Вони створили підпільно-диверсійну групу з 22 чоловік, під керівництвом І.М. Бабура, яка підтримувала зв'язок з партизанським загоном імені Леніна, що входив до складу 2-ї партизанської бригади ім. Сталіна. Мешканці Соболівки всіляко допомагали підпільникам. Патріоти знищили старосту та поліцая, організували кілька диверсій на залізницях поблизу села. 27 лютого 1943 року підпільники звільнили близько 300 юнаків та дівчат, яких фашисти хотіли вивезти до Німеччини, вбивши при цьому начальника охорони і жандарма. За це гестапівці жорстоко помстилися патріотам. Гітлерівські карателі розстріляли 17 активістів села, в тому числі колишнього голову сільради Н. П. Кущика, голову колгоспу М. І. Майка, агронома П. Д. Скакодуба. На місці цієї трагедії, в Соболівці встановлено хрест пам'яті і шани. Один тільки з них - Балинець Максим Йосипович - вижив. Найактивнішими партизанами були соболівчани: брат і сестра - Олена та Олексій Лебеді. Олексій був у полоні, втік. Вийшовши на зв'язок з партизанами загону ім. Леніна, влаштувався лісником в Петрашіському лісі (4 км. від с. Соболівка). Дружина - Ганна Іларіонівна пекла партизанам хліб, дісавала ліки в аптеці. Будинок Лебідь Олени був явочною квартирою. Їх видав сусід Олени, поліцай - Кирило Холодницький. 5 серпня 1943 року Олексія та Олену Лебедів та квартиранта Олени - Петра Гнєдова забрали гітлерівці. Хату Олени спалили. Після довгих, нелюдських катувань, в яру під Гайсином в грудні 1943р їх розстріляли. В квітні 1944 року вони були перепоховані на місцевому цвинтарі, а тіло Гнєдова - в братській могилі в місті Гайсині. 12 березня 1944 року Соболівку звільнили солдати 5-го мехкорпусу 27-ї армії. Штаб армії 13 та 14 березня знаходився на території цукрозаводу, звідки керували боями. За два-три дні до 12 березня, німці відійшли до Губника, де утримували переправу через річку Південний Буг. Саме між Соболівкою та Губником відбувались найбільші, найважчі бої... Загинуло 20 солдат і офіцерів. «... На 6-у годину ранку 13 березня 1944 року 233-я танкова бригада, 252-й, 156-й і 46-й танкові полки механізованих бригад 5-го механізованого корпусу зосередились у Соболівці. Мотопіхотні підрозділи 45-ї і 2-ї механізованих бригад перебували ще на марші. У Соболівці танки заправились трофейним пальним. Запаси його виявилися дуже доречними: через нестачу пального танкові частини залишили на своєму шляху значну частину техніки, всі свої тили. Прибувши на південну околицю Соболівки, полки повністю заправили машини пальним, взяли необхідний запас дизельного палива. Зокрема, 233 танкова бригада, взяла запас - 1000 кг пального. О 8-й годині ранку командир 15-го механізованого корпусу генерал-лейтенант танкових військ М.В. Волков викликав до себе на командний пункт, що розмістився у Соболівці, командирів танкових частин, познайомив їх із станом справ у районі Губника, і поставив перед ними бойове завдання. Разом із тим наголосив, що в районі переправ обстановка дуже складна. Ворог,залишивши на світанку 12-го березня Соболівку, під ударами 202-ї стрілецької дивізії 27-ї армії, відійшов у Губник...» [30]
За свободу своєї Батьківщини віддали життя 329 мешканців Соболівки. Дуже важкою була перша весна після визволення села. Поля обробляли переважно жінки й підлітки, вручну та коровами. В колгоспі «Червоний хлібороб» залишилося 7 корів, 33 коней, 20 свиней. Реманент складався з 9 кінних плугів, 2 культиваторів, 7 возів і 9 саней. Відбудова МТС тільки починалася. Це згубно позначилося на обробітку землі та на врожайності. Трактори, які залишилися в МТС, виявилися зіпсованими. Не було запасних частин, не вистачало й слюсарів. Під кінець 1944 року, використавши побиті й трофейні машини, відремонтували 44 трактори.
Робітники цукрового заводу протягом 1944 року в надзвичайно важких умовах зуміли відремонтувати обладнання і вже в наступному році дали перший цукор. Незважаючи на скрутне становище в розореному селі, його мешканці здавали хліб та інші продукти у фонд Червоної Армії, щоб допомогти наблизити перемогу над лютим фашизмом.
У наступні два роки всі чотири колгоспи залишалися ще економічно слабкими. Становище дуже ускладнила посуха 1946 року. З 1947 роком прийшов післявоєнний голод. Зі спогадів жительки села Соболівка Тамари Мар'янівни Соболєвської, 1928 року народження: «...Для соболівчан голод 1947 року не буї таким страшним, як голод 1933 року. На той час. Я навчалася в десятому класі Соболівської середньої школи і пам'ятаю, як вчителі приходили на роботу знесилені та опухші від голоду, як нас дітей підгодовували в школі. Для нас варили леміш з меленої кукурудзи. Діти легше переносили голод, ніж дорослі.Масових смертей серед населення, я не пам'ятаю...». Нелегко було налагоджувати побут і культуру. Приміщення сільських клубів і шкіл було майже зруйновані або потребували ремонту. Збереглася лише третя частина парт, однак навчання почалось. Дітям доводилося сидіти на лавках і принесених з дому стільцях.[31]
Хоч довелося переборювати великі труднощі, на 1950 рік цукровий завод досяг кращих показників довоєнного часу, видавши понад 106 тис. ц. цукру. Через два роки тракторний парк був значно більший довоєнного. Протягом 1956-1958 рр. всі колгоспи села об'єднались в один. Його назвали «Росія». Після укрупнення земельні угіддя розкинулись на 5980 га. Згодом тут одержали в середньому по 17,5 ц. зернових та 250 ц. цукрових буряків з гектара, виробили по 46,3 ц. м'яса і 168 ц. молока на 100 га. угідь. Після реорганізації МТС, колгосп придбав 27 тракторів, 7 зернових комбайнів та 16 вантажних автомашин.
В 1966 році на цукровому заводі було встановлено парову турбіну потужністю 1500кВт., а в 1968 році було завершено реконструкцію парокотельного цеху, що значно поліпшило умови праці робітників, а також збільшило енергетичну потужність заводу.
Розвивалась в Соболівці і культура. Завдяки Опанасу Панфіловичу Тітарчуку, який очолив на той час колгосп «Росія», в 1967 році, було споруджено будинок культури, а його завідуючому І. В. Бондарчуку було присвоєне звання заслуженого працівника культури УРСР.[32]
Також у 1967 році була відкрита перша в районі Соболівська музична школа перша і єдина на той час сільська, в області, про яку так славно, з гордістю написала її перша випускниця, наша уславлена поетеса, член спілки письменників України, викладач Вінницького державного педагогічного університету - Тетяна Яковенко:
Піано, форте, баркарола...
В словах вражала новизна.
Тоді сільська музична школа
На область всю була одна.
На той час в селі було 8 бібліотек, 8 кіноустановок, радіовузол, стадіон. Виходила багатотиражна газета «Суворовець» та колгоспна радіогазета. В 1970 році в Соболівці було відкрито музей історії села, дбайливо оформленого народним умільцем, художником Едуардом Адольфовичем Руппельтом. З 1965 року в Соболівці є дві загальноосвітні школи, одна з яких І-ІІІ ступенів. Маленьких соболівчан приємно зустрічає, побудований Тітарчуком, дитячий садок «Сонечко» у1982році, гарне світле приміщення загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, у 1972році. Тут відкрито музей історії школи, музей бойової Слави, музей-виставку робіт педагога школи, художника- Руппельта Е.А.Гордістю школи є її учні, які свято бережуть і примножують традиції нашого села. В 1992 році в Соболівці побудовано нове трьох- поверхове приміщення дільничної лікарні. В ній трудяться справжні фахівці своєї справи....У кожного своя місія у цьому житті, яку до кінця потрібно реалізувати. Велике щастя віддавати, тоді не даремним було твоє життя...
Отже, нелегка доля випала жителям села на радянський період. Він розпочався величезними змінами у керівній структурі, потім «воєнний комунізм», «НЕП», голодомор 1932-1933рр. та Велика Вітчизняна війна.[33]
Ці події забрали велику кількість населення та залишили болючі спогади в серцях мешканців села, які до цих пір розповідають про них нащадкам.
3. Відомі постаті села Соболівка
Соболівська земля подарувала світові не один десяток видатних людей, які стали на найвищий ступінь визнання. Серед них професор кафедри хімії ТГПІ Гітіс Семен Семенович, доктор фізико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О. С. Венгер, краєзнавець Іван Карпович Фурдик, поетеси Тетяна Яковенко, Галина Журба та багато інших.
Далі розповім про деяких з них детальніше, зокрема, Гітіс Семен Семенович, народився 20 травня 1920 р. в с.Соболівка, Теплицького району, Вінницькій області. У 1928 р. вступив в Соболівську середню школу, яку закінчив в 1938 р. У цьому ж році пройшов дуже великий конкурс в Київський Державний Університет ім. Шевченко на хімічний факультет і став студентом, до червня 1941р., коли почалася Велика Вітчизняна війна. З червня по вересень 1941 р. - боєць винищувального загону при держуніверситеті. Продовжувати навчання довелося в Одеському держуніверситеті, евакуйований в м. Майкоп, Краснодарського краю.
31 липня 1942 р. після закінчення Університету, встигнувши отримати диплом, все чоловіче населення було терміново мобілізоване, як військово зобов'язане; пішки вночі відправилися на формування в 180 запасний полк і були розквартировані в м. Хоста, в сливовому саду.
З серпня по вересень - боєць 180 запасного стрілкового полку з північно - кавказького фронту, а далі з вересня по грудень 1942 р.- боєць другого окремого мотострілкового батальйону. З грудня 1942 по березень 1943 р. - боєць - кулеметник 55-ї гвардійської дивізії. З березня 1943 по жовтень - курсант Калінінського військового технічного училища. З жовтня 1943 по січень 1944 - курсант 3-го окремого учбового батальйону хімічного захисту в м. Кинішма Іванівської обл. З січня 1944 по серпень 1945 - курсант Калінінського військового технічного училища, яке закінчив в званні мл. технік - лейтенант.
Після закінчення училища направлений в резерв головного військового хімічного управління Червоної армії, де в листопаді м. Київ був демобілізований, звідки був взятий на службу в армію. З листопада 1945 р. по вересень 1946 р. -хімік центральної науково - дослідної лабораторії тресту «Укрлакокраска» (м. Київ).
З вересня 1946г. по січень 1948 р.- старший лаборант кафедри Неорганічної хімії Дніпропетровського Держуніверситету. З січня 1948 р. по вересень зав. видавництва цього університету, а з вересня 1948 по листопад 1960 р.- асистент кафедри органічної хімії. У 1953 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата хімічних наук.[34]
У листопаді 1960 р. на конкурсній основі обраний на посаду начальника лабораторії органічного синтезу філії Державного інституту Азотної промисловості в м. Новомосковське Тульської обл., де пропрацював до вересня 1966 р. Тут організував аспірантуру, прекрасну бібліотеку, сучасні прилади. Перші 5 аспірантів під його керівництвом захистили кандидатські дисертації. До цього часу він підготував докторську дисертацію.
За ініціативою Гітіса С.С. був створений в м. Тулі науково - дослідницький і проектний інститут мономерів. В цей інститут у вересні 1966 р. разом з групою науковців переїхав в м. Тула.
Тут Гітіс С.С. очолив відділ синтезу мономерів для термостійких полімерів. З листопада 1967 р. по березень 1973 р. працював заступником директора по науковій частині цього інституту. По співробітництву був запрошений до педінститут на посаду професора. У 1967 р. ним була захищена дисертація на здобуття вченого ступеня доктора хімічних наук. В цьому ж році ВАК присвоїв звання професора.
В березні 1973 р. був вибраний зав. кафедрою хімії педінституту, де пропрацював до травня 1988 р., а з травня професором і науковим керівником галузевої лабораторії по синтезу початкових продуктів для термостійких і високоміцних полімерів. Надалі інститут був переведений в педагогічний університет.
Проф. Гітіс С.С. є фахівцем в області теоретичної органічної хімії. Він є ініціатором розвитку в наший країні важливих робіт в області «активированного нуклеофильного замещения в ароматическом ряду». Ним отримані значні результати по механізму реакцій «нуклеофильного замещения полинитросоединений», які не тільки сприяли практичному використанню цього класу з'єднань, але і являлись крупним внеском в рішення складної задачі органічній хімії - встановленню зв'язку між будовою і реакційною здатністю органічних сполук.
С.С. Гітіс автор понад 420 наукових робіт, зокрема монографічних і оглядових: "Мономерьі для синтетических волокон" ч.І, II и III; "Терефталевая кислота"; "Сигма-комплексьі в синтезе и анализе", а також 127 авторських свідоцтв і патентів.
Проф. Гітіс С.С. є висококваліфікованим викладачем вищої школи. Ним розроблені ряд ВУЗІВСЬКИХ курсів, такі як "Строение и реакционная способность органических соединений", "Химия ВМС", "Органический синтез" та ін.
Очолювана з 1973 р. по 1988 р. проф. Гітісом С.С. кафедра хімії ТГПІ була однією із зразкових кафедр інституту, оснащеною сучасними науковими і учбовими устаткуванням і приладами. В даний час він професор кафедри хімії. Створена за ініціативою Гітіса С.С. галузева науково-дослідна лабораторія початкових продуктів для полімерних мембранних матеріалів МХП СССР дозволяє привертати студентів до виконання наукової роботи, поставити на належний рівень весь учбовий процес. Серйозна постановка «НИР» дає можливість поглибити знання студентів і здійснити підготовку вчителя середньої школи на сучасному рівні.
Проф. Гітіс С.С. автор підручника "Практикум по органической и биологической химии" для педвузів. Ряд наукових розробок Гітіса С.С. включені в підручники і монографії. Велика увага приділяється ним при підготовці висококваліфікованих кадрів: під його керівництвом підготовлено і захищено понад 40 кандидатських і 7 докторських дисертацій.
Для Гітіса С.С. характерна практична реалізація наукових розробок в найважливіших галузях народного господарства СРСР. Так за його участю і під його керівництвом створений напрям синтезу мономерів ароматичного ряду для отримання синтетичних волокон і інших полімерних матеріалів.
Розроблені за участю С.С.Гітіса процеси упроваджені на 12 хімічних підприємствах країни.
Проф. Гітіс С.С. нагороджений знаком "Винахідник СРСР".
Науково - практична діяльність С.С.Гітіса була відмічена чотирма дипломами Центрального і обласного правління ВХО ім. Д.И.Менделєєва і двох медалей ВДНХ СРСР. За розробку, проектування і будівництво комплексу освідчено - промислового виробу "Мягчитель-2" в Чебоксарському ПО "Химпром" професор Гітіс С.С. в 1982 р. удостоєний Премії ради Міністрів СРСР.
У 1996 р. вибраний академіком Російської академії природних наук, а також головою Тульського регіонального відділення.
С.С.Гітісом виконується велика науково-організаційна робота. Він був одним з ініціаторів створення Всесоюзного науково - дослідницького і проектного інституту мономерів (ВН1П1М), де протягом ряду років був заступником директора по науковій роботі.
Наукова тематика інституту по хімії і технології отримання ароматичних діамінів, дикислот і їх дихлорангідридів. створювана при його активній участі і керівництві, надалі була реалізована в досвідчено- • промислове і промислове виробництво.
С.С.Гітіс був членом наукової ради "Полімерні матеріали в народному господарстві при Держкомітеті Ради Міністрів СРСР" і є членом секції мономерів в радому з теплостійких полімерних матеріалів АН СРСР.[35]
Активну участь брав С.С.Гітіс в постановці і організації науково-методичної роботи в педвузах країни, був членом президії Ради з організації і координації науково-дослідницької роботи в педагогічних вузах МГІ РРФСР, членом вченої комісії з хімії Міністерства освіти РРФСР і членом науково - методичної Ради з органічної і біологічної хімії Міністерства освіти СРСР. Проф. Гітіс С.С. був членом Навчально-методичної Ради за фахом хімія УМО Держкомітету з народної освіти СРСР, також член вченої спеціалізованої ради Тульського політехнічного інституту за фахом 05.03.04.
С.С. Гітіс був головою науково-методичної ради з хімічних наук обласного суспільства "Знание", членом пленуму обласного правління ВХО ім. Д.И. Менделєєва. С.С. Гітіс учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами: "Отечественной войны второй степени", "Трудового Красного Знамени". "Почета" та 16-и медалями.
Гітіса Семена Семеновича характеризує велика відповідальність за поручені справи, сумлінність у виконанні будь-якої роботи. Він нагороджений знаками "Отличник химической промьішленности", "Отличник народного просвешения", "Отличник просвещения СССР", "За отлччньїе успехи", знаком ГДР "Научно-техническое содружество 1951-1971г.г.", двічі бронзовою медаллю ВДНХ, тричі знаком "Победителю социалистического соревнования» знаком Всесоюзного суспільства "Знание" "За активную работу".
Далі приділимо увагу невтомному досліднику рідного краю Івану Карповичу Фурдику. Скільки у нього книг ніхто не рахував. Як він каже: "Це для мене значення не має. Скільки - не цікавить, цікавить, які вони".
Кілька тисяч томів нараховує його бібліотека - справжня заздрість для шанувальників друкованого слова. Комплекти дореволюційних і радянських енциклопедій, зокрема, Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона у 86 томах, видання 1890-1907 рр., Біографічна бібліотека Ф. Павленка „Життя видатних людей" - 200 біографій, видання 1890 - 1910 рр., "Боль-шая знциклопедия" у 22 томах, видання 1900-1909 рр. Підручники, по яких вчився батько, збірники афо ри з м і в, літе р ату ра для бібліофілів, книги про Велику Вітчизняну війну, багатотомна серія української літератури, Шевченкіана тощо. Довідники, і мемуари, мєдицина, книги про книги, повна серія "Жизнь замечательных людей", повні зібрання класиків, комплекти журналів, підшивки газет. До речі, є підшивки районної газети та багатотиражки "Суворовець" за багато десятків років.[36]
А які книги - те потрібно бачити! Їм нема ціни. Від підлоги до стелі - стелажі, заповнені літературою. Час не залишив на них свій відбиток, хоч книгам є по сто і більше років. Чимало томів у власноруч виготовленій суперобкладинці. Це також одне із захоплень книголюба.
Багато в бібліотеці є й мікрокопій із рідкісних книг, які замовляв у бібліотеках Москви, Ленінграда, Києва. А якщо додати, що кожна має, гак би мовити, ще й свою "біографію", історію, чимало з дарчими автографами. Зокрема, Олени Ржевської, Володимира Лідіна, Іллі Еренбурга. Микити Годованця та багатьох інших, з якими підтримував дружні зв'язки,
29-04-2015, 02:02