одержання, зберігання, установку, розміщення або будь-яку форму володіння будь-якою ядерною зброєю, прямо або побічно.
Додаткові протоколи І й ІІ до Договору покликані гарантувати підтримку статусу Латинської Америки як без'ядерної зони рядом держав, розташованих поза цим районом.
Протокол І накладав зобов'язання по дотриманню положень Договору на країни, що володіють де-юре або де-факто територіями в Латинській Америці - Великобританію, Нідерланди, США й Францію.
Протокол ІІ передбачав прийняття ядерними державами зобов'язання дотримувати статусу без'ядерної зони відносно держав - учасників Договору. СРСР, США, Великобританія, Франція й Китай підписали й ратифікували цей протокол, давши своє тлумачення окремих положень Договору й зробивши ряд застережень. У відповідності з Договором створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАНАЛ) зі штаб-квартирою у Мехіко.
Договір був відкритий до підписання 14 лютого 1967 року у Мехіко. Договір набув чинності для кожної держави в індивідуальний термін. Державою-депозитарієм є Мексика. В наш час учасниками Договору є 33 держави.
Інтенсивні переговори протягом 1967 та на початку 1968 років в Комітеті 18 держав з роззброєння дали змогу дійти компромісу та узгодити текст договору, який мав стати головним інструментом боротьби проти подальшого розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.
Проект Договору нерозповсюдження ядерної зброї був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року. Договір був відкритий до підписання 1 липня 1968 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 5 березня 1970 року[20].
Стаття І Договору містить зобов'язання ядерних держав (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 року): не передавати жодній державі ядерну зброю або контроль над нею ні прямо, ні побічно; не допомагати неядерним державам у виробництві або придбанні ядерної зброї, не заохочувати й не спонукувати їх до цього, а також до контролю над зброєю.
У відповідності зі статтею ІІ Договору держави, що не володіють ядерною зброєю, зобов'язуються: не приймати від будь-якого постачальника ядерної зброї або контролю над нею, а також не робити й не здобувати її будь-яким іншим способом; не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві ядерної зброї. Ці положення поширюються й на ядерні вибухові пристрої, призначені для мирних вибухів, оскільки будь-який такий пристрій може бути використаний як ядерна зброя.
Договором встановлюється міжнародний контроль за виконанням зобов'язань, прийнятих державами-учасниками даної угоди. Для цих цілей передбачається використання вже наявного контрольного механізму - Міжнародного агентства по атомній енергії (МАГАТЕ). Договір поставив за обов'язок неядерним державам прийняти гарантії МАГАТЕ, які являють собою сукупність засобів спостереження за тим, щоб матеріали, що розщеплюються, і спеціальне устаткування використовувалися винятково в мирних цілях.
Кожна з держав, що беруть участь у Договорі і не володіють ядерною зброєю, повинна укласти з агентством відповідно до Статуту МАГАТЕ угоду щодо перевірки виконання даною державою своїх договірних зобов'язань.
У Договорі закріплюється право будь-якої держави - його учасника розвивати дослідження, виробництво й використання ядерної енергії в мирних цілях, брати участь у широкому міжнародному обміні устаткуванням, матеріалами й науково-технічною інформацією про мирне використання ядерної енергії. Передбачається, що держави, що досягли високого рівня розвитку в галузі мирного застосування ядерної енергії, будуть співпрацювати з неядерними державами в справі сприяння подальшому розвитку застосування ядерної енергії в мирних цілях з належним обліком потреб районів світу, що розвиваються. Відповідно до статті V Договору, неядерним державам - його учасникам передбачається надання допомоги з боку ядерних держав у проведенні мирних ядерних вибухів.
Стаття VІ Договору зобов'язує його учасників "у дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи по припиненню перегонів ядерних озброєнь у найближчому майбутньому і ядерному роззброюванні, а також про Договір про загальне й повне роззброювання під жорстким та ефективним міжнародним контролем".
Країнами-депозитаріями є СРСР (Росія), США й Великобританія. На даний момент до складу учасників Договору входить 187 держав.
На конференції по нерозповсюдженню, що проходило 17 квітня - 12 травня 1995 року в штаб-квартирі ООН, Договору про нерозповсюдження був наданий безстроковий характер.
Відзначимо, що три неофіційних ядерних держави (Індія, Пакистан й Ізраїль) не є членами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Суттєвим успіхом у справі роззброєння стало підписання 11 лютого 1971 року Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Договір забороняє розміщення на дні морів й океанів й у його надрах будь-яких об'єктів з ядерною зброєю або з якими-небудь іншими видами зброї масового знищення, а також споруджень, пускових установок і будь-яких інших пристроїв, спеціально призначених для зберігання, випробування або застосування такої зброї. Дія Договору поширюється на всю площу дна морів й океанів за зовнішньою межею зони морського дна, що збігається з 12-мильною зовнішньою межею зони, передбаченою Женевською конвенцією про територіальне море та прилягаючу зону 1958 року. У Договорі передбачений порядок здійснення контролю за виконанням його положень.
Даний Договір був відкритий для підписання 11 лютого 1971 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 18 травня 1972 року після його ратифікації країнами-депозитаріями - СРСР, США й Великобританією. На сьогодні учасниками Договору є 95 держав. Членами Договору не є Франція, Ізраїль та Пакистан.
Ще одним важливим кроком на шляху заборони зброї масового знищення стало підписання США та СРСР 30 вересня 1971 р. у Вашингтоні Угоди про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни.
Відповідно до угоди його сторони зобов'язуються продовжувати здійснювати й удосконалювати організаційні й технічні заходи для запобігання випадкового або несанкціонованого застосування ядерної зброї, що перебуває під їхнім контролем. У числі цих мір - негайне повідомлення іншої сторони у випадку несанкціонованих, випадкових або інших інцидентів, пов'язаних з можливим вибухом зброї, і виявлення непізнаних об'єктів системами попередження про ракетний напад, якщо такі явища могли б становити небезпеку виникнення ядерної війни між двома країнами; завчасне повідомлення про заплановані пуски ракет, якщо такі пуски здійснюються за межі національної території однієї сторони угоди в напрямку іншої його сторони; дії в інших ситуаціях, пов'язаних з непоясненими ядерними інцидентами, спрямовані на зменшення можливості неправильного тлумачення з який-небудь зі сторін угоди, зокрема , шляхом взаємної інформації або відповідних запитів. Угода є безстроковою.
Наступним кроком у справі роззброєння стала Угода між СРСР і США про запобігання ядерної війни, підписана 22 червня 1973 року у Вашингтоні.
У цьому документі підтверджується, що метою політики сторін, що беруть участь в угоді, є усунення небезпеки ядерної війни й застосування ядерної зброї. Відповідно до цього сторони зобов'язуються діяти так, щоб запобігти виникненню ситуацій, здатних викликати небезпечне загострення їхніх відносин, уникнути військової конфронтації, виключити виникнення ядерної війни між СРСР і США й між кожною зі сторін й інших країн. У виконання зазначеної мети кожна сторона буде утримуватися від погрози силоміць або її застосування проти іншої сторони, її союзників й інших країн в обставинах, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці. У випадку, якщо відносини СРСР і США між собою або з іншими країнами, а також відносини між країнами, що не є учасницями угоди, будуть виглядати як манливий ризик ядерної війни між СРСР і США або між кожною зі сторін й інших країн, учасники угоди негайно приступляться до термінових консультацій один з одним і прикладатимуть всі зусилля для запобігання цього ризику. Угода є безстроковою[28,C.38].
У продовження обмеження та заборони ядерних випробувань в 70 – 80-х роках було підписано низку договорів та угод, що в загальному сприяли становленню політики роззброєння та обмеження ядерних озброєнь. Серед них:
Договір між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, підписаний у Москві 3 липня 1974 року, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.
31 березня 1976 року держдепартамент США оголосив, що "на найближче майбутнє в нас немає планів проведення випробувань зброї великої потужності - вище межі 150 кілотонн". 2 квітня 1976 року було опубліковане повідомлення ТАСС про те, що "Радянський Союз не має наміру вживати яких-небудь дій, несумісних з положеннями Договору (від 3 липня 1974 року), в тому розумінні, що США, зі своєї сторони, будуть діятии аналогічним чином".
Відповідно до статті І Договору, СРСР і США взяли на себе зобов'язання, починаючи з 31 березня 1976 року, заборонити, запобігти й не проводити будь-які підземні випробування ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн у будь-якому місці, що перебуває під їхньою юрисдикцією й контролем. Крім того, сторони зобов'язалися обмежити свої підземні ядерні випробування мінімальною кількістю.
У протоколі до Договору регулюються питання про взаємний обмін інформацією про іспитові полігони ядерної зброї й про проведені випробування такої зброї. Це пов'язане з тим, що на ефективність і точність роботи телесейсмічних пристроїв, що виявляють підземні вибухи й визначають їхню потужність, впливає цілий ряд природних факторів і насамперед типи порід, у яких проводиться вибух. Тому, для того щоб забезпечити необхідну точність реєстрації сейсмічних сигналів, важливо знати основні геологічні й геофізичні характеристики полігонів. Обмін такими даними передбачається протоколом.
Тільки після проведення спільних експериментів в 1988 році на Невадському (США) і Семипалатинському (СРСР) полігонах технічні заперечення до Договору були зняті, і він набув чинності аж 11 грудня 1990 року[14].
Дванадцять років тому вперше в історії наших країн спільно був перевірений метод виміру потужності вибухів безпосередньо на ядерних полігонах. Так був зроблений історичний крок до транспарентності (transparency(англ.) - прозорість) ядерних полігонів, а власне кажучи, до партнерства в найбільш чутливій області.
Варто спеціально підкреслити, що після 31 березня 1976 року сторони не проводили діяльність, що суперечить умовам Договору.
Договір між СРСР і США про підземні ядерні вибухи в мирних цілях, підписаний 28 травня 1976 року в Москві й у Вашингтоні, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.
У преамбулі відзначається, що сторони підтверджують свою вірність цілям заборони випробувань ядерної зброї в трьох середовищах і нерозповсюдження ядерної зброї, а також, виходячи з бажання виконати статтю ІІІ Договору між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, прийняли додаткові зобов'язання, що регулюють всі підземні ядерні вибухи в мирних цілях.
Договір дозволяє здійснювати мирні ядерні вибухи, але забороняє:
будь-які вибухи потужністю більше 150 кт;
будь-які групові вибухи потужністю більше 150 кт, якщо неможливо ідентифікувати потужність кожного індивідуального вибуху в групі;
будь-які групові вибухи із сумарною потужністю більше 1,5 Мт.
Термін дії Договору - 5 років з можливістю продовження на 5 років.
Договір набув чинності одночасно з Договором про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.
Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).
Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:
не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;
не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;
не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;
не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;
не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;
не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;
утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.
Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].
В загальному можна сказати, що період кінця 60-х – середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики. Перші кроки знайшли продовження у подальшому розвитку подій у 70-х роках ХХ століття.
Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням
І все ж найважливішою проблемою для США та СРСР на рубежі 60-70-х років була проблема зупинення безконтрольної гонки ракетно-ядерних озброєнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих „касетних ” боєголовок, коли на одну ракету-носій встановлювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної оборони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічною ситуацією в світі.
Окрім загрози взаємного знищення, до якого призвело б широкомасштабне застосування ядерних арсеналів, сторони підштовхувала до переговорів об’єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася наприкінці 60-х років.
Перші консультації щодо можливості початку переговорів про обмеження озброєнь були розпочаті в 1967 р., а конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута в липні 1968 р. Після затримки, викликаної введенням радянських військ у Чехословаччину й президентськими виборами в США, переговори були розпочалися лише в листопаді 1969 р.[12,C.115]. Спочатку передбачалося, що предметом переговорів стане всеосяжна угода, що стосуватиметься як наступальних, так й оборонних озброєнь. Однак, у процесі обговорення наступальних озброєнь Радянський Союз послідовно наполягав на обов'язковому обліку засобів передового базування США, розташованих у Європі. У підсумку було вирішено, що угода про наступальні озброєння не буде мати всеосяжного характеру й не буде включати обмежень на бомбардувальники. У той же час, сторони погодилися укласти повномасштабну угоду про обмеження оборонних засобів.
Прогрес в області обмеження оборонних протиракетних систем став можливий насамперед завдяки тому, що до моменту початку переговорів як у СРСР, так і в США була продемонстрована неможливість створення ефективної системи протиракетної оборони (далі – ПРО), здатної забезпечити захист обмеженого району або території країни. У зв'язку із цим на одному з етапів переговорів сторони були готові піти на повну заборону протиракетних систем, однак у підсумку було вирішено зберегти можливість розгортання систем, що перебували в процесі розробки й будівництва.
В основу угоди про обмеження наступальних озброєнь був покладений принцип, відповідно до якого обмеженню підлягала кількість пускових установок балістичних ракет як наземного, так і морського базування. Кількість бомбардувальників, а також кількість боєзарядів угодою ніяк не обмежувалося. На ранніх стадіях переговорів СРСР і США обговорювали можливість заборони на оснащення балістичних ракет боєголовками індивідуального наведення, однак сторонам не вдалося знайти взаємоприйнятого рішення цієї проблеми.
Травнева зустріч 1972 року в Москві та серія важливих домовленостей між СРСР та США визначили сферу спільних інтересів. Серед принципів радянсько-американських відносин, зафіксованих у підписаному під час московського саміту1972 року документі „Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і сполученими Штатами Америки, виділяється обопільне визнання принципу мирного співіснування як єдино можливої основи відносин двох великих держав у ядерну добу. „Основи” передбачали пряме зобов’язання сторін „докладати особливих зусиль до обмеження стратегічних озброєнь”[24,C.91].
§1. Договір ОСО-1 та ПРО. Результатом переговорів стало підписання документів - Договору про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) і Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір ОСО-1) – Документи були підписані 26 травня 1972 р. і набули чинності 3 жовтня 1972 р. Термін дії Договору ОСО-1 становив 5 років, Договір по ПРО мав необмежений строк дії.
Основним положенням Договору ОСО-1 стало зобов'язання СРСР і США не починати з 1 липня 1972 р. будівництва нових стаціонарних пускових установок балістичних ракет наземного базування, а також не збільшувати кількість підводних човнів і пускових установок балістичних ракет морського базування. Крім цього, угода забороняла створення нових шахтних пускових установок важких ракет, а також переустаткування існуючих ШПУ в пускові установки важких ракет. У результаті встановлення цих обмежень була фактично заморожена структура угруповань балістичних ракет наземного базування. На момент підписання угоди в СРСР були побудовані або перебували в процесі будівництва 1416 шахтних пускових установок, 308 з яких призначалися для розміщення важких ракет Р-36 (SS-9) і Р-36М (SS-18 Mod 1). Крім цього, до числа важких ракет належали 18 орбітальних ракет Р-36, розгорнутих на полігоні Байконур.
Встановлені ОСО-1 обмеження на кількість підводних ракетоносців торкалися лише підводних човнів побудованих після 1964 р. й, таким чином, не стосувалися радянських підводних човнів проектів 629 (Golf), 658 (Hotel) і 701 (Hotel ІІІ). Оскільки Договір дозволяв завершення будівництва підводних човнів і шахтних пускових установок, початого до моменту його висновку, визначення споруджуваного підводного човна було сформульовано таким чином, щоб дати СРСР можливість побудувати
9-09-2015, 01:30