Розбираючи проект Гіпподома Мілетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподома беруть участь в керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, затверджує Арістотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто володіє цим правом [19; с. 124].
У такий спосіб Арістотель приходить до висновку, що запропоновані до нього проекти, якщо вони будуть реалізовані, не забезпечать найкращого життя громадянам держави.
На початку дослідження видів державних устроїв Арістотель піддає розгляду питання про державу взагалі. У першу чергу він аналізує поняття громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій висновок Арістотель формулює так: "існує кілька різновидів громадянина.... громадянином переважно є той, хто володіє сукупністю громадянських прав".[29, с. 83]Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Арістотеля, спонукає його відразу ж перейти до питання про співвідношення чесноти справжнього громадянина з чеснотами просто гарної людини.
Висновок Арістотеля такий: ці чесноти тотожні в одній державі і різні в іншій. І тут, таким чином, з’являється загальна порада філософа: вирішувати теоретичні питання звертаючись до складності і різноманіття дійсності, а саме, політичної реальності [29; с. 85].
Досить виразно видна практична спрямованість соціально-політичного вчення Арістотеля в тих його здобутках, де представлено класифікацію видів державного устрою; три з яких розглядаються ним як “правильні”, три - як “неправильні”, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Арістотелем, - царська влада, аристократія, політія; неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Царська влада – правління одного, що править в і’мя загального блага; тиранія – правління одного, що керується власною вигодою. Аристократія – правління деяких, кращих, що здійснюється в інтересах усіх громадян; олігархія – правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія – правління більшості, що обирається на підставі визначеного цензу і, що піклується про загальне благо; демократія – правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Арістотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних – відсутність чеснот.
Неважко переконатися, що за кожним вжитим в Арістотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ намагається зробити свою схему гнучкою, яка була б здатна охопити все різноманіття дійсності. Наводячи в приклад сучасні йому держави й звертаючись до історії, він, по-перше, констатує існування різних різновидів всередині окремих видів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і, що існують проміжні форми між царською і тиранічною владою – аристократія з ухилом в олігархію, політія, близька до демократії та ін. [14; с. 34-35].
Велику увагу Арістотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини і передумови переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами їх давнього і зовсім недавнього минулого. Тією ж особливістю відрізняється виклад його поглядів на методи запобігання переворотів і збереження тих чи інших видів державних устроїв.
Підводячи підсумки нашого міркування про "середній" лад в міркуванні Арістотеля, можна зробити висновок: політія, "середній" державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Арістотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, Арістотель вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів.
Дві останні книги “Політики” вміщують у собі переказ проекту ідеального державного устрою, за яким громадяни мають абсолютно щасливе життя. Цей твір не був новизною в часи Арістотеля: в Арістотеля були послідовники, теорії яких опрацьовані у другій книзі “Політики”. Як бачимо, зі слів Арістотеля, а також з добре нам вже відомого Платона, творці цих проектів не досить піклувалися про практичне втілення своїх пропозицій в життя.
Передумовами створення ідеального, найкращого, зразкового полісу, за Арістотелем є певна кількість населення, певні розміри території, зручне розташування відносно моря. З числа повноправних громадян виключалися ремісники та торгівці, так як стиль життя і тих, і інших, стверджує Арістотель, не сприяє розвитку чеснот, а щасливим життя може бути лише життя у відповідності до чеснот. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадян їжею та в той же час – можливістю дружньо надавати свою власність на використання іншим громадянам. Всьому громадянському населенню варто брати участь в усіх сессітіях, тобто у суспільних трапезах [8; с. 114-115].
Особливе значення в “Політиці” надається шлюбним законам, які повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалися нормальні, здорові фізично діти. В останній книзі детально описуються методи виховання дітей – майбутніх громадян. Погляди Арістотеля стосовно цього питання тісно пов’язані з його ідеалами суспільного устрою.
Ідеальний державний устрій, що описується в “Політиці”, в цілому близький до того, який у попередньому викладенні називається аристократичним. За Арістотелем, громадяни в такому полісі ведуть такий образ життя, що сприяє розвитку чеснот та, відповідно, такий, що забезпечує державі щасливе життя.
В часи Арістотеля поліс переживав тяжку кризу, симптомами якої були – жорстока соціальна боротьба всередині грецьких міст-держав та різкий поділ останніх на демократичні та олігархічні, - сам Арістотель констатує той факт, що в більшій частині полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад. Відносячи і той, і інший до “неправильних” і, в той же час, вбачаючи в полісі вищу форму людського об’єднання, Арістотель повинен був шукати вихід з положення, яке склалося в той час. На його думку, грецькі поліси, що не здатні встановити у себе та в інших полісах досконалу форму правління, могли сподіватися вийти з безвихідного становища, в якому вони опинилися, лише завдяки допомозі ззовні, з боку. Та ж сила (македонський цар), яка виявиться здатною встановити потрібні порядки в самій Елладі, як вважав Арістотель, допоможе грекам розселитися у колишніх володіннях персидських царів, засновувати там нові поліси з безумовно зразковими рисами державного устрою [16; с. 78-79].
Арістотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни у світі, які відбувалися у сучасну для нього епоху, але вони цікавили його лише в тій мірі, в якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, найкращої, на його думку, політичної організації – грецького полісу.
Серед усіх здобутків Арістотеля треба виділити і те, що він почав спробу всебічної розробки науки про політику. Термін “політика” походить від грецького слова “поліс”, що означає “місто-держава”. Тому ті народи, що не прилучилися до життя в “місті-державі”, залишаються ніби поза межами грецької політики як науки про державу.
Політика як наука в Арістотеля тісно зв’язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає розвинуті уявлення про моральність, знання етики. Метою політики є виховання прекрасних якостей громадян, досягнення справедливості і загального блага. Таким чином, під політикою Арістотель розумів управління суспільством через державу як особливий апарат, а також управління самою державою. Безсумнівно, що політику як науку, Арістотель вважав найбільш практично застосованим знанням, що забезпечує досягнення “суспільної користі”. Він назвав її наймогутнішою та архітектонічною наукою, що визначає всі інші науки, за допомогою яких “будуються” держави. У залежності від неї (науки) визначаються стратегія і економіка. Її ціль охоплює мету всіх інших наук.
РОЗДІЛ IV
Порівняльна характеристика ідеальної держави Арістотеля.
Отже, порівнюючи погляди двох видатних філософів, можна стверджувати, що система поглядів, викладених в Арістотеля більш розгорнута та доведена до кінця, ніж у Платона. В працях Арістотеля (на відміну від Платона) погляди на державу не закінчуються на побудові якогось найкращого державного ладу, він розглядає основні принципи функціонування держави, описуючи при цьому декілька типів як позитивних, так і негативних, на його погляд політичних систем.
Виходячиз усього сказаного та проаналізованого вище, можна сказати, що проект Платона, описаний у “Державі” цілком утопічний і нездійсненний на практиці. Неможливо зробити державу абсолютно єдиною, тобто усуспільнити усю власність, скасувати інститут родини і т. д., не можна змусити правителя віддати свого сина в землероби, якщо він не виявиться здатним для несення тягаря влади. Так само не можна змусити вельмож добровільно розступитися і звести на трон безрідного орача тільки тому, що він за своєю природою створений для керування державою. Усе це було б можливо, якби держава була побудована на засадах справедливості[11; с. 346].
Арістотель пішов шляхом критики Платона та його праць. Це, звичайно, легше. Він уміло довів неспроможність платонівської держави: “Корінну помилку проекту Платона треба вбачати в неправильності його основної передумови. Варто вимагати відносної, а не абсолютної єдності як родини, так і держави: держава
10-09-2015, 23:05