Діагноз встановлюють на основі фарингоскопічної картини: асиметрія зіва за рахунок випинання мигдалика з одного боку, а також тканин над мигдаликом або збоку від нього. Якщо лікар має сумнів з приводу того, паратонзиліт це чи паратонзилярний абсцес, то в місці найбільшого випинання тканин, що оточують мигдалик, проводиться пункція. Якщо гною не виявлено, лікар переконується в тому, що має справу з паратонзилітом. У такому разі по цій самій голці вводиться антибіотик (частіше пеніцилінового ряду). Це запобігає переходу паратонзиліту в паратонзилярний абсцес.
У разі набрякової форми паратонзиліт супроводжується вираженим набряком тканин глотки, який може спускатися в гортанну частину глотки і навіть поширюватися на зовнішнє кільце гортані. Якщо набряк поширився на тканини гортані, виникає питання щодо можливої трахеотомії.
В аналізі крові виявляють підвищення ШОЕ, збільшення кількості лейкоцитів, зсув лейкоцитарної формули вліво.
Лікування паратонзиліту полягає у призначенні хворим антибіотиків, полоскань ротової частини глотки дезінфекційними розчинами. У разі набрякової форми необхідно проводити проти набрякову терапію, іноді навіть із застосуванням глюкокортикостероїдів.
Паратонзилярний абсцес (флегмонозна ангіна) являє собою наступний етап розвитку запального процесу в навколомигдаликовій клітковині. Виникає гнійне розплавлення її.
Скарги, описані в розділі «Паратонзиліт», зберігаються, а також з'являються нові. Біль у горлі посилюється іноді настільки, що хворі відмовляються від їжі. Розвивається запальний тризм жувальних м'язів, який і призводить до обмеженого відкривання рота. Хворий не може ковтнути навіть слину, що призводить до слинотечі. Погане відкривання рота і слиностаз роблять незручним туалет ротової порожнини, що призводить до появи неприємного запаху з рота. Виникає гугнявість за рахунок поширення запального процесу на м'яке піднебіння та порушення його рухомості.
Загальний стан хворого середньої важкості або важкий за рахунок інтоксикації. Голова пацієнта нахилена у хворий бік, це зменшує біль за рахунок ослаблення натягу тканин на хворому боці.
Спостерігається висока температура тіла. Защеплені лімфатичні вузли на боці паратонзилярного абсцесу збільшені і різко болісні під час пальпації.
Діагноз ставиться на підставі фарингоскопічної картини. Оскільки процес частіше однобічний, то під час огляду виявляється асиметрія зіва. Спостерігається різке випинання мигдалика та тканин, що його оточують,на боці абсцесу. Якщо є сумнів щодо того, абсцес це чи паратонзиліт, то проводиться пункція паратонзилярної клітковини.
В аналізі крові виявляють значне збільшення кількості лейкоцитів та підвищення ШОЕ.
Лікування паратонзилярного абсцесу полягає в його розтині та призначенні антибактеріальної терапії. Розрізування абсцесу проводять у місці найбільшого випинання запального інфільтрату або, якщо це передньоверхній абсцес, по лінії, умовно проведеній між основою язичка й останнім корінним зубом нижньої щелепи, на межі середньої та верхньої третини цієї лінії. Глибоко не розрізають, оскільки можливе поранення великої кровоносної судини. Краї розтину розводять у наступні 2 — 3 дні, щоб абсцес спорожнився.
Іноді хворим проводять абсцес тонзилектомію, тобто видалення мигдаликів (або одного мигдалика на боці ураження), за наявності паратонзилярного абсцесу. Абсцес тонзилектомія показана в разі поширення набряку на гортань, рецидивів абсцесу, тривалого перебігу процесу, кровотечі під час розкриття абсцесу.
Також хворим призначають антибіотики, десенсибілізувальні препарати, дезінфекційні полоскання та симптоматичну терапію (знеболювальні, жарознижувальні тощо). У разі лімфаденіту на шию доцільно накладати компрес.
Латерофарингеальний абсцес
Іншими назвами цього захворювання є боковий глотковий абсцес та парафарингеальний абсцес. Латерофарингеальний абсцес — це нагноєння клітковини бокового глоткового простору. Запальна інфільтрація клітковини цього простору має назву «парафарингіт». На відміну від паратонзиліту запальний процес розташований позаду задньої піднебінної дужки, яка мало втягується в запалення.
Парафарингеальний абсцес може виникати через низку причин: переходу інфекції з піднебінного мигдалика у разі ангіни, за наявності ураження 7 або 8 зубів,у разі травматичного ушкодження слизової оболонки глотки.
За наявності латерофарингеального абсцесу хворих турбує значний біль у горлі, що різко посилюється під час ковтання, підвищення температури тіла. Загальний стан важкий. Інколи утруднюється дихання. В аналізі крові виявляють запальні зміни.
Діагноз встановлюється під час фарингоскопії. Бокова стінка глотки гіперемована, набрякла, частина, їда найбільш випинається, розміщена за мигдаликом, який разом з дужками втягується у процес мало і звичайно трохи випнутий вперед. Запальний процес бокової стінки глотки може призвести до появи ригідності шийних м'язів на боці ураження. У зв'язку з цим голова пацієнта нахилена у хворий бік. Відкривання рота утруднене.
Лікування полягає у розтині абсцесу з боку порожнини глотки. У деяких випадках розтин абсцесу проводять зовні, через шийні покриви. Хворим призначають; високі дози антибіотиків, десенсибілізувальні препарати та симптоматичну терапію.
Внутрішньомигдаликовий абсцес
За наявності внутрішньомигдаликового (інтратонзилярного) абсцесу гнояк локалізується в самому мигдалику. Звичайно він невеликих розмірів. Це зумовлено особливостями будови мигдалика: наявністю глибоких та розгалужених лакун. У зв'язку з цим полегшується можливість самовільного прориву інтратонзилярного абсцесу.
Хворого із внутріщньомигдаликовим абсцесом турбує біль у горлі, незручність під час ковтання. Загальний стан страждає мало.
Під час фарингоскопії спостерігається гіперемія та набряклість мигдалика. Він випинається в просвіт зіва. Через 2 — 3 дні після початку захворювання контури мигдалика значно згладжуються, збільшується його гіперемія, визначається місце формування абсцесу.
Розтин абсцесу звичайно не становить труднощів. Після пункції скальпелем проводиться розтин інтратонзилярного абсцесу. Часто відбувається самовільний прорив абсцесу. Після розтину проводиться медикаментозна терапія, що включає антибактеріальні та гіпосенсибілізувальні засоби, дезінфекційні полоскання.
У результаті проникнення інфекції з мигдалика в шийні лімфатичні вузли (частіше верхні з вузлів, що розташовані по передньому краю груднинно-ключично-соскоподібного м'яза) розвивається гострий лімфаденіт з наступним абсцедуванням та некрозом вузла і формуванням аденофлегмони.
Аденофлегмона — гнійне запалення клітковини, що оточує лімфатичні вузли, ускладнення гострого лімфаденіту.
Хворого турбує поява болючої припухлості розміром з куряче яйце або більше з нечіткими контурами у верхніх відділах однієї з бічних ділянок шиї. Біль носить різкий характер. Загальний стан хворого значно порушений: температура підвищена до високих цифр, турбує головний біль, виражена слабкість.
Шкіра над лімфовузлами гіперемована, під час пальпації болісна, лімфатичні вузли зливаються між собою та з прилеглими тканинами, робляться малорухомими. У разі аденофлегмони спостерігається щільний, без чітких контурів інфільтрат з вогнищами розм'якшення. Для визначення локалізації абсцесу проводиться пункція інфільтрату товстою голкою.
Лікування полягає у розтині, дренуванні гнояка та призначенні антибактеріальної терапії.
Розлита флегмона шиї
Дифузне нагноєння клітковини шиї має назву поширеної флегмони шиї. Це важке запальне захворювання, що потребує термінового хірургічного втручання. Перебіг флегмони гострий. Вона може локалізуватися в будь-якому клітковинному просторі шиї. Особливості анатомічної будови шиї сприяють швидкому поширеннюгнійного процесу з одного клітковинного простору на інший і навіть на середостіння, у порожнину черепа, пахву, підключичну ямку, на передню грудну стінку.
Хворий з флегмоною шиї скаржиться на збільшення об'єму шиї за рахунок болісного стовщення тканин, почервоніння шкіри шиї. Температура тіла підвищується до 38 — 39 °С. Загальний стан хворого важкий. Виражений запальний зсув у периферійній крові.
Об'єктивно захворювання проявляється гіперемією шкірних покривів, поширеним стовщенням тканин шиї різної щільності, що болісне під час пальпації. Об'єм шиї збільшується, шкірні складки згладжуються.
Лікування виключно хірургічне. Полягає воно в розтині та дренуванні всіх клітинних просторів шиї, на які поширюється гнійний процес. Хірургічне лікування проводиться на тлі потужної антибактеріальної та дезінтоксикаційної терапії.
Тонзилогєнний медіастиніт
Розвиток захворювання бурхливий. Температура тіла досягає 39 — 40 °С. З'являється пульсівний біль за грудниною, задишка, ціаноз, тахікардія, важка інтоксикація. Спостерігається набряклість у ділянці грудних хребців, над ключицями, грудниною, бічною поверхнею шиї. Перкуторно визначається розширення контурів та притуплення у ділянці середостіння.
Встановити діагноз допомагає рентгенографія грудної клітки, на якій визначається розширення тіні середостіння. У крові — виражений запальний зсув.
Лікування складається з призначення хворим потужної антибактеріальної терапії та хірургічного втручання.
Тонзилогєнний сепсис
Тонзилогєнний сепсис — це виключно важке захворювання, за якого мигдалики є вхідними воротами для проникнення інфекції в загальний кровотік. Сепсис може виникнути як після гострого тонзиліту або паратонзилярного абсцесу, так і під час загострення хронічноготонзиліту. Сепсис може розвинутись у будь-якій стадії ангіни.
Інфекція може поширюватись:
1) венозним шляхом за наявності тромбозу дрібних вен мигдаликів і навколо-мигдаликової клітковини, що призводить до тромбозу великих вен шиї;
2) лімфатичним шляхом з наступним інфікуванням венозної системи.
Для захворювання характерна різко підвищена температура тіла (до 40 °С і вище) постійного характеру абогектична. Загальний стан хворого дуже важки й, пульс частий, слабкий, язик сухий, обкладений. Іноді спостерігається жовтяниця та істеричність склер. У глотці, можуть бути ознаки ангіни. Спостерігається шийний лімфаденіт. Перебіг сепсису звичайно бурхливий. У крові визначаються зсуви, характерні для запального захворювання. Можуть виникати метастатичні гнояки.
Діагноз потребує виключення інших вхідних воріт для інфекції, зокрема вуха.
Лікування тонзилогенного сепсису насамперед хірургічне: видаляють мигдалики. Хворим призначають потужну антибактеріальну, дезінтоксикаційну та десенсибілізувальну терапію. За неефективності описаного лікування перев'язують внутрішню яремну вену.
Заглотковий абсцес
Заглотковий абсцес являє собою гнійне запалення лімфатичних вузлів та пухкої клітковини, що розташовані в заглотковому просторі. Найчастіше це захворювання виникає в дітей 1-го року життя, але іноді спостерігається до 3-річного віку. В осіб старшого віку це захворювання не виникає, оскільки після 3 років ця група лімфатичних вузлів спустошується.
Інфікування передхребтових лімфатичних вузлів відбувається шляхом заносу інфекції до них у разі гострих ринофарингітів, іноді за наявності травм слизової оболонки задньої стінки глотки.
Захворювання характеризується виникненням болю в горлі, що посилюється під час ковтання. Дитина підмовляється від їжі, стає неспокійною, порушується сон.
Температура тіла висока. Якщо абсцес розташований у носовій частині глотки, порушується носове дихання, з'являється гугнявість. Під час огляду або пальпації задньої стінки глотки виявляється випинання, що флуктує. Слизова оболонка почервоніла, набрякла, інфільтрована. В аналізі крові наявні запальні зміни: лейкоцитоз, зсув формули вліво, збільшення ШОЕ.
Лікування полягає в терміновому розтині абсцесу. Розріз проводять по тій частині гнояка, що найбільше випинається у вертикальному напрямку знизу вгору . Після розтину голову дитини відразу нахиляють донизу або підводять наконечник електровідсмоктувача до місця передбачуваного розрізу з метою запобігання аспірації гною. Дітям також призначають антибактеріальну терапію.
Хронічний тонзиліт
Хронічний тонзиліт може бути специфічним та неспецифічним. Специфічний хронічний тонзиліт являє собою ураження мигдаликів інфекційними гранульомами (туберкульозом, сифілісом, склеромою). Хронічний неспецифічний тонзиліт є захворювання інфекційно-алергійного характеру з місцевими проявами у вигляді стійкої запальної реакції мигдаликів, що морфологічно виражається альтерацією, ексудацією та проліферацією.
Нижче буде розглянуто проблему хронічного неспецифічного тонзиліту. Важливість цієї проблеми визначається насамперед великою частотою захворювання: за даними різних авторів, від 2 до 15 % всього населення страждає на хронічний тонзиліт. По-друге, з хронічним тонзилітом пов'язане виникнення та погіршення перебігу цілої низки захворювань. Це найчастіше серцево-судинні захворювання (а серед них — ревматизм), хвороби нирок, суглобів, тиреотоксикоз.
Формування вогнища хронічного запалення в мигдаликах та розвиток тонзилогенних процесів в організмі відбуваються в результаті тривалої взаємодії мікроорганізмів і макроорганізму.
Серед збудників хронічного тонзиліту найвагоміше місце посідає асоціація В-гемолітичного стрептокока групи А, стафілокока та аденовірусів.
З боку макроорганізму мають значення зміни загальної та місцевої реактивності організму, алергійний стан, який може передувати або бути наслідком хронічного тонзиліту. До зниження реактивності призводять такі чинники:
1) загальне або місцеве охолодження;
2) нераціональне харчування — надмір білків та брак вітамінів;
3) несприятливі умови праці та побуту;
4) інші вогнища хронічної інфекції — каріозні зуби, пародонтоз, гнійні синуїти, порушення носового дихання (аденоїди, викривлення носової перегородки).
За наявності хронічного тонзиліту піднебінні мигдалики перетворюються на місце сенсибілізації організму, джерело бактеріальних і тканинних антигенів. У разі хронічного тонзиліту токсична дія мікроорганізмів призводить до пригнічення активності окисно-відновних процесів у мигдаликах, що має клінічний прояв у вигляді полігіповітамінозу; також змінюється функція гіпоталамо-гіпофізарно наднирковозалозової системи — найважливішої ланки адаптаційних та захисних реакцій організму. В патологічний процес утягується нервовий апарат мигдаликів, що призводить до спотворення нервово-рефлекторних зв'язків їх з деякими органами, зокрема з серцем.
Згідно з класифікацією хронічного тонзиліту І.Б. Солдатова розрізняють компенсовану та декомпенсовану форми, які трактують таким чином. У разі компенсованої форми наявні лише місцеві ознаки хронічного запалення мигдаликів, а декомпенсована форма комбінується з низкою патологічних станів організму.
До найбільш імовірних місцевих ознак хронічного тонзиліту відносять:
1. Почервоніння та валикоподібне стовщення країв піднебінних дужок.
2. Рубцеві спайки між мигдаликами та піднебінними дужками.
3. Розрихлені або рубцево-змінені та ущільнені мигдалики.
4. Казеозно-гнійні пробки або рідкий гній у лакунах мигдаликів.
5. Реґіонарний лімфаденіт — збільшення защелепних лімфатичних вузлів.
Декомпенсована форма хронічного тонзиліту характеризується наявністю не тільки місцевих ознак хронічного запалення мигдаликів, але й проявами декомпенсації у вигляді рецидивуючих гострих тонзилітів, паратонзилітів, паратонзилярних абсцесів, різноманітних захворювань віддалених органів та систем (серця, нирок, суглобів тощо).
Формулюючи діагноз, необхідно вказувати не тільки клінічну форму захворювання, а якщо вона декомпенсована, то і конкретний вид декомпенсації. Це дозволяє правильно орієнтуватись у виборі лікування (консервативне, напівхірургічне, хірургічне).
Приклади формулювання діагнозу:
1. Хронічний тонзиліт, компенсована форма.
2. Хронічний тонзиліт, декомпенсована форма — рецидиви ангін.
3. Хронічний тонзиліт, декомпенсована форма — рецидиви ангін, ревматизм.
Методи лікування хронічного тонзиліту поділяють на такі групи:
1. Консервативне, яке проводиться за умови компенсованої форми та у разі декомпенсації, що полягає у рецидивах ангін.
2.Напівхірургічне: гальваноакустика, діатермокоагуляція, кріовплив на піднебінні мигдалики, лакунотомія, вишкрібання лакун. Напівхірургічне лікування показане за умови некомпенсованої форми, яка полягає у рецидивах ангін та неефективному консервативному лікуванні.
3. Хірургічне — тонзилектомія. Вона проводиться в разі безрезультатного консервативного лікування декомпенсованої форми та за наявності декомпенсації у вигляді ураження віддалених органів та систем організму.
Консервативне лікування проводиться згідно з такою схемою:
1. Підвищення реактивності організму: правильний режим, загартовування, раціональне харчування, курортно-кліматичне лікування, вітамінотерапія, медикаментозні препарати загальної дії ( імудон, ІРС-19, рибомуніл, бронхомунал, тонзильгон Н, умкалор, тонзилотрен, інфлюцид).
2. Гіпосенсибілізувальні засоби: препарати кальцію, антигістамінні препарати.
3. Засоби місцевої дії на мигдалики з меток санування: промивання лакун піднебінних мигдаликів дезінфекційними розчинами, відсмоктування вмісту, лакун, змащування мигдаликів розчином Люголя на гліцерині.
4. Фізіотерапія: КУФ на ділянку мигдаликів, УВЧ, «Луч-2» на защелепні лімфатичні вузли; ультразвуковий вплив на піднебінні мигдалики, грязелікування, фонофорез інтерферону, солюкс, опромінення мигдаликів гелієво-неоновим лазером.
Консервативне лікування проводять у вигляді курсів два рази на рік (весною та восени).
Хірургічним методом лікування хронічного тонзиліту є тонзилектомія. Вона показана в разі безрезультатності консервативного лікування декомпенсованої форми та за наявності декомпенсації у вигляді ураження віддалених органів і систем. Абсолютними протипоказаннями до тонзилектомії є гемофілія та інші захворювання крові, що супроводжуються кровотечами, захворювання серцево-судинної системи з недостатністю кровообігу II —III ступеня, важкий перебіг гіпертензії, цукрового діабету, гострі запальні захворювання.
Тонзилектомію здійснюють в умовах ЛОР-стаціонару. Перед операцією проводять лабораторне обстеження (загальний аналіз крові з визначенням кількості тромбоцитів, час згортання крові, загальний аналіз сечі) та клінічне обстеження (огляд терапевта).Операція проводиться найчастіше під місцевою анестезією з попередньою премедикацією (знеболювальне та заспокійливе). Знеболювання складається з поверхневого оброблення слизової оболонки 2 % розчином дикаїну або 5 % розчином тримекаїну та інфільтраціїтканин навколо мигдалика 1 % розчином новокаїну
а). Після анестезії проводять розріз слизової оболонки по краю передньої піднебінної дужки. Далі мигдалик екстракапсулярно тупо елеватором відсепаровують до нижнього полюсу . Нижній полюс відсікають за допомогою петлі
е). Після цього зупиняють кровотечу з тонзилярних ніш, а хворого переводять до палати. Виписують хворого зі стаціонару під амбулаторне спостереження звичайно на 2-гу 3-тю добу. Але хворі повинні ще протягом 2 тижнів обмежувати фізичні навантаження та дотримуватися щадної дієти.
2.5 Захворювання мигдаликів
У дітей раннього віку гіпертрофія глоткового мигдалика (аденоїдні розрощення) може бути до певного часу віднесена до фізіологічного явища, яке відображає формування захисної системи на шляху проникнення мікроорганізмів зі струменем повітря в дихальні шляхи. З 12 років глотковий мигдалик починає зменшуватись у розмірах, у дорослих нерідко настає повна його атрофія.
Причини гіпертрофії глоткового мигдалика різноманітні. Мають значення спадкова схильність, нераціональне харчування, погані побутові умови, гострі респіраторні вірусні інфекції.
Основний симптом аденоїдних розрощень — порушення носового дихання. Можуть спостерігатися слизові або слизо-гнійні виділення з носа, порушення функції слухових труб. Діти погано сплять, нерідко хропуть.
Дитина стає млявою, апатичною. Порушується фонація та артикуляція. Порушується розвиток лицевого скелету: звисаюча нижня щелепа стає вузькою та видовженою,, тверде піднебіння формується високим, порушується прикус. Виникає характерний «аденоїдний» вигляд обличчя. Може бути деяка розумова відсталість, головний біль.
Діагноз встановлюється під час передньої та задньої риноскопії або пальцевого дослідження носової частини глотки .
За розміром аденоїдів виділяють три ступені: І ступінь — аденоїди прикривають лише верхню третину хоан; IIступінь — закривають верхню половину хоан; IIIступінь — аденоїди повністю закривають хоани.
Лікування аденоїдних розрощень, як правило, хірургічне — аденотомія. Операція проводиться вікончастим аденотомом під місцевою анестезією.
Консервативне лікування проводять у разі невеликих аденоїдів і коли операція протипоказана. Місцево застосовують: аерозольні зрошення емульсіями каланхое, прополісу, евкаліпта. Загальна терапія: дихальна «носова» гімнастика, фізіотерапія, вітаміни, гіпосенсибілізувальні препарати.
Гіпертрофія піднебінних мигдаликів
Гіпертрофія піднебінних мигдаликів також буває в дитячому віці і є проявом загальної гіперплазії лімфоаденоїдної тканини. Вона звичайно супроводжується аденоїдами. Серед причин, що зумовлюють гіпертрофію, виділяють такі: несприятливі соціальне-побутові умови, неправильне харчування, порушення функції загруднинної залози. Здебільшого в мигдаликах відсутні запальні зміни.
Виділяють три ступені гіпертрофії
8-09-2015, 22:04