Крім того, філософська спадщина Г. Сковороди багато в чому визначала загальну спрямованість ідей сучасників Сковороди й мислителів більш пізнього періоду, зокрема І.Котляревського, М.Гоголя, М.Максимовича, засновників Кирило-Мефодіївського товариства М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та української суспільно-політичної думки ХІХ ст. загалом.
Висновок
Г.С.Сковорода, за влучною характеристикою І.Франка, жив на «розграні двох великих епох». Він був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним, за виразом Д. Чижевського, культура ця «догоріла повним полум'ям до кінця та враз згасла». Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян, що здійснене було після указів 1763 та 1783 pp. Гинула зроджена попередньою добою козацька людина, в якій привабливо віддзеркалювалися такі риси менталітету, як героїка вояцького подвигу, безоглядне молодецтво, широта душі, романтичні, ліричні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі, гумор. Нова соціальна дійсність суперечила цьому, вона позбавляла надії на самозбереження. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати на шлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю в ім'я збереження того, що ця дійсність знищувала; чи спрямувати споконвіку притаманну українському духові, породженому «кордонною цивілізацією», стихію вільної самодіяльності особистості за межі соціального — в сферу духовної реальності, яка свідомо протиставлялась неприйнятній соціальній дійсності. Цей третій шлях обрав Г.С.Сковорода, і як на той час такий вибір був чи не найбільш реалістичний з огляду на потреби збереження і розвитку української духовності як такої.
Подібно до давньогрецького Сократа, український філософ вів досить простий і невибагливий спосіб життя. Будучи, як його називали сучасники, «ходячим університетом», він не прив'язував себе до якогось конкретного місця, крім як до батьківщини, і тим більше до якихось матеріальних речей. Його ідеї та філософські погляди часто виступали причиною його конфронтації з ретроградами-чиновниками, псевдослужителями віри та іншими проявами бюрократичної машини. Основна причина цього полягала в тому, що ніхто не міг коригувати його думки.
На мій погляд, філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.
Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалась у рукописах, але видана була вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги ("Наркіс", "Узнай себе", "Асхань" та ін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки ("Басні харьковские"), притчі, канти ("Всякому городу нрав і права", оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури). Найвідомішою збіркою поезій є "Сад божественних пісень", до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753-1785 pp. Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.
Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям - філософію серця, яка грунтовно розроблена в XIX ст. у працях П. Юркевича та ін. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, "пружиною" усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати "істинну людину", Бога. "Пізнай себе", - закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості. Вчення Сковороди, хоч він і не прийняв геліоцентричної теорії Коперника ("Кинь Коиерникові сфери, глянь в сердечнії печери"), поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду ("А мой жребій з голяками"), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею "сродної праці" (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися "твердим глуздом", вплинув на становлення просвітницького реалізму в українській літературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки ("Всякому городу нрав і права", "Сад божественних пісень") і, нарешті, започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука, на мою думку, раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.
Таким чином, спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Одним із доказів цього виступає той факт, що пам’ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі.
Перелік використаної літератури
1. Сковорода Г.С. Вибране.- X.: Прапор, 1990р.- 299 с.
2. Сковорода Г.С. Сад пісень.- К.: Веселка, 1972р. - 200 с.
3. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г.Сковороди.- К.: Наукова думка, 1983р.- 269 с.
4. Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Том 1. – К.: АТ «Обереги», 1994р. Т. 1/ Передм. О.Мишанича. – 528с.
5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992р. 234с.
6. Багалій Д.І. «Український мандрівний філософ». К., - 1992р. 200с.
7. Андрущенко В.П. Соціальна філософія: історія, теорія, методологія./Підручник для Вищих навчальних закладів/ Генеза., 2006 – 656с.
8. Федір Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії., К. – 2000р.
9. Бичко А. К, Історія філософії К. – 2002р. с. 367-379
10. М.Ю.Русин, І.В.Огородник Історія української філософії. Підр. Академвидав. К. – 2008р.
11. Сковорода Г.С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира //Повне зібрання творів. –Т.1
12. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия // Юркевич П.Д. Философские произведения: приложение к ж-лу “Вопросы философии”. – М., 1990.
13. Юркевич П.Д. Вибране. К., 1993р. – с. 73
14. Горський В.С Історія української філософії./К – 2004р. 488с.
15. Огородник Ц.В. Русич М.Ю. Українська філософія в іменах / К., 1997р. 328с.
16. Огородник І.В Історія філософської думки в Україні/ К., 1999р.- 543с.
17. Шинкарка В.І. Філософський словник/ К., 1986р.- 795с.
10-09-2015, 23:26