Реферат з філософії

„Філософські засади теорії нації (Міхновський, Донцов, Сціборський, Липинський)”

Зміст

Вступ

1. Микола Міхновський як фундатор національно-радикальної політично-філософської течії

2. Філософські засади “Націоналізму” Дмитра Донцова

3. “Націократія” Миколи Сціборського

4. Політична філософія Вячеслава Липинського

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Процес формування української нації є ключовим питанням державотворення і важливою складовою національної консолідації у цілому. Постає проблема не тільки уточнення цілей, орієнтирів соціального розвитку, створення відповідних механізмів формування нації, а й осмислення її теоретико-методологічних та філософських засад.

Як зазначає Г. Касьянов [10], термін “націоналізм” з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80-90-ті роки XIX ст. Важко сказати, з якої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще не мало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних та (іноді) політичних прав нації. В полеміці Б. Грінченка і М. Драгоманова (1892-1893), присвяченій проблемам українського руху, “український націоналізм” здебільшого згадувався саме в такому контексті, як альтернатива “шовінізмові”. На рубежі XIX-XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття “націоналізм”. Після поразки української революції 1917-1921 pp. термін “націоналізм” був досить швидко монополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі як на еміграції, так і на тих етнічних українських землях, що опинилися у складі держав-сусідів. Як безумовне кредо українського націоналізму остаточно визначилася відома тріада принципів: незалежність, державність і соборність української нації. Публікація у 1926 р. книги Д. Донцова “Націоналізм” і дискусія довкола неї в українській публіцистиці, вихід праць ідеологів ОУН Ю. Вассіяна, М. Сціборського та інших у 1920-30-ті роки привели до того, що ідентифікація “українського націоналізму” з відповідним політичним рухом та ідеологією (у даному випадку - ОУН) стала усталеною традицією, данину якій віддавали і дослідники, і політики, і публіцисти, як радянські, так і західні.

У радянській Україні вже з початку 1920-х років з'являється словосполучення “український буржуазний націоналізм”, спочатку в директивних документах Комуністичної партії (більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течії і політичні угруповання, які вважалися конкурентами правлячої партії у сфері “національного питання”.

У сучасній українській науковій літературі й публіцистиці поки що немає усталеного розуміння терміна. Оскільки він, по-перше, залишається ідеологічним ярликом, по-друге, може трактуватися надто широко, сучасні автори вживають конкретніші й ідеологічно “цнотливіші” поняття: “національна свідомість”, “національний” чи “національно-визвольний рух”, “українство” тощо. Більше того, слова “націоналізм” та “націоналіст” стали мало не лайливими у лексиконі сучасного українського суспільства, до чого сприяли, безсумніву, закостенілі стереотипи, які насаджувалися радянською пропагандою протягом багатьох років. Тому вважаємо за доцільне детальніше розглянути і проаналізувати саме філософські засади теорії нації в українській думці, що дасть змогу об’єктивно оцінювати націєтворчі процеси, що відбуваються в сучасній Україні.

Для порівняння і аналізу взяті теорії нації чотирьох мислителів: М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сціборського і В. Липинського, які залишили чи не найпомітніший слід в історії теорії української нації, а також так чи інакше були причетні до українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., які були важливим етапом на шляху до її становлення. Цілком природно, що вони мали певний вплив і на процеси націєтворення як під час свого життя, так і після смерті.

У різні часи дослідженням теорій нації в Україні займалися І. Лисяк-Рудницький, Д. Чижевський, Дж. Армстронг, О. Мотиль, Г. Касьянов [10], Д. Сосновський [25], Б. Червак [28, 29], Коваль Р. [12, 13]. Серед сучасних дослідників варто виділити Бутенка А. П. [4], Козія І. В. [11], Кулика С. М. [14], Астаф’єва А. О. [2], Проценка О. [23], але ці роботи по-перше, дуже часто стосуються лише теорії нації однієї конкретної особистості, а по-друге, в них далеко не завжди проводиться аналіз саме філософських засад теорії нації. Тобто не всі вони ставлять за мету розглянути проблему нації з точки зору філософії. Частіше трапляються підходи зі сторони політології, соціології та історії. Але, на нашу думку, оцінка філософських засад теорії нації є не менш важливою і актуальною.

В цій роботі ми ставимо собі за мету вирішити наступні завдання:

1) Визначити, які європейські філософські течії та напрямки виявили свій вплив на теорії нації згаданих українських мислителів (Міхновського, Донцова, Сціборського, Липинського);

2) Виявити типові філософські особливості, що є характерними для теорій нації саме даних українських мислителів;

3) Спроектувати філософські засади теорії української нації на суспільно-політичні процеси, що відбуваються чи відбувалися в новітній історії вже незалежної Української держави;

1. Микола Міхновський як фундатор національно-радикальної політично-філософської течії

Міхновський Микола Іванович (1873 - 03/03 (за іншими відомостями - 03/05) 1924) [27] - громадський і політичний діяч, публіцист. Народився в с. Турівці на Полтавщині в родині священика. 1890 р. розпочав навчання на правничому факультеті Університету Святого Володимира. Один з ініціаторів створення таємного "Братства тарасівців" (1891), діяльність якого припинено репресивними заходами; активний учасник “Молодої України”. Після закінчення університету працював адвокатом у Харкові, прославився захистом учасників селянських заворушень. У лютому 1900 р. виступив ініціатором створення Революційної української партії (РУП), програмовою політичною декларацією якої стала промова Міхновського на Шевченківському святі [19]. Коли більшість членів РУП соціалістичної орієнтації відійшла із самостійницьких позицій, виступив одним з ініціаторів створення 1902 р. Української народної партії (УНП) й автором її програмових документів, у яких висувались політичні завдання і обґрунтовувалась ідея самостійної української держави. 1905 р. уклав проект першої у XX ст. укр. конституції “Основний закон Самостійної України - Спілки народу українського”. У передвоєнні роки займався організацією українських періодичних видань. У час визвольних змагань захищав державну самостійність України, ініціював створення українського війська, брав активну участь у політичному житті. Арештовувався більшовиками, згодом виїхав на Кубань. 1924 р. повернувся до Києва, де й загинув за не зовсім з’ясованих обставин.

Саме він був першим, хто вiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi Росiйської iмперiї та право її народу на самовизначення. 1900 року вiн виголосив промову “Самостiйна Україна”, яка того ж року була видана у Львовi окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росiї вперше в новiтнiй iсторiї розглядалися в нiй з позицiй державностi. “Українська мрiя” у вигляді питання про звiльнення нацiї з’явилася свiтовi. I хоча публiкацiя мiстила в собi бiльше запитань, нiж вiдповiдей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежностi, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чiльних мiсць на українському полiтичному небосхилi.

У своїй промові “Самостійна Україна” [19] Міхновський в емоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в царськiй Росiї. “Яким правом, - пише вiн, - росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з своїми рабами?.. На пiдставi якого права на всiх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росiян (москалiв) або змоскалiзованих ренеґатiв? На ґрунтi якого права з наших дiтей готують по школах заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi? Через що навiть у церквi панує мова наших гнобителiв? Яким правом правительство росiйське здертi з нас грошi витрачає на користь росiйської нацiї, плекаючи i пiдтримуючи її науку, лiтературу, промисловiсть i т.д.? I, нарештi, найголовнiше, чи має право царське правительство взагалi видавати для нас закони, унiверсали та адмiнiстративнi засади?”. Тут же проявляється і перша філософська особливість ідеології Міхновського - первинний песимізм, з яким він констатує трагічний факт бездержавності України: “Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!..”. Крім того, філософії Миколи Міхновського притаманний також критицизм, часом досить жорсткий, через призму якого він оцінює роль української інтелігенції: “В історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворожбила, інтригувала, але ніколи не служила своєму народові” [19]. Окреслюючи першочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М. Мiхновський вважав рушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: “Часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться... Українська iнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов’язок...”. Звичайно, в даному випадку Мiхновський постає перед нами як романтик, оскільки багато в чому видавав бажане за дiйсне. Анi український народ, який не пройшов перiоду станової стратифiкацiї i мав досить туманне уявлення про власнi iнтереси, анi iнтелiґенцiя, що перебувала в основному в полонi соціалiстичних iдей і звикла обслуговувати iмперський режим, вважаючи себе частиною загальноросiйської демократiї, - всі вони на той час не були готовi до полiтичної боротьби за нацiональнi права.

Наскрізною ідеєю брошури є твердження про необхідність визволення української нації з-під чужоземного ярма й побудови “одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж до Кавказьких” [19]. Микола Міхновський, по суті, як зазначає Б. Червак [28], повторив подвиг Тараса Шевченка, який своїм “Кобзарем” струснув не так Кавказ, як напівсонну суспільну свідомість, що майже звикла до рабства. Постулати Міхновського про законне право нації на свою державу доповнювалися чітким з'ясуванням шляхів і методів досягнення мети: “Ми виголошуємо, - писав харківський адвокат, - що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою” [19]. Так в обіг національної думки прийшла висунута Тарасом Шевченком ідея боротьби, а не плачу та нарікання на “нещасливу долю” та на Бога як на носія найвищої волі. Ще раз про Бога Міхновський згадує все у тій же “Самостійній Україні”: “Українська нація платить “данину” не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови” [19]. Таким чином, Бог у Миколи Міхновського постає не лише як носій вищої волі, а і як безпосередній учасник боротьби, який таким чи іншим чином може ставати на сторону однієї з протиборствуючих сторін.

Чи не вперше в історії української суспільно-політичної думки Міхновський наголосив на необхідності безкомпромісної боротьби супроти Росії як головного, на його думку, ворога української державності. У відкритому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна він писав: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного й політичного, хоч би полилися ріки крові” [29]. Тут Міхновський повертається до вже призабутого з часів Нікколо Макіавеллі гасла: “Мета виправдовує засоби!”. Тут зустрічаємо своєрідний культ жертви (пізніше побачимо дещо подібне у Липинського, але у Міхновського він має інший характер), яку Міхновський пропонує покласти задля загальної перемоги. Жертва у Міхновського чисто матеріальна - ворожа кров, тобто смерть ворога, який стоїть на заваді.

Тепер спробуємо визначити, до якого з філософських напрямків - матеріалізму чи ідеалізму можна віднести погляди Міхновського. В основу всього він кладе ідеал “одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”, який підкріплений “пристрасною любов’ю до України”. Досягнення цього ідеалу має здійснюватися за допомогою “велетенської і непоборної” сили” - націоналізму, під могучим натиском якої, ламаються, здається, “непереможні кайдани”. Саме націоналізм, за Міхновським, “єднає, координує сили, рве до бороть, запалює фанатизмом поневолену націю в її боротьбі за самостійність”. З цієї позиції філософські погляди Міхновського, безсумніву, тяжіють до ідеалізму. А оскільки він переконаний, що ці ідеї при втіленні в життя можуть мати вплив на хід історичних подій, то це скоріше історичний ідеалізм (використано класифікацію С. Ленкавського [15]). Але обгрунтовуючи ідею “нової України”, він зазначає: “З того часу[1] українська нація політичне і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми”. Як бачимо, тут первинна ідея поступово матеріалізується. Тобто Микола Міхновський остаточно не заперечує матеріальні цінності, але ідею все ж ставить найвище, і ніякі матеріальні цінності не можуть зрівнятися з нею.

У публіцистиці ж 1905 р. ("Націоналізм і космополітизм" [29]) Міхновський наголошує розрізнення націоналізму (націонал-шовінізму) пануючих націй як системи винародовлення і націоналізму гноблених народів як захист права боротися за своє людське “Я”. Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених - їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму. Здоровий націоналізм, стверджувалось у “Самостійній Україні”, закликає до життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Хоча щодо гуманізму здорового націоналізму Міхновського все ж можна посперечатися, адже він не передбачає бажання крові чи смерті людини, хай навіть і ворога.

Буття у Міхновського характеризується як “відчуття свого існування і свого індивідуального національного “Я””. Саме існування за Міхновським “є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками”, оскільки воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб ми поправу могли користуватися нашою спадщиною. Національне існування, він не бачить окремо від постійної боротьби, бо “потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування”. Формально тут погляди Міхновського мало не ототожнюються з законами природи, де в чому перекликаючись із вченням Чарльза Дарвіна.

Микола Міхновський був першим з теоретиків українського націоналізму, який послідовно доводив, що без національного визволення не може бути соціальної справедливості: “Соціальна справа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки - це головний ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними”. На жаль, і ця теза не знайшла належного усвідомлення в середовищі тогочасної провідної еліти. Коли перед нею постала дилема: національне чи соціальне, вибір був зроблений на користь останнього. В результаті - втрата державності й багаторічний соціальний гніт, включно з голодоморами. До того ж радикалiзм автора “Самостiйної України”, стояв на перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: “Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя”, “Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо...”, [19], - вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства. М. Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiали нацiоналiзму європейського типу.

Проте вiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століття нацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи, якi ставилися на перше мiсце. Ось тут як раз можемо говорити про гуманізм як такий. До того ж населення цих країн, на відміну від України, було переважно мононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованi i нацiональна iдея у викладi М. Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання серед українства.

Доля розпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкий заклик Міхновського був почутий. Але завдяки йому на авансцену історії вийшов новітній український націоналізм.

Чіткі і зрозумілі постулати “Самостійної України” потребували філософського осмислення, а подекуди обґрунтування, що не завжди базувалося на раціональних і прагматичних концепціях.

C. Ленкавський зазначав [15]: “Як система цінностей, що означує відношення людини до чогось, що є поза нею, ідеольогія націоналізму є світоглядом або релігією. Але як система, що означує відношення до світу існуючого потенціяльно, тобто існуючого в душах визнавців світогляду чи релігії націоналізму, ідеольогія є реальним пляном перетворення існуючої дійсности, - політичною програмою. Це друга сторінка ідеольогії. Третьою й останньою сторінкою ідеольогії є проекція свідомої волі на площу життя, - реалізація, фільософічно чи психольоґічно санкціонованих ідей, згідно з плянами реальної програми. Щойно ці всі три сторінки, разом взяті, дають суцільну й завершену ідеольогію”. Відповідно до класифікації С. Ленкавського, теорія націоналізму Миколи Міхновського є радше планом перетворення існуючої дійсності, яка склалася на той час, тому ставиться під сумнів сама можливість називати вчення Міхновського ідеологією.

Річ у тому, що Україна після поразки Визвольних Змагань 1917-1921 рр. опинилася поза


10-09-2015, 23:25