Хоча нині ситуація змінилася у кращий бік - жінки отримали рівні з чоловіками права, однак гендерні стереотипи залишилися, а разом з ними зосталася проблема сімейного насилля. Про це наочно свідчить невтішна буденність суспільного життя в Україні. На першому плані тут перебуває зміст і навіть система виховання дітей у сім'ях, де останні позбавлені нормальних умов проживання та сприятливого емоційного клімату, котрий приводить до шкільної неуспішності, соціальної дезадаптація та психічних зривів і хвороб. На жаль, держава неспроможна створити безпечні умови життя для жінок, навіть якщо говорити про економічну безпеку. В цьому форматі роль соціаіьного працівника стає винятково актуальною. Так, він, координуючи соціальні взаємини, покликаний пропагувати такі моделі поведінки чоловіків і жінок у сім'ї, які б відповідали кращим гуманним традиціям, а соціальна робота з жертвами сімейного насилля повинна враховувати взаємозалежність різних форм і способів крайньої дисгармонії взаємостосунків між представниками обох статей.
Варто розрізняти три основних види насилля ~ моральне, фізичне та сексуальне, розмежовуючи примушування до певної дії без згоди на це партнера та ступінь аморальності тиску. Загалом будь-яке насилля є руйнівним для особистості жертви, оскільки спричиняє зниження її самооцінки та втрату самоповаги; у підсумку до межі падає рівень домагань. А за умови продовження насильницьких дій жертва втрачає індивідуальну, соціальну та рольову ідентифікацію, блокуються прийнятні моделі поведінки і дестабілізується весь її внутрішній світ.
Сімейне насилля має свою специфіку, тому що члени сім'ї пов'язані особливими соціальними, моральними та економічними зв'язками. З одного боку, людям легше впливати на поведінку один одного, оскільки вони добре знають особливості характеру та темпераменту партнера, його звички та прив'язаності, а відтак мають змогу найбільш ефективно маніпулювати його поведінкою і почуттями, з іншого -як державі, так і третій стороні важко втручатися у сімейні справи, адже це своєрідний мікросоціум із власними законами, правилами та нормами. Почасти дружина терпить насилля зі сторони чоловіка тільки через те, що, на її думку, в разі розлучення на неї чекає суспільний осуд - вона не зуміла "бути правильною дружиною", і її діти залишилися без батька. Вона мало задумується над тим, що у сімейних непорозуміннях завжди винні обидві сторони, а виховні впливи такого батька лише шкодять дітям і роблять із них таких самих жертв, як вона сама, формуючи у них спотворену модель сімейних відносин. Тут тендерні стереотипи заганяють людей у необгрунтовані статеві рамки, позбавляють їх внутрішнього права бути рівноправними у партнерських взаємостосунках.
Дослідження основних мотивів і причин виникнення насилля у сім'ї дали змогу вченим обґрунтувати три теорії. Перша—феміністична, прибічники якої стверджують, що зосередження влади у руках чоловіків, їх данування у сім'ї та суспільстві - це головна причина насилля. Друга-теорія сімейних систем, у рамках якої схильність до насилля розглядається як така, що бере свій початок від батьків суб'єкта, а саме насилля вважається нездоланним унаслідок усталених взаємовідносин між чоловіком і жінкою. Третя - психопатологічна теорія, основними причинами насилля у сім'ї вважає зловживання алкоголем, психічні розлади, нездатність чи невміння особи жити в суспільстві[5.-С.74-75].
З'ясування глибинних причин насилля у сім'ї викликає значну кількість суперечок між представниками різних наук. Зокрема, немає чіткого пояснення взаємозв'язку різних чинників у виникненні насилля та злочинності у сім'ї: це проблема любові, ненависті, прихильності чи ревнощів? У цьому контексті разючим є такий факт: 2/3 суспільних витрат робочого часу припадає на зусилля жінок, а кожну третю сім'ю у світі утримує жінка. Тому одним із найважливих пріоритетів сучасної політики демократичної держави має стати забезпечення кожній жінці свободи вибору життєвого шляху, оптимального поєднання вироб-ничої,(суспільної діяльності та сімейних обов'язків.
Чинне законодавство гарантує чоловікам та жінкам України рівні права та можливості, однак повсякдення заперечує це. Більше того, принцип гендерної рівності в усіх сферах життя закріплений у Конституції України (статті 3,21,24,51). Зокрема, частина третя статті 24 безпосередньо присвячена подоланню дискримінації стосовно жінок в Україні; вона наголошує на тому, що рівність прав жінок і чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній та культурній сферах, у здобутті освіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї. Наступний важливий крок законодавства: не лише жінкам надається можливість поєднувати працю з материнством, а й чоловікам - з батьківством.
Нещодавно Україна ратифікувала низку конвенцій про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 року, № 156 про працівників із сімейними обов'язками, про права людини (Відень, 1993 р.), про ліквідацію насильства щодо жінок, про громадянські та політичні права, про соціальні, економічні та культурні права (1976 року). На жаль, ці нормативні акти мають винятково декларативний характер та незабезпечені механізмами реалізації, щонайперше фінансовими та організаційними. Громадянське суспільство в Україні на сьогоднішній день неспроможне істотно вплинути на тендерну ситуацію в країні. Отож, законодавче закріплення тендерної рівності не допомогло жінкам відчути себе більш рівноправними. Реальне життя українських жінок ще далеке від ідеалів рівноправ'я, соціальної рівності та психологічної паритетності. Певний масив досліджень обґрунтовують нездатність жінок займатися політикою через те, що за своєю природою вони є аполітичними. Починаючи з Платона, жінки зображуються істотами, котрі не мають важливих для громадського життя рис, і тільки сім'я - це найприй-нятніша сфера їхньої діяльності. Головними обов'язками жінки вважай' ються ті, що пов'язані з ролями дружини і матері. Політична поведінка чоловіків є взірцем, за яким оцінюється суспільна поведінка жінок, але із значно нижчим коефіцієнтом ефективності.
У 50-60-ті роках XX століття статева відмінність розглядається як одна з багатьох складових, що визначали політичну поведінку. Починаючи з дослідження М. Дюверже, який акцентував увагу на меншій політичній активності жінок порівняно з чоловіками, даному факту даються переважно психологічні пояснення. Вважається, що жінки більш схильні до традиційних цінностей і консервативних поглядів і "за самою своєю природою" не можуть прийняти маскулінний стиль політики, мати самостійні політичні уподобання, а некритично розділяють політичні смаки своїх чоловіків. Якщо чоловік і дружина голосують по-різному, то вибір чоловіка пояснюється раціональними причинами, а вибір жінки - ірраціональними, тобто афективними, чуттєвими.
Пасивна участь жінок у політиці вважалася нормою, і тільки з появою феміністського руху поступово змінилося ставлення до цієї участі. Починаючи з 70-х років минулого століття, разом з категорією тендера, до політичного дискурсу широко залучаються жінки, котрі, як виявилося згодом, здатні брати активну участь у політиці, причому не менш успішно, ніж чоловіки.
У наш час політичні науки розглядають феміністський напрямок як один з найбільш перспективних. З'ясувалося, що існує безпосередній зв'язок між соціалізацією жінок, виконуваними ними ролями, їхніми можливостями і рівнем їх доступу до соціальних благ. Зростання формальних і змістових показників освіченості жінок істотно активізує їхню участь у політичному житті. Водночас і праця за межами сім'ї підвищує їх інтерес до політики. Дослідники феміністичного напрямку критично проаналізували такі важливі поняття, як "влада", "владні повноваження", "громадянство", "приватне життя", "справедливість", "демократія", дійшли висновку, що більшість теоретичних праць відображають маскулінний досвід, а (тому потребують перегляду і належного врахування життєвого досвіду іншої половини людства - жіноцтва. За останнє десятиліття опубліковані численні книги і статті, що дають феміністську інтерпретацію політики (Ц. Батлер,Дж. Скот,Д. Кул, В. Дойчман, М. Кара, Дж. Рінг, М, Шенлі, К. Пейтман, К. Сан-стейн та ін.). Суть цих робіт полягає у кількох висновках. По-перше, у сучасному демократичному суспільстві жінка не вважає себе об'єктом чоловічого впливу, чоловічої політичної волі, а прагне творити політичну культуру спільно з чоловіком, постійно вдосконалюючи останню. По-друге, саме підвищення політичної культури населення є головним завданням держави і суспільства, що сприяє реалізації жіночого чинника у складній політичній сфері, долає монополію чоловіків на право керувати. По-третє, реальний доступ жінок до політичної та економічної влади залишається обмеженим, а їх участь у процесі прийняття рішень незначна на всіх рівнях - від колективного до індивідуального, причому навіть там, де вони становлять більшість.
Свого часу Радянський Союз одним із перших проголосив рівність чоловіка і жінки. Однак, незважаючи на гучні декларації, жінки були практично виключені зі сфери прийняття рішень, не мали доступу до великої політики, займаючи в ній другорядні позиції. Така політична маргінальність жінок пояснюється як їхньою недостатньою вмотивованістю до участі у політичній роботі, так і дискримінацією. Хоча треба наголосити, що певним чином жінки були представлені в органах влади, які відповідали за соціогуманітарну сферу (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, дозвілля).
Жінки в СРСР та інших країнах соцтабору працювали в суспільному виробництві і воднораз виконували більшість обов'язків у домашньому господарстві, що істотно обмежувало їхні можливості у політичному житті країни. До того ж жіночі організації знаходилися під постійним контролем Комуністичної партії, сповідуючи її ідеологію. Все це спричинило багатопроблемність політичної поведінки жінок на етапі перехідного періоду суспільства. Нині становище жінок у пост-соціалістичних країнах, на думку Генерального секретаря Четвертої всесвітньої конференції з питань жінок Гертруди Монгелли, "відрізняється лише більшим чи меншим ступенем дискримінації"'.
Перехід України до ринкових відносин дав змогу жінкам, як і всім громадянам, відкрити власну справу. Частка жінок у загальній кількості підприємців нині становить 30%. В основному вони зайняті в малому та середньому бізнесі, тоді як великий - це майже не підкорена для них вершина. Становлення жіночого бізнесу здебільшого відбувається з ініціативи жінок, а не як результат державної підтримки, у тому числі й зреалізування спеціальних розвиткових програм.
Жіночий бізнес орієнтований переважно на роздрібну торгівлю, медицину, культуру, науку. За даними соціологічних обстежень жінки у бізнесі демонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнерами, повніше враховують моральні та етичні принципи ведення справи, що не може не схвалюватися.
У країнах СНД представництво жінок в законодавчих органах влади має сумну статистику (табл. 2).
Таблиця 2. Представництво жінок в законодавчих органах влади держав-членів СНД (за даними 1998 року)
Держава |
Нижня палата | Верхня палата | ||
| % жінок | Жінок/ усього осіб | % жінок | жінок/ усього осіб | |
| Азербайджан | 9,6 | 12/125 | - | - |
| Вірменія | 3,1 | 4/131 | - | - |
| Грузія | 8,8 | 16/236 | - | - |
| Білорусь | 4,6 | 5/109 | 29,0 | 18/62 |
| Казахстан | 10,4 | 8/77 | 12,8 | 5/59 |
| Киргизстан | 2,3 | 1/43 | 8,3 | 5/60 |
| Молдова | 7,9 | 8/101 | - | - |
| Росія | 7,6 | 34/450 | ' 0,6 | 1/178 |
| Таджикистан | 12,7 | 8/63 | 11,7 | 4/34 |
| Туршеністан | 26,0 | 13/50 | - | - |
| Узбекистан | 8,8 | 22/250 | - | - |
| Україна | 8,2 | 37/450 | ~ * | - |
У Верховній раді України 37 жінок, тобто 8,2%. При цьому історія українського парламентаризму в тендерному контексті має свої особливості. За радянських часів у 1980-85 роках частка парламентарів жіночої статі становила 36%. Під час виборів до Верховної Ради УРСР існувала своєрідна жіноча квота- до 30%, тоді як чоловіча складала приблизно 70%. У тендерному вимірі ситуація погіршилась у 1990 році коли жінок у вітчизняному парламенті було лише 3%. За результатами парламентських виборів 1994 року частка жінок зросла у вищому законодавчому органі до 5,7%, після виборів 1998—до 8,2%. Парламентські вибори у 2002 році повернули ситуацію до початку 90-х років: нині жінок у Верховній Раді налічується лише 5,1 % від усіх депутатів (для порівняння - у Великобританії 1/5 частина парламенту - це жінки). Зменшення кількості жінок-депутатів, що спостерігається в українському парламенті, не відповідає сучасному представництву жіночої частини у системі сучасного суспільного виробництва, що свідчить про відсутність гендерного балансу.
Керівні посади в економіці та політиці України на сьогодні в основному обіймають чоловіки, їхня кількісна перевага чітко виявляється також у керівництві підприємств та органів виконавчої влади. За даними Держкомстату, в 2002 році на вищих управлінських посадах у промисловості жінки становили 20,2%, сільському господарстві -9,5%. Воднораз на нижчих рівнях державної влади чимало жінок, які займають керівні посади в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. З іншого боку, за даними експерта з тендерних питань Т. Мельник, у 2003 році серед державних службовців Апарату Президента України, апарату Верховної Ради України та Секретаріату Кабінету Міністрів України, який декларує принципи тендерного балансу, співвідношення чоловіків і жінок становило приблизно 1 до 3. І все ж 92% усіх керівних посад тут обіймають чоловіки.
Після виборів Президента України у 2004 році Юлія Тимошенко була призначена Прем'єр-міністром України, тобто вона стала першою в історії незалежної України жінкою-керівником такого високого рівня. Однак до складу Кабінету Міністрів України тоді увійшла лише ще одна жінка- Міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір.
Аналіз керівного складу міністерств і відомств свідчить про відсутність будь-якого гендерного балансу. За оцінками експертів, в Україні прагнення до гендерного паритету реалізується серед керівників найнижчого рівня, зокрема, під час призначень на посади спеціалістів у відповідних органах влади. Низький коефіцієнт задіяння українських жінок до парламентської діяльності пояснюється тим, що політика та великий бізнес у нашій країні мають взаємну конвертованість. Жінки майже не входять до керівництва комітетів. У цілому ж жіноча проблематика є традиційно вторинною в українському політикумі.
Розділ 4. Проблеми українського законодавства у сфері правового статусу жінки, чоловіка та тендера
У зв’язку з виникненням тепер уже цілком наукового терміну “ґендер”, необхідно з’ясувати його місце у юридичній науковій термінології. Відштовхуватись, на мій погляд, варто від понять загального правового статусу особи, перейти до родового статусу жінки та чоловіка і тоді плавно підійти до “ґендера”. В теорії права під правовим статусом особи прийнято розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків персоніфікованих осіб, правове положення особи, що відображає її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою [Теория государства и права. – Под ред. В.М. Корельского. – М., 1999].. Відповідно, під правовим статусом жінки необхідно розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків жінок, правове положення жінки у суспільстві. Аналогічно – щодо правового статусу чоловіка. На цілком логічне запитання, чому стать можна вважати критерієм для виділення родового (спеціального) статусу, можна відповісти, що на це є дві причини. По-перше, біологічні відмінності між чоловіками та жінками породжують необхідність встановлення певних додаткових гарантій, пільг, прав або обов’язків для певної групи (наприклад, цілий перелік додаткових пільг для жінок, пов’язаних з біологічною спроможністю і бажанням бути матір’ю). По-друге, внаслідок того, що жінки є де-факто дискримінованою групою у суспільстві, намітились тенденції впровадження принципів позитивної дискримінації, тобто створення правових норм, які закріплюють додаткові права чи гарантії для жінок, що не пов’язані з материнством (наприклад, пропозицій про встановлення на законодавчому рівні квотування у органах державної влади для представників кожної статі у зв’язку з тим, що жінки там представлені мало). жіночий дискримінація ґендер законодавство
Щодо співвідношення ґендера та правового статусу особи, то, на мій погляд, саме аналіз правового статусу жінки та чоловіка дає змогу побачити відображення ґендера у праві.. Іншими словами, синтез правового статусу жінки і чоловіка – це і є юридичне оформлення, правова форма ґендера. Юридичні норми ніби закріплюють соціальне положення представників кожною статі – реальне чи бажане. В широкому значенні під правовим статусом особи розуміють положення особи у суспільстві. Все те, так чи інакше, юридично визначає, характеризує, гарантує реальне положення людини в суспільстві, складає юридичний чи правовий статус особи. Коли мова йде про правовий статус жінки чи чоловіка, то це відповідно, – правове положення жінки чи чоловіка у суспільстві. Таким чином, право ніби віддзеркалює це положення у собі, воно показує, яким є суспільний статус жінки чи чоловіка, або яким він має бути з точки зору законодавця.
Дозвольте розвинути цю тезу крізь призму правового статусу жінки й окреслити кілька прикладів, які б дали змогу побачити сказане.
Мабуть, найцікавішим віддзеркаленням у праві ставлення Української держави до жінки є положення ст. 24 Основного Закону. Там сказано наступне: “Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”. На погляд пересічного, необтяженого боротьбою за ґендерну рівність обивателя, все виглядає дуже гарно і навіть прогресивно. Проте це лише на перший погляд пересічного обивателя. Насправді ж тут можна зробити кілька суттєвих зауважень. По-перше, щодо некоректності формулювання принципу ґендерної рівности. Держава надає жінкам рівні з чоловіками права так, ніби ті, у відповідності з базовим принципом прав людини, їх не мають від народження. Інша справа, що вони не є забезпечені та захищені належним чином (і саме це, а не милостиве надання таких прав, є завданням держави!),
10-09-2015, 15:31