Зміст
I.Вступ
2.1.Травми та опіки глотки
2.2. Фарингіти
2.3. Лепторихоз
2.4.Тонзилити (ангіни)
2.5. Захворювання мигдаликів
III.Висновки
Використана література
Вступ
Виокремлення оториноларингологіх у самостійну дисципліну почалось із середини XIXсторіччя. До цього викладання та лікування не багатьох відомих тоді вушних хвороб входило переважно в курсі хірургії, а захворювання верхніх дихальних шляхів — терапії. Підставою для об'єднання хвороб вуха, горла і носа-була анатомо-топографічна єдність цих органів, їх фізіологічний взаємозв'язок, а також уведення в практику ендоскопічних методів дослідження ЛОР органів. Ось тільки окремі, основні, віхи становлення оториноларинголога. У 1841 р. німецький лікар Ф. Гоффманн (F. Hoffmann) запропонував оглядати глибокі ділянки вуха, носа і горла за допомогою дзеркала, в центрі якогоу вигляді невеличкого кружальця була зчищена амальгама. Пізніше вюрцбурзький лікар Трьольч (A. F. Troltsch) на основі цього дзеркала створив лобовий рефлектор. У 1854 р. іспанський співак, один із найвидатніших викладачів співу професор Паризької консерваторії і Королівської академії музики в Лондоні М. Гарсія запропонував метод непрямої ларингоскопії. Застосовуючи гортанне дзеркало, М. Гарсія вивчав фізіологію голосу співаків. Методику огляду гортані, розроблену М. Гарсія, уже через рік почали застосовувати лікарі. Невдовзі було запропоновано методику задньої (1859), а потім передньої та середньої риноскопії.
Якщо характеризувати розвиток оториноларингології в Україні в цілому, то слід зазначити появу фундаментальних робіт, починаючи з 20 —30-х років. С.М. Компанієць, О.М. Пучковський, О.С. Коломійченко розробляють питання діагностики та лікування гнійних отитів і пов'язаних з ними внутрішньочерепних ускладнень. М.Я. Харшак створює школу оториноларин-гологів-онкологів. Г.С. Тромбицький, М.Ф. Пітенко та С.М. Компанієць активно працюють над питаннями крайової та професійної ЛОР патології. Великий внесок у вивчення етіології, патогенезу, епідеміології, діагностування та лікування склероми дихальних шляхів зробили праці М.М. Волковича, В.Г. Дроботько, Л.О. Зарицького, В.П. Ярославського, О.М. Пучковського, С.В. Михайлівського.
У 1924 р. починає видаватися «Журнал вушних, носових та горлових хвороб». У 1930 р. у Харкові було організовано науково-дослідний інститут отоларингології, який проіснував 25 років. Тут вивчалися проблеми тонзиліту, фізіології і патології носа, профілактики та лікування глухоти та приглухуватості. У 1960 р. відбулося відкриття Київського науково-дослідного інституту отоларингології. Ініціатором цього і директором інституту до 1974 р. був член-кореспондент АН України, лауреат Ленінської премії, професор О.С. Коломійченко (мал. 3). Його на цьому посту змінив лауреат Державної премії України професор О.І. Циганов. З 1985 р. інститут очолює заслужений діяч науки України, член-кореспондент АМН України, професор Д. І. Заболотний.
За даними на 2000 р., в Україні працює 3655 оториноларингологів і функціонує близько 8600 ЛОР-ліжок.
Оториноларингологія — клінічна дисципліна, що вивчає морфологію, фізіологію і патологію вуха, верхніх дихальних шляхів та суміжних зними ділянок. Назва її походить від чотирьох грецьких слів: otos — вухо, rhinos — ніс, laryngos — гортань і logos — вчення. Скорочено, за першими літерами слів, що позначають основні розділи, спеціальність називають ОРЛ, або ЛОР. Оториноларингологія вивчає норму і патологію більшості аналізаторів: слухового, вестибулярного, нюхового та смакового. Без нормальної діяльності цих аналізаторів різко звужуються професійні можливості, знижується працездатність, порушується моральний стан людини. Характеризуючи огориноларингологію, потрібно зазначити, що це насамперед хірургічна спеціальність, у рамках якої виконується великий діапазон операцій: на вусі, у порожнині носа, на при носових пазухах, у глотці, гортані, трахеї.
2. 1. Травми та опіки глотки
Ушкодження глотки поділяють на зовнішні та внутрішні. Внутрішні частіше зустрічаються в мирний час і виникають унаслідок потрапляння у природні шляхи або проходження сторонніх, тіл (кістки, уламки скла, дрібні дитячі іграшки) через них. Зовнішні ушкодження часто зустрічаються у воєнний час. їх поділяють на колоті, різані, забійні, вогнепальні. Вогнепальні, в свою чергу, бувають кульовими та осколочними, а залежно від ходу ранового каналу — сліпими, наскрізними, дотичними.
Поранення глотки також поділяють на ізольовані (самостійні) і комбіновані та на проникні і непроникні. Внутрішні ушкодження частіше є ізольованими, а зовнішні — комбінованими, оскільки ушкоджуючи предмет травмує тканини шиї, обличчя (ніс та приносові пазухи, очну ямку, гортань, хребет, судини і нерви шиї).
Внутрішні поранення глотки можуть бути незначними (садно на слизовій оболонці) або значними з ушкодженням усіх шарів стінки та проникненням ранового каналу до парафарингеального простору, що буває значно рідше. Анамнез хворих із внутрішніми травмами глотки досить характерний: проковтування стороннього предмета. Скарги на дискомфорт та біль у горлі, іноді хворий чітко локалізує місце ушкодження. Під час огляду виявляють садна, крововиливи на слизовій оболонці глотки, пізніше на місці поранення виникає запальний процес — нагноєння з утворенням абсцесу або флегмони та реактивним збільшенням реґіонарних лімфатичних вузлів.
Зовнішні травми глотки, як правило, характеризуються важчим перебігом, ніж внутрішні, за рахунок травмування тканини сусідніх ділянок, судин та нервів, що призводить до порушень дихання та мови, кровотеч і парезів. Наслідком потрапляння крові в дихальні шляхи є розвиток аспіраційної пневмонії. У подальшому у зв'язку з приєднанням запалення тканин шиї таможливим поширенням гнійного процесу на клітковину середостіння стан хворого стає значно важчим і хворий може померти. У разі зовнішніх травм глотки проводять не лише оториноларингологічне обстеження, але й рентгенологічне, що дає можливість визначити поширеність зони ураження, локалізацію сторонніх тіл/ положення уламків кісток.
Лікування хворих із внутрішніми ушкодженнями глотки починають з видалення сторонніх тіл, після чого призначають антибактеріальну терапію, щадну дієту, полоскання глотки дезінфекційними розчинами.
За наявності зовнішніх травм глотки насамперед неї обхідно ліквідувати загрозу життю хворого. Кровотечу, зупиняють шляхом тампонад и носової частини глотки, перев'язування судин у рані, а за необхідності — шляхом перев'язування зовнішньої сонної артерії. У разі, поранень, що досягають гортані, може виникати утруднення дихання внаслідок як самого поранення, так і наступного набряку та запалення. У таких випадках проводять трахеостомію. Після цього виконують хірургічне оброблення рани з видаленням уламків кісток та сторонніх тіл. Іноді травми супроводжуються розладами ковтання, що може призвести до потрапляння їжі в дихальні шляхи і в подальшому — до розвитку аспіраційної пневмонії.
З метою запобігання розвитку цих ускладнень хворому вводять шлунковий зонд. За наявності зовнішніх травм пацієнтам необхідно вводити протиправцеву сироватку. Якщо в стінці глотки сформувалися гнійні абсцеси, їх розтинають через порожнину глотки або використовують зовнішній підхід.
Опіки глоткибувають термічними, хімічними, електричними, променевими. Звичайно вони поєднуються з опіками порожнини рота, інших відділів верхніх дихальних шляхів, стравоходу та шлунка. Хімічні опіки є наслідками нещасних випадків у побуті або на виробництві чи виникають у разі спроб самогубства.
Термічні опіки звичайно виникають під час ковтання гарячої їжі, частіше рідини, іноді в разі потрапляння в порожнину глотки гарячої пари або повітря. Хімічніопіки є результатом ковтання концентрованих розчинів кислот або лугів, нашатирного спирту.
Опіки, що обмежені лише порожнинами рота та глотки, звичайно не несуть значної небезпеки, на відміну від опіків, які поширюються на гортань, трахею, стравохід, шлунок. Важкість стану хворого в разі хімічних опіків залежить від кількості, концентрації речовини та тривалості дії на тканини. Кислоти та луги мають різні механізми ушкодження тканин організму. Кислоти віднімають воду в білків, що призводить до їх зсідання й утворення щільного струпу. Луги обмиляють жири і глибоко проникають у тканини, що робить опіки лугами більш небезпечними для життя хворих.
У разі термічних. Та хімічних опіків клінічне виділяють три ступені змін у тканинах:
І ступінь — еритема.
IIступінь — утворення пухирів.
IIIступінь — некроз.
Опіки І ступеня характеризуються катаральним запаленням слизової оболонки глотки і закінчуються повним одужанням без утворення рубців. У разі некротизації слизової оболонки виникають рубцеві складки, що не порушують-еластичності всієї стінки органа. Якщо , некроз поширюється і на м'язовий шар, еластичність і моторика стінок порушуються.
Клініка опіків характеризується появою в перші години болю в глотці, що посилюється під час ковтання. Якщо опік поширюється на гортань та трахею, можуть виникати порушення дихання.
За наявності опіків І ступеня загальний стан хворого страждає мало, уражена слизова оболонка гіперемована, поверхневі шари епітелію відшаровуються на 3-тю—4-ту добу. Опіки IIступеня характеризуються важчим загальним станом за рахунок значної інтоксикації, що найбільше виражена на б-ту —7-му добу, в період відділення-некротичних мас. Рубці утворюються поверхневі, без порушення функції органа.
Опіки IIIступеня супроводжуються важкою інтоксикацією, глибоким ураженням тканини стінки. Після відділення некротичних нальотів через декілька тижнів утворюються грубі рубці.
Перша допомога в разі хімічних опіків має бути спрямована на нейтралізацію залишків отруйноїречовини. Якщо опік спричинений лугом, хворому дають для полоскання і промивання шлунка слабкий розчин лимонної або оцтової кислоти. У разі опіків кислотою хворому пропонують розчин натрію гідрокарбонату або магнію оксиду. За відсутності цих розчинів потерпілим дають воду з додаванням молока або білків сирих яєць. Одночасно проводять протишокові заходи (вводять знеболювальні, серцево-судинні, антибактеріальні препарати) та дезінтоксикаційну терапію (реополіглюкін, неогемодсз, 5 % розчин глюкози).
Якщо опік супроводжується набряком гортані і порушенням дихання, внутрішньовенно вводять преднізолон або дексаметазон, а за необхідності проводять трахеотомію.
У подальшому з метою зменшення рубцевого стенозування використовують гормональні препарати (глюкокортикоїди) та бужування.
Сторонні тіла
Сторонні тіла глотки — досить часта патологія. В основному вони потрапляють до неї під час їди (рибні кістки тощо), рідше — під час розмови, сміху або завдяки неуважності й необережності потерпілого (зубні протези, монети, шпильки, цвяхи, скло, дрібні іграшки тощо). В умовах жаркого клімату сторонніми тілами глотки можуть бути п'явки, що потрапляють в її порожнину разом з водою з відкритих водоймищ. П'явки частіше локалізуються в носовій частині глотки. Хворі зі сторонніми тілами глотки скаржаться наколючий біль у горлі, болісність під час ковтання. Може виникати кашель, порушуватися мова та дихання, якщо стороннє тіло звужує вхід у гортань. Тривале перебування стороннього тіла в глотці призводить до розвитку запалення в тканинах.
Діагностика сторонніх тіл глотки ґрунтується на даних анамнезу, огляду, а за необхідності — пальпації та рентгенографії. Необхідно сказати, що в багатьох хворих з підозрою на наявність стороннього тіла під час обстеження виявляють лише сліди травми слизовоїоболонки. Іноді причиною скарг на наявність стороннього тіла за об'єктивної відсутності такого є парестезії, неврози.
Обстеження хворих починають з огляду, під час якого не завжди легко знайти дрібні сторонні тіла. Під час непрямої гіпофарингоскопії іноді виявляють затримку слини в грушоподібній заглибині («слинне озеро»), що є непрямою ознакою наявності стороннього тіла в цій ділянці; коли стороннє тіло проштовхується в глибину тканин, застосовують пальцьове дослідження. Якщо є підозра на металеве стороннє тіло, то доцільно застосовувати рентгенологічне дослідження.
Видалення стороннього тіла виконують після попередньої поверхневої анестезії слизової оболонки задньої стінки глотки, кореня язика та грушоподібних заглибин 10 % розчином лідокаїну, 5 % розчином тримекаїну або 2 % розчином дикаїну. Цю процедуру проводять за допомогою пінцета або корнцанга.
2. 2. Фарингіти
Гострий фарингіт - являє собою гострий запальний процес слизової, оболонки задньої стінки глотки. Його причинами можуть бути інфекційні агенти (стрептококи, стафілококи, віруси грипу, аденовіруси), що потрапляють в організм із зовнішнього середовища, або сапрофіти, які активізуються під впливом несприятливих чинників, наприклад місцевого чи загального переохолодження. Нерідко він розвивається на тлі ГРВІ. У такому разі фарингіт майже не буває самостійним, а поєднується з гострим ринітом або ларингітом. Розвиток гострого фарингіту також провокується впливом термічних або хімічних подразнювальних речовин, що потрапляють у порожнину глотки разом з повітрям або їжею (алкоголь, пил, тютюновий дим, виробничі пари, гаряча, холодна або гостра їжа).
Хворі скаржаться на сухість, біль у горлі, які посилюються під час ковтання. Може турбувати кашель. Температура у більшості хворих залишається нормальною або підвищується до субфебрильних цифр. Загальний стан порушується мало.
Об'єктивно: слизова оболонка задньої стінки глотки гіперемована, набрякла, місцями вкрита слизогнійним секретом. Запальні зміни поширюються на піднебінні дужки та язичок . Лімфоаденоїдні фолікули також гіперемовані, набряклі, збільшені. Можуть збільшуватися регіонарні лімфатичні вузли.
Лікування починається з призначення хворому дієти — теплої, не подразливої їжі. Рекомендують полоскання глотки теплими дезінфекційними розчинами (фурацилін, настої лікарських рослин), таблетки для розсмоктування (фарингосепт, фалімінт, септолете, декаметоксин, стрепсилс), зрошення глотки аерозолями (інгаліпт, каметон, йокс).
Хронічний фарингіт.
Причини, що призводять до хронічного запалення слизової оболонки глотки, чисельні. Хронічний фарингіт може бути наслідком повторних гострих фарингітів. Хронізації в такому разі сприяють кліматичні умови, професійні шкідливості (температурні коливання, сухість повітря, пари, гази та пил на хімічних виробництвах), шкідливі звички (зловживання алкоголем та паління), вживання гострої і подразливої їжі. Серед причин, що сприяють розвитку хронічного фарингіту, також необхідно назвати порушення носового дихання, хронічний риніт, хронічні запальні процеси в розташованих поруч органах (гнійні процеси в приносових пазухах, хронічний тонзиліт, хронічна патологія ротової порожнини).
Певну роль у підтримці хронічного запалення слизової оболонки глотки відіграють захворювання внутрішніх органів: діабет, гіпертиреоз, хронічні гастрити, ентерити, коліти, застійні явища у венозній системі в разі захворювань серця, легень, печінки тощо.
Хронічний фарингіт поділяють на катаральний, гіпертрофічний та атрофічний.
Хронічний катаральний процес характеризується найменшими змінами Хворі скаржаться на неприємні відчуття в горлі, лоскотання, садіння, сухість, що зумовлює необхідність постійного покашлювання та відхаркування секрету, який накопичується. Фарингоскопічне слизова оболонка гіперемована, набрякла, стовщена, її судини розширені, її поверхня місцями, вкрита слизом.
За наявності хронічного фарингіту скарги аналогічні описаним вище, проте вони більш виражені. Можуть виникати скарги на закладеність вух, що виникає після декількох ковтальних рухів. Фарингоскопічне можна виділити дві форми хронічного гіпертрофічного фарингіту: хронічний гранульозний та хронічний бічний фарингіт. За умови першої форми на: задній стінці глотки помітні округлі Лімфоаденоїдні утворення розміром від 1 —2 до 3—5 мм, що підвищуються над поверхнею слизової оболонки. У разі другої форми можна побачити гіпертрофію лімфоаденоїдних валиків на бічних стінках глотки. Нерідко ці дві форми поєднуються в одного хворого. Іноді піднебінні та язиковий мигдалики також залучаються до хронічного запального процесу: вони збільшуються та гіперемуються.
У хворих на хронічний атрофічний фарингіт основною скаргою є відчуття сухості та дряпання в горлі що найбільш виражені зранку. Може з'являтися неприємний запах з рота. Під час огляду слизова оболонка різко стоншена. Поверхня її бліда, блискуча і має лакований вигляд. Місцями вона може бути вкрита зеленкуватими або сіруватими кірками, у разі видалення яких видно гіперемовану поверхню.
Лікування має складатися з комплексу загальних та місцевих заходів. Насамперед необхідно усунути подразнювальні чинники, які можуть стимулювати фарингіт: припинити паління, санувати приносові пазухи та інші джерела інфекції, виключити вплив професійних шкіливостей, провести лікування внутрішніх органів, скоригувати порушення обміну. Хворому призначаютьщадну не подразливу дієту. Місцево застосовують інгаляції лужних розчинів (0,5 — 2 % розчин натрію бікарбонату). Цей же розчин використовують для полоскань. Слизову оболонку змащують 3 —5 % розчином коларголу або протарголу, йод гліцерином. Ефективним у разі хронічного гіпертрофічного фарингіту є застосування кріо впливу. У разі лікування хронічного атрофічного фарингіту добрий ефект спостерігається від опромінення задньої стінки глотки гелієвонеоновим лазером, у разі катарального і гіпертрофічного — короткими ультрафіолетовими променями. За умови бокового та гранульозного фарингіту добрий результат дає припікання лімфоаденоїдних валиків та гранул 2 — 3 % розчином ляпісу.
2. 3 Лепторихоз
Стара назва цього захворювання — фарингомікоз. Збудником є нитчаста бактерія Leptotrix buccalis, що б нормі є сапрофітом у порожнині рота. Тому це захворювання не є справжнім мікозом.
Лептотрихоз характеризується появою на поверхні лімфоаденоїдних утворень глотки білих або жовтих шипиків. Вони мають конусоподібну або круглу форму щільно спаяні з епітелієм. Іноді шипики можуть бути-розташовані на язиковій поверхні надгортанника. Мікроскопічне в цих утвореннях знаходять Leptotrix buccalis у великій кількості. В основі захворювання — посилене зроговіння плоского епітелію, що вкриває лімфоаденоїдну тканину.
Чинниками, що сприяють розвитку захворювання, є тривала антибіотико терапія, гіповітамінози, цукровий діабет, системні захворювання крові, СНІД, тобто патологія, яка значною мірою порушує резистентність, організму. Як місцевий чинник, що сприяє розвитку лептотрихозу, необхідно назвати травматичне ушкодження слизової оболонки глотки.
Процес має хронічний перебіг і може залишатися недіагностованим. Причиною цього є майже повна відсутність скарг у хворих. Іноді пацієнтів турбує дискомфорт або дряпання в горлі. Локалізація на поверхні надгортанника може призводити до нападів судомного кашлю.
Необхідно проводити диференціальну діагностику між лептотрихозом та лакунарною ангіною. У разі лептотрихозу хворого не турбує біль у горлі, відсутні як загальні, так і місцеві запальні явища. Мікроскопія шматочка шипика дає можливість точно встановити діагноз лептотрихозу.
Лікування лептотрихозу є досить складним. Запропоновані раніше тонзилектомія, змащування йодом, полоскання антисептичними розчинами, припікання пробок гальванокаутером, терапія ністатином, леворином або декарисом виявилися малоефективними. На сучасному етапі застосовують кріо вплив: послідовне локальне заморожування уражених ділянок обох мигдаликів.
2.4 Тонзиліти (Ангіни)
Тонзиліт — це запалення лімфоаденоїдної тканини глоткового кільця. Синонімом гострого тонзиліту є термін «ангіна». Використовуючи цей термін, найчастіше мають на увазі гострий запальний процес піднебінних мигдаликів. Якщо запалення виникає в тканині інших мигдаликів, то, формулюючи діагноз, перед словом «ангіна» ставиться назва ураженого мигдалика (язикова, глоткова, гортанна).
Загальноприйнятою класифікацією тонзилітів в Україні є класифікація академіка І.Б. Солдатова.
Класифікація тонзилітів
Гострі
1. Первинні: катаральний, лакунарний, фолікулярний, виразково-плівчастий.
2. Вторинні: а) за наявності гострих інфекційних захворювань (дифтерії, скарлатини, туляремії, черевного тифу); б) за наявності захворювань системи крові (інфекційного мононуклеозу, агранулоцитозу,
8-09-2015, 22:04