Право власності юридичних осіб

Обов’язкові розміри паю встановлюють загальні збори членів-засновників кооперативу. Розмір паю для вступників у кооператив у процесі його функціонування визначається статутом кооперативу[16] . Член кооперативу має право на пай, тобто на частку в майні кооперативу у вартісному вираженні. Член кооперативу не є суб’єктом права власності на конкретне майно кооперативу чи на його частку, оскільки власником виступає кооператив як юридична особа.

В разі виходу з кооперативу пайовик має право вимагати повернення йому пайового внеску і сплати всіх кооперативних виплат, нарахованих на розмір паю. У деяких випадках пай може повертатися не тільки грішми, цінними паперами, а й натурою, майном на розмір паю. Термін та інші умови отримання паю встановлює статут кооперативу. Право власності членів кооперативу - фізичних осіб на пай - є спадковим (ст.25 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”).

Відповідно до п.2 і 3 ст.21 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди.

Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.

Порядок формування та розміри неподільного фонду встановлюються статутом. Особливістю неподільного фонду кооперативу є те, що в разі ліквідації кооперативу майно цього фонду за рішенням загальних зборів членів кооперативу направляються на здійснення основних цілей кооперативної системи.

Резервні фонди створюються для забезпечення відновлення зношених основних фондів або для поповнення оборотних фондів і забезпечення коштів на розвиток виробництва.

В кооперативах за рішенням уповноважених органів утворюються страхові та інші фонди. На рівні об’єднань кооперативів за рішенням повноважних органів управління відповідно до їх статутів, утворюються централізовані фонди.

Джерелом формування централізованих фондів є внески споживчих товариств, внески фондів спілок нижчого до фондів вищого рівня, а також доходи від власної діяльності та від діяльності створених спілками підприємств.

Зміст права кооперативної власності, як і будь-якого іншого права власності, становить перед усім тріада правомочностей: володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом (ст.86 Цивільного кодексу України). Право володіння передбачає закріплену в законі можливість фактичного утримання майна у сфері господарювання кооперативу. Право користування означає закріплену у законі можливість добувати від майна його корисні споживчі якості. Право розпорядження - це заснована на законі можливість визначати фактично та юридично долю майна - продати, передати у тимчасове користування іншим особам, переробити або просто знищити його. Розпорядження, як правило, здійснюється власником шляхом укладення угод: цивільно-правових договорів купівлі-продажу, підряду, поставки, майнового найму (оренди) тощо.

Оскільки суб’єктами права власності в кооперації є кооператив (товариство) чи об’єднання кооперативів (їх спілки), то кожний з цих суб’єктів як юридична особа має право вчиняти щодо майна, яке йому належить на праві власності, будь-які дії, що не суперечать закону.

Згідно Закону України “Про споживчу кооперацію” споживчі товариства, спілки використовують належне їм майно на цілі, передбачені у ст.1, тобто для ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану.

Відповідно до ст.10 цього закону майно споживчих товариств та їх спілок може бути продане, передане, здане в оренду, надане в позику і безплатне тимчасове користування членами споживчих товариств державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів.

2.5. Власність громадських організацій.

Загальні положення про власність громадських організацій містяться у ст.8 Закону України “Про власність”, Закону України “Про об’єднання громадян” та спеціальних нормативних актах, що регулюють окремі види діяльності громадських організацій.

Громадські організації (у тому числі благодійні й інші фонди) відповідно до ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян” можуть мати у власності кошти та інше майно, передане їм засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Майно громадських організацій призначене для здійснення невиробничої діяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій. Господарча діяльність громадських організацій допускається лише тоді, коли вона безпосередньо випливає із статутних завдань і має підпорядкований щодо цих завдань характер.

Основними джерелами утворення власності громадських організацій є вступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та інших громадських організацій. Політичні партії мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандиських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Суб’єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінувала думка про багатосуб’єктність права власності громадських організацій, відповідно до якої це право водночас належить кільком суб’єктам. Так, профспілки є багатоланковою системою, яка складається з багатьох організацій різних рівнів, що мають право юридичної особи.

Якщо організація утворює багатоланкову систему, де первинні ланки (юридичні особи) об’єднуються з ланками (також юридичними особами) вищих рівнів, то суб’єктом права власності на майно таких організацій визнається громадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд), а не окремі її ланки (первинні, обласні, республіканські), хоч вони й наділені правами юридичної особи. Чи не має тут суперечності? Названі ланки громадських організацій, визнані юридичними особами і суб’єктами цивільно-правових відносин, мають майно (відокремлене від майна інших організацій), яким вони можуть володіти, користуватись, розпоряджатись у межах, визначених статутом, але наявність вказаних правомочностей не означає, що їм належить право власності на це майно. Власником цього майна у цілому є громадська організація як система у складі своїх підрозділів, які мають лише право оперативного управління або право повного господарського віддання з приводу наданого їм майна.

Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єдиною юридичною особою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб’єктом права власності (наприклад коло взаємодопомоги).

Об’єктом права власності громадських організацій виступає майно необхідне для здійснення статутних завдань організацій, споруди з відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки культури, стадіони, піонерські табори, інше майно.

Відповідно до характеру діяльності громадських організацій об’єктами її власності можуть бути підприємства.

Одним з різновидів об’єктів права власності громадських організацій виступають майнові фонди цих організацій. У статутах або відповідних положеннях, як правило, не здійснюється диференціація майна за фондами. Але специфіка правового режиму окремих видів майна громадських організацій дає змогу провести узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти і майно у натурально-речовому визначенні.

У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об’єктів права власності громадських організацій. Є думка, що об’єкти права власності поділяються на основні виробничі фонди, основні фонди невиробничого призначення, оборотні фонди. Критерій для такої класифікації - цільове призначення і використання об’єктів.

На думку Ю.К. Толстого, який, зважаючи на те, що громадські організації, як правило, не займаються господарською діяльністю, визначив, що їх майно поділяється на основні засоби та інші матеріальні цінності.

До основних засобів належать споруди, устаткування, культурний, спортивний, господарський інвентар, книги у бібліотеках, майно та інвентар піонерських таборів. До інших матеріальних цінностей - бланки членських квитків, господарські, будівельні матеріали, паливо, малоцінний і швидко зношуваний інвентар, спецодяг, а також інші матеріали, які перебувають на складах або у дорозі.

Щодо грошових коштів , то це окрема група об’єктів, і розподіляються вони за цільовим призначенням (адміністративно-господарські витрати, капітальний ремонт, матеріальна допомога членам організації).

Відповідно до ст.24 Закону України “Про об’єднання громадян” об’єднання громадян (громадські організації, політичні організації) з метою виконання статутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність.

Джерелами формування об’єктів власності громадських об’єднань є вступні і членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески і пожертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій, виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої, господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені законом.

Щодо політичних партій і масових громадських рухів, які мають політичні цілі, то вони не можуть одержувати фінансову підтримку або іншу матеріальну допомогу від іноземних держав, організацій і громадян.

Зміст суб’єктивного права власності громадських організацій полягає у тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень).

Право власності об’єднань громадян (громадських організацій, фондів, політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) у порядку, передбаченому законодавством України та статутним документом.

Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і використання коштів профспілкового бюджету визначається статутами профспілок.

Фінансова діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їх статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.

Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам, розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні фінансові органи та податкові інспекції.

Кошти та інше майно об’єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються, не можуть перерозподілятись між їх членами і використовуватись для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а відповідно до ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян” за рішенням суду спрямовуватись в дохід держави.

2.6. Власність релігійних організацій.

Релігійні організації, як і інші юридичні особи також можуть мати у власності певне майно. Відповідно до ст.7 Закону України від 23.04.1991р. “Про свободу совісті та релігійні організації” релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій[17] .

У власності організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Власність релігійних організацій формується внаслідок придбання або створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами, організаціями, переданого державою, а також придбаного за іншими підставами, передбаченими законом (ст.18). Релігійним організаціям заборонено проводити примусове обкладання віруючих майновими зборами.

Релігійні організації у порядку встановленому чинним законодавством мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні), яким надаються права юридичної особи (ст.19).

У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства, а майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертаються його колишньому власнику. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів. При відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави (ст.20).

2.7. Право інтелектуальної власності юридичних осіб.

За Законом України “Про власність” суб’єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни, юридичні особи та держава.

Об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

Відносини щодо створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України та спеціальними законодавчими актами України:

1. Законом України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (15.12.1993р.)

2. Законом України “Про охорону прав на промислові зразки” (15.12.1993р.)

3. Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (15.12.1993р.)

4. Законом України “Про авторське право і суміжні права” (23.12.1993р.)

Висновки і пропозиції.

Як бачимо, в Україні існує широка законодавча база для регулювання відносин власності. Вона враховує світовий досвід розвитку права.

В усьому світі власність є центральним поняттям в цивільному праві. Наприклад, Французький Цивільний кодекс так характеризує власність: власність – це право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином з тим, щоб користування не було таким, яке заборонене законами або регламентами[18] .

Дуже часто власність характеризують, як абсолютне право на річ. Наприклад, в Японії право власності це є повне панування над річчю (лат. plena in re potestas). Німецькі юристи підкреслюють, що виробка визначень – це небезпечна справа для законодавця. Англійські юристи вважають, що історія права – це не логіка, а досвід і радять уникати узагальнень.

Все це говорить про складність створення законів про власність не лише в Україні, а й в усьому світі.

Ознайомившись з великою кількістю законів та літератури, яка коментує їх, я прийшла до висновку: вони мають окремі суттєві недоліки.Ця недосконалість вітчизняного законодавства негативно впливає на розвиток відносин власності, а особливо недержавних господарських структур. У цій ситуації увага юристів має бути зосереджена у вивченні прогалин у законодавстві, що регулюють відносини власності та удосконалення чинних правових норм.

Світовий досвід показує, що становлення законодавчої бази відносин власності відбувалось поступово і протягом тривалого часу й завершилось наприкінці дев’ятнадцятого століття. Воно супроводжувалось прийняттям певних законів та постійними вдосконаленнями старих. Подібний процес нині триває й в Україні. Вітчизняне законодавство перебуває на етапі становлення, який характеризується наявністю суперечностей у різних нормативно-правових актах, частими змінами і доповненнями до законів, нечітким викладом норм, значними прогалинами у праві, відсутністю досвіду, традицій врегулювання відносин власності.

Література.

Конституція України – К.: Преса України, 1997р.

Цивільний кодекс України К.: Юрінком Інтер, 1999р.

Закон України “Про власність” від 07.02.1991р. №697-XII

Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991р. №887-XII

Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991р. №1576-XII

Закон України “Про споживчу кооперацію”від 10.04.1992р. №2265-XII

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992р. №2460-XII

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991р. №987-XII

Локк Джон. «Два трактата о правлении» // Сочинения в трех томах. Том – 3. М. 1988г.

Гегель Г.В.Ф. «Философия права». М. 1990г.

Дзера О.В. «Розвиток права власності громадян в Україні». К.: Вентурі. 1996р.

Сергеев А.П. Толстой Ю.К. Учебник «Гражданское право». М. Проспект, 1997г.

Скловский Н.И. «Собственность в гражданском праве». Учебно-практическое пособие. М. Дело. 1999г.

Суханов Е.А. «Лекции о праве собственности». М. 1991г.

Л.Нецька «Про окремі недоліки Закону України “Про господарські товариства”» // Право України №4, 2000р. ст.77.

[1] Гегель Г.В.Ф., Філософія права. М., 1990. с.94.

[2] Гегель Г.В.Ф., Філософія права. М., 1990. с.94.

[3] Закон України “Про власність” станом на 19.09.2000 Відомості Верховної Ради України 1991 №20

[4] Шевченко Я.М. Правові проблеми колективної власності в Україні// Право України – 1996 - №1 – ст.6-7.

[5] Закон України «Про господарські товариства», ст. 54 від 19.09.91.

[6] Закон України «Про господарські товариства», ст. 55 від 19.09.91.

[7] Закон України «Про господарські товариства», ст. 47 від 19.09.1991.

[8] Закон України «Про господарські товариства», ст.68 від 19.09.1991.

[9] Закон України «Про господарські товариства», ст.81 від 19.091991.

[10] Закон України «Про підприємства в Україні», п.3, ст.3 від 27.03.1991р,, № 887-ХІІ

[11] Закон України «Про власність», ст.27 станом на 19.09.2000р.

[12] Закон України «Про власність», п.5 ст. 27 станом на 19.09.2000р.

[13] Відомості Верховної Ради України – 1992 - №30 – с.414.

[14] Кооперативне право / За редакцією В.І.Семчина К., 1998 – с 124 – 133.

[15] Відомості Верховної Ради України – 1991 - №20 – с.249. Закон України “Про власність”

[16] Відомості Верховної Ради України – 1991 - №20 – с.249. Закон України “Про споживчу кооперацію”

[17] Відомості Верховної Ради України – 1991 - №25 – с.283.

[18] стаття 544 Французького Цивільного кодексу.