Київський національній університет імені Тараса Шевченка
Інститут міжнародних відносин
Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики
Курсова робота
на тему:
„Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США
(кін.60х-поч.90 рр. ХХ ст.)”
Виконала:
студентка ІІІ курсу
відділення МВ
Захарчук К. О.
Науковий керівник:
доц.Суботін А.В.
Київ-2005
План:
Вступ.
Розділ І.Перші кроки у справі обмеження ядерних озброєнь
§1. Обмеження та заборона ядерних випробувань
§2. Нерозповсюдження ядерної зброї
Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням
§1.Договір ОСО-1 та ПРО
§2. Підписання Договору ОСО-2
Розділ ІІІ. Програма модернізації озброєнь кінця 70-х років
Розділ ІV. Початок ядерного роззброєння : СНО-1
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Вступ
Найбільш виразна ознака могутності
держав – не спроможність розпочинати
війни, а спроможність запобігати їм .
Енн О’Хер МакКормік
Протягом останніх шістдесяти років ядерна зброя набула надзвичайно широкого розповсюдження. Двадцяте століття ввійде в історію розвитку цивілізації як століття освоєння ядерної й термоядерної енергії. Це золоте століття фізики.
І як завжди МИР та ВІЙНА суперничали між собою за право першими використати результати науково-технічного прогресу.
Ядерна зброя виникла в результаті складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних факторів глобального масштабу. Об'єктивно до можливості її створення неминуче вів бурхливий науково-технічний прогрес, що почався із блискучих фундаментальних відкриттів фізики XX століття, тому що "ніщо не може бути сильніше ідей, час яких прийшов" (В. Гюго).
Наймогутнішим форсуючим фактором суб'єктивного характеру стала військово-політична ситуація в 40-х роках, коли в країнах антигітлерівської коаліції - США, СРСР, Великобританії прикладалися неймовірні зусилля задля створення ядерної зброї з метою випередження Німеччини.
Друга світова війна (1939-1945 рр.) дала потужний поштовх військовому використанню енергії розподілу й синтезу ядер. Вибухи небаченої сили ядерних бомб у Хіросімі й Нагасакі сповістили світ в 1945 році про створення ядерної зброї й про початок гонки ядерних озброєнь. З тих пір ядерна зброя стає зброєю глобальної політики й твердо входить в практичний арсенал "великої" політики й державних справ.
У результаті поступового розвитку ядерна зброя перетворилася в історично безпрецедентний військово-політичний і воєнно-стратегічний феномен, що забезпечує національну безпеку країни-власника та може знецінити можливості будь-яких інших систем зброї.
Уперше в історії людства зброя стає також фактором миру й балансу стабільності.
Актуальність теми: Уже давно ні для кого не секрет, що саме ядерна зброя вважається чи не основним чинником здійснення та провадження зовнішньої політики багатьох країн. Фактор економічного переважання уже не є настільки важливим як був, наприклад, років сто тому назад. Зараз уже чітко встановлені приблизні кордони сфер економічного впливу окремих великих та економічно-розвинутих країн у світі. Політичне протистояння держав стало менш помітним.
Але так було не завжди. Споконвічно на міжнародній арені існували держави, які формували та підтримували, або ж порушували баланс сил. На практиці підтримка балансу сил у системі міжнародних відносин реалізувалася аж ніяк не внаслідок прагнення держав до збереження динамічної рівноваги системи. Навпроти, більшість країн переслідували (і переслідують) цілком протилежні цілі, що особливо характерно для найбільш великих з них. Тяга до гегемонії, до особливого положення в системі міжнародних відносин є помітною рисою їхньої політики. Але тут уже мова йде не про силу держави, а про політику сили, що являє собою сукупність ідеологічних й організаційних заходів, спрямованих на досягнення гегемонії в системі міжнародних відносин на різних її рівнях насильницькими методами. Разом з тим необхідно мати на увазі, що спроби держави або групи держав порушити рівновагу сил на свою користь неминуче зустрічають протидію з боку опонентів, які використають будь-які засоби для відновлення втраченого балансу сил. Найчастіше зовнішню політику держави здійснюють через демонстрацію або застосування військової сили. Військова сила держави являє собою ступінь й інтенсивність реального впливу її військової могутності на іншу державу, групу країн або систему міжнародних відносин у цілому. При цьому ступінь й інтенсивність застосування військової сили, об'єкти її застосування визначаються, в першу чергу, характером і спрямованістю зовнішньополітичних цілей, тобто військова сила - це засіб політики, точніше, це історично спеціалізована її частина - військова політика держави. Ядерна зброя з моменту її створення стала найсуттєвішою частиною військової сили держав.
Наявність ядерної зброї є вагомим аргументом у будь-якій міжнародній чи регіональній ситуації на користь країн, що володіють цим потужним засобом впливу. Не рахуватися із політичними, економічними, релігійними чи ідеологічними позиціями цих держав неможливо.
Середина ХХ століття позначилася ядерним протистоянням СРСР та США. Після 1962 року (Карибської кризи) стало зрозуміло, що ядерна політика найбільших та наймогутніших держав світу – США та СРСР мусить мати на меті захист, а не напад. Уже на середину-кінець 60х років ХХ століття припало й обопільне усвідомлення цими наддержавами катастрофічних наслідків воєнного зіткнення в умовах нагромадження величезних арсеналів зброї масового знищення з обох сторін.
США та СРСР поступово усвідомлювали недоцільність конфронтаційного типу міждержавних відносин. Відбувається перехід від політики відкритої конфронтації до політики ядерного стримування. Крім того, неодноразово, починаючи десь з кінця 40х років міжнародні організації, серед них головну роль відігравала ООН, намагалися звернути погляди політиків та громадськості на можливі та уже існуючі екологічні проблеми, пов’язані з розробкою та випробовуваннями ядерної зброї[21].
Ситуація навколо ядерної зброї вимагала хоча б спроби обмеження гонки ракетно-ядерних озброєнь та встановлення контролю над нагромадженими арсеналами. США та СРСР ступили на цей шлях саме наприкінці 60-х років ХХ століття, і впродовж послідуючих 25 років міжнародний політичний клімат суттєво змінився. Уже зараз можна сказати, що фундамент цих змін було закладено саме в еволюції ядерної політики держав.
Саме тому дослідження проблем роззброєння та скорочення ядерних озброєнь, що поклали початок перегляду ядерної політики та перебудові міждержавних відносин США та СРСР, є надзвичайно актуальним задля аналізу та розуміння подальшого розвитку подій на міжнародній арені.
Мета: проаналізувати процеси початку скорочення ядерних озброєнь та роззброєння СРСР та США у кінці 60 – початку 80 рр. ХХ століття .
Головні завдання:
визначити головні етапи обмеження ядерних озброєнь;
проаналізувати перші вагомі домовленості в галузі скорочення та заборони ядерних випробувань;
розглянути договірну базу нерозповсюдження ядерної зброї;
детально проаналізувати Договори ОСО-1 (ПРО) та ОСО-2, як найважливіші кроки на шляху скорочення ядерних озброєнь;
висвітлити основні супутні переговорам процеси модернізації озброєнь;
проаналізувати договірно – правову базу початку роззброєння у 80-х роках ХХ століття.
Об’єктом дослідження є системоутворюючі домовленості США та СРСР в галузі скорочення ядерних озброєнь та роззброєння.
Предмет дослідження: еволюція ядерної політики США та СРСР наприкінці 60 - на початку 90 років.
Структура роботи. Структура даної роботи визначена метою та основними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.
Обрана мною тема є досить дослідженою в силу того, що події, котрі охоплюють визначені часові рамки відбувалися порівняно нещодавно і зачіпали інтереси усього людства. Серед науковців та дослідників, що працювали над проблемами скорочення ядерних озброєнь та роззброєння - Генрі Кіссінджер – безпосередній учасник переговорів щодо підписання Договору ОСО – 2, колишній держсекретар США; П.Кальвокорессі, А. Калядін, Рощин А., Тімербаєв Р.
Дослідників цікавили механізми прийняття рішень, переговорні процеси, суть та наслідки найвагоміших кроків на шляху скорочення ядерних озброєнь та роззброєння.
Я намагатимусь висвітлити нові подробиці цього непростого процесу та проаналізувати досліджувані об’єкти в аспекті еволюції міждержавних відносин США та СРСР.
Розділ І. Перші кроки у справі обмеження ядерних озброєнь
Створення Радянським Союзом ядерної та термоядерної зброї, дальньої бомбардувальної авіації та міжконтинентальних балістичних ракет спричинило якісні зрушення в стратегічному співвідношенні сил, на якому базувалася американська ядерна політика. Після втрати США головної переваги – недосяжності їх території для ядерних засобів потенційного супротивника – така політика стала дуже небезпечною з огляду на катастрофічні наслідки для самих Штатів у випадку ядерної війни. Правлячі кола США розцінили створення в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет як сигнал до нарощування ядерних озброєнь із метою підтримання ядерної переваги США. У 1958-1960 рр. було розгорнуто широкомасштабну кампанію навколо „ядерного відставання” США від СРСР. Нова адміністрація президента Дж. Кеннеді не тільки не зупинила, а й посилила гонку ядерних озброєнь. Було прискорено реалізацію програм розробки та будівництва ядерних підводних човнів, озброєних ракетами „Поляріс”, та розширено програму розгортання міжконтинентальних балістичних ракет „Мінітмен-1”[26,C.56].
Ще наприкінці 50-х років навколо проблеми роззброєння точилася активна дипломатична боротьба. СРСР висунув низку низку ініціатив та пропозицій.
10 травня 1955 року СРСР вніс у підкомітет Комісії ООН із роззброєння розгорнутий план скорочення озброєнь, який передбачав, зокрема, скорочення збройних сил США, СРСР та КНР до 1 – 1, 5 млн військовослужбовців протягом 1956 р.
У 1955 та 1956 рр. СРСР в односторонньому порядку скоротив свої збройні сили відповідно на 640 тис. та 1, 840 тис. чоловік[25,C.78].
Найрадикальнішою пропозицією став поданий у вересні 1959 року на розгляд ХІV сесії Генеральної Асамблеї ООН План загального й повного роззброєння. СРСР запропонував, щоб всі держави протягом 4 років трьома послідовними етапами повністю ліквідували всі свої збройні сили, озброєння й військове виробництво. При цьому зокрема , передбачалися:
розпуск всіх збройних сил і заборона їхнього відновлення в будь-якій формі;
знищення всіх видів озброєнь і бойових запасів;
ліквідація всіх видів військової техніки, включаючи кораблі ВМФ і військову авіацію;
повна заборона атомної й водневої зброї - припинення її виробництва, вилучення й ліквідація запасів;
повне припинення виробництва й знищення всіх видів ракетної зброї;
заборона виробництва, володіння й зберігання засобів хімічної й бактеріологічної зброї;
ліквідація всіх видів військових баз на чужих територіях;
ліквідація військового виробництва на військових заводах і заводах загальної промисловості;
припинення навчання військовій справі й скасування військової служби в будь-яких її формах;
скасування військових міністерств, штабів, навчальних закладів, установ й організацій;
припинення виділення засобів з державного бюджету на військові цілі;
заборона військової пропаганди й військового виховання молоді.
Передбачалося, що після втілення в життя зазначеної програми в розпорядженні держав залишаться тільки частини міліції (поліції), оснащені легкою стрілецькою зброєю, призначені для підтримки внутрішньої безпеки.
У рамках програми передбачалося створити спеціальний орган, що повинен був мати необхідні матеріальні ресурси й засоби для ефективного контролю[18].
Вже у 1960 р. СРСР пішов на одностороннє скорочення власних збройних сил на 1, 2 млн чоловік. Варто зазначити, однак, що ці радикальні заходи чималою мірою були спричинені переглядом радянської стратегії у зв’язку з успіхами в розробці ракетно-ядерної зброї.
Американський підхід до проблеми полягав у визнанні ключовим її аспектом питання контролю над озброєнням. Найяскравіше це виявилося в плані „відкритого неба ”, з яким президент США виступив ще на Женевській нараді глав урядів СРСР, США, Великобританії та Франції в липні 1955 року.
§1. Обмеження та заборона ядерних випробувань. На тлі жорсткого ідеологічного протистояння й наростаючої гонки озброєнь все ж вдалося підписати 1 грудня 1959 року Договір про Антарктику. Договір складається із преамбули й 14 статей. Договір передбачає демілітаризацію й нейтралізацію Антарктики. Відповідно до положень Договору в районі Антарктики забороняються будь-які заходи військового характеру; забороняються також "будь-які ядерні вибухи в Антарктиці" і поховання в цьому районі "радіоактивних матеріалів". Відповідно до Договору може здійснюватися широка наземна й повітряна інспекція за виконанням його положень. Для цих цілей кожна держава - учасник Договору має право призначати спостерігачів. Цей Договір був запропонований 12 державами. Договір про Антарктику набув чинності 23 червня 1961 року. Депозитарієм Договору є США. На даний час учасниками Договору про Антарктику є 44 держави. Всі офіційні ядерні країни є членами даного Договору. З неофіційних ядерних країн до складу членів Договору не входять Ізраїль і Пакистан[3]. Підписання цього документу свідчило про можливість досягнення компромісних рішень відносно проблем ядерної політики, які зачіпають інтереси всіх країн.
Нарощування ядерних озброєнь США та СРСР та гостре протистояння двох військово-політичних блоків з усього спектра міжнародних проблем досягли свого піка під час „Карибської кризи” 1962 року. Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва США та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемонструвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Поступово на зміну концепції „реалізованої ядерної переваги” приходила ідея „ядерної стабільності ”, яку відстоював тодішній міністр оборони США Р.Макнамара[6,C.45]. Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що її створювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.
Серйозним кроком на шляху обмеження ядерних озброєнь стало підписання 5 серпня 1963 року Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою (Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Цей Договір був запропонований трьома державами - СРСР, США й Великобританією. Договором передбачена заборона випробувань ядерної зброї в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Договір забороняє ядерні вибухи також у будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух викликає випадання радіоактивних опадів за межі територіальних кордонів держави, під юрисдикцією або контролем якої він проводиться. Учасники Договору не повинні також спонукувати, заохочувати будь-кого у проведенні зазначених вибухів або приймати в них будь-яку участь.
Договір набув чинності 10 жовтня 1963 року й був відкритий для підписання іншими країнами з 8 серпня 1963 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні. Депозитаріями Договору є СРСР (Російська Федерація), США й Великобританія. Учасниками Договору є 131 держава.
Серед держав-членів Договору відсутні дві офіційні ядерні держави: Франція й КНР. Індія, Пакистан й Ізраїль є учасниками Договору. Договір є безстроковим та відкритим для підписання всіма державами[31,C.89].
У 60-ті роки цілком реальною стала загроза перенесення гонки ракетно-ядерних озброєнь у космічний простір, що становило небезпеку для всього людства.
Ще одним успішним кроком у справі обмеження озброєнь стало підписання 27 січня 1967 року Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об’єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення небесних тіл або космічного простору. Договір закріпив принцип міжнародної відповідальності держав-учасниць за національну діяльність у космічному просторі, а також принцип відповідальності за шкоду, заподіяну космічним об’єктами іншій державі-учасниці, її фізичним або юридичним особам. Договір зафіксував зобов’язання космонавтів надавати колегам з інших держав допомогу, а також відкритість усіх об’єктів на небесних тілах для відвідання представниками будь-якої держави на основі взаємності. Договір передбачає контроль за його виконання шляхом взаємних інспекцій запуску космічних кораблів та встановлення обладнання представниками інших країн-учасниць. Учасники Договору зобов’язалися інформувати міжнародні організації та громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу життю або здоров’ю космонавтів. Договір безстроковий, набрав чинності 10 жовтня 1967 року і був ратифікований Українською РСР 22 травня 1967 року.
Значення підписання цих договорів виходить за рамки власне проблеми обмеження ядерних озброєнь. Вони довели можливість досягнення домовленостей у галузі обмеження озброєнь та роззброєння навіть в умовах „холодної війни ” . Договори зробили великий внесок у захист довкілля, зменшення його радіоактивного забруднення. Підписання цих Договорів надало конструктивнішого характеру подальшим переговорам щодо роззброєння і сприяло досягненню цілої низки угод в галузі обмеження гонки озброєнь.
§2. Нерозповсюдження ядерної зброї. У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1964 році кількість ядерних держав збільшилася до п’яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад десяти країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Швидке зростання кількості ядерних держав вкрай загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблем роззброєння[2].
Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися внаслідок погіршення міжнародного становища, насамперед в’єтнамської війни. До того ж у самих Штатах досить впливовою була ідея „багатосторонніх ядерних сил НАТО”, неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відігравала б ФРН.
Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убезпечити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателоко). Договір містить зобов'язання держав - його учасників - використовувати ядерні матеріали винятково в мирних цілях, запобігати на їхніх територіях випробування, виробництво, придбання ядерної зброї.
Держави-учасники взяли на себе зобов'язання забороняти й запобігати на своїй території:
випробування, використання, виготовлення, виробництво або придбання будь-яким шляхом будь-якої ядерної зброї, прямо або побічно, від імені будь-кого іншого або в будь-якій
9-09-2015, 01:30