Майже всі соціологічні поняття Липинського являють собою пряму проекцію інтересів політичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосується його вчення про територіальну свідомість як визначальний момент національної ідеології. Соціологічні постулати, розроблені Липинським, не є універсальними, свій статус соціологічних постулатів вони отримують лише під кутом зору придатності до певної політичної мети. Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: “Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?”. Через те Д. Чижевський помилявся, стверджуючи, що Липинський “дає не лише філософію української політики, а - політики взагалі”. Липинський - філософ саме “української політики”. Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об’єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: “територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації”, а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.
Скажімо, уявлення про націю, популярне серед німців або французів, не тому не може бути придатним, що неправильне, а тому, що ми маємо справу з іншими культурними та історичними особливостями, з іншими формами політичної боротьби. Німці, вважає Липинський, розробляють поняття нації, відштовхуючись від поняття про загальне расове походження, зводячи його до “природного факту”. Таке розуміння нації в колоніальних умовах України, з періодичною міґрацією людей на її території, цілком абсурдне. Не можна прикласти до українського уявлення про націю французький тип, що ґрунтується на “вільній національній самодетермінації”, оскільки він у силу історичних умов виродиться в анархію.
Ідеї Липинського, які, на перший погляд, подібні до ідеї громадянського самовизначення, насправді витримані у консервативній традиції. Відома теза Е. Ренана - “нація - це безперервний плебісцит” - грунтується на просвітницькій парадигмі мислення. Для України, наприклад “французьку” модель Ж.-Ж. Руссо, Липинський категорично відкидав і піддав критиці у своїй праці “Релігія і церква в історії України”. Французьке розуміння, оперте “на вільнім самоозначуванню національнім”, на перенесенні нації в сферу “свободи сумління” та робленню з поняття нації “факту ідеологічного”, непридатне для України, “бо воно рівнозначне з возведенням до абсолюту індивідуальних історично-культурних, в тім числі і релігійних прикмет, і в умовах вродженого нам анархістичного індивідуалізму мусить логічно довести до ріжного “самоозначування” різних одиниць і різних груп на Україні і в решті решт, по коротшій або довшій анархії, до перемоги самоозначення візантійсько-православно-всеросійського або римсько-католицько-польського (як звичайно і кінчають у нас цього типу націоналісти)”.
Слід зазначити, що саме Липинський звернув увагу [17] на брак “вольовости” в українській суспільності, критикуючи тенденції до “соціяльного фаталізму”. На його думку, “браком волюнтаризму і поширенням соціяльного фаталізму в політичнім думанні української провідної верстви пояснюється у великій мірі її нездатність до самовиховання, до самодосконалення, до свідомого вибору методів політичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і організації своєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя… Не тільки сучасна українська інтелігенція, але й інші… верстви українсьбкі хворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною - ослаблюючу і так вже слабу від природи українську волю - соціяльного фаталізму” [17]. Відзначимо, що пишучи про “вольовий елемент”, Липинський мав на увазі “свідому вобідну волю, яка рішає про вибір найкращих методів здійснення хотінь чтихійних і про уміння або неуміння цими стихійними хотіннями на підставі даних науки і традиції керувати” [17]. У Донцова ж, воля однозначна з ірраціональною, стихійною силою, “стихійним хотінням” експансії, панування влади, за “перший імпульс до політичної акції, до витворення громадського руху”.
Як зазначає О. Проценко [23], політична філософія Липинського в цілому витримує тест на консервативну ідентичність. У його політичній філософії можемо бачити поділ націоналізму на культурний та політичний. Вячеслав Липинський виступає прихильником політичного націоналізму, який базується на розумінні нації як факту передусім політичного. Культурний націоналізм (“культурно-віросповідний”) є для Липинського революційним рухом за певні культурно-національні ознаки, а отже, постає у тій чи іншій боротьбі з державою, є силою антиорганізаційною, здатною більше роз'єднувати, аніж об'єднувати. Для Липинського він є неприпустимим і він характеризує його не інакше, як шовінізм [18]. Ідея політичного ж націоналізму значною мірою об'єднує ліберальну та консервативну концепції політичної думки, зокрема відмежування від етнічності та національності, наданням переваги аспектам і чинникам політичним. Липинський стверджує, що українська ідентичність може постати лише як факт територіально-політичний. Для нього “україхнським єсть і повинно бути все, що осіло (а не кочує!) на нашій земліі що тим самим стало частиною України”. Отже, Вячеслав Липинський підносить до одного з основних і конструктивних елементів нації територію [17]. Але, за його словами, самої території замало, щоб стати нацією. ЇЇ слід перетворити в “активну порушуючу силу”, що й здійснює націоналізм політичний (“державотворчий”) або патріотизм - “свідомість своєї території і хотіння мати на ній свою окрему владу, свою окрему державу”. Основна формула Липинського: ”Без держав нема і не може бути нації”.
Україна для мислителя - це передовсім хліборобський клас, він єдиний потенційно здатний об’єднати та зорганізувати цілу націю. Це класократія Липинського: “Тільки український хліборобський клас в стані власною силою і власним авторітетом політично зорганізувати і національно об’єднати нашу етнографічну масу, тобто створити Українську Державу і Українську Націю”. У даному випадку варто зробити певні пояснення. Для В. Лининського поділ нації на класи є безперечною цінністю. Кожний клас має виконувати свою функцію, взаємодіючи з іншими класами й тим самим забезпечуючи кращі умови для існування нації загалом. Водночас сильна нація, на його думку, має мати “одну віру”. Саме ця віра є важливим чинником національної консолідації.
Та все ж, тяжіння Липинського до християнської парадигми мислення відзначав ще Д. Чижевський, який характеризував його історіософську позицію як “релігійний волюнтаризм”. І сам Липинський говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальному фаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, до своєї Землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становить живильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда як діяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий план історичного процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищої правди. Зокрема він зазначав: “Влада, держава і нація - все це продукти волі і творчости, а не рослинного, вегетативного життя” [17].
Для Липинського “всі великі європейські нації були обєднані монархіями”. І дійсно, як підтверджують дослідження Б. Шейфера, у Західній Європі нації та національні держави фактично не були створені внаслідок свідомого і добровільного об’єднання громадян у спільноту, значну роль у цьому процесі відігравали феодальні адміністрації та абсолютна монархія. Тому й українська нація на цьому шляху, як вже траплялося в її історії, вважає Липинський, мусить пройти етап персоніфікації в особі володаря: “Тільки Господар української землі, тільки українська монархія, може об’єднати українську націю…”. Звідси випливає, що ще одним чинником національної консолідації є наявність арбітра, “верховного судії”, який би стояв над класами, узгоджував їхні інтереси і мирив їх. На думку В. Липинського, з цією роллю найкраще би справився дідичний, спадковий монарх. Не дивно, що за В. Липинським закріпитвся ярлик монархіста. Тим більше, що він сам себе іменував монархістом.
І все ж не варто перебільшувати монархізм В.Липинського. Власне, це не зовсім той “класичний” монархізм, який існує в нашій державі. Монархія для мислителя не самоціль, а лише один із елементів класократичної держави. До того ж елемент, який може набирати різних форм.
Крім того, Липинський вводить поняття “внутрішньої моралі”: “Ніяка людська громада, здатна до життя і творчости, не може істнувати без власної внутрішньої моралі, без свого власного твердого поняття про добро і зло і без такого ж твердого переконання, що те, що вона хоче робити, єсть добро і те, з чим вона бореться, єсть зло” [17], що дещо заперечує часом стихійний динамізм Дмитра Донцова.
Розуміє Липинський, що і жертви при будівництві держави, нації неминучі. Але, на відміну від радикальних закликів Донцова і особливо Міхновського, у Липинського це внутрішні жертви, “жертви во ім’я своєї моралі”.
Без власної держави, на думку Липинського, Україна на віки буде засуджена на злиденну веґетацію на грані між буттям і небуттям. Саме цю тезу з поміж інших вирізняє Лисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В. Липинського: “При своєму теперішньому стані (маються на увазі 20-і роки) Україна не тільки поневолена, окупована, але й “бездержавна”, себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова ще немає: є тільки матеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницька політична дія мусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що “Бог сотворив народи здатними до оздоровлення”. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.
Історична місія України, за В. Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор “Листів” називав “українським месіянізмом”.
Висновки
Таким чином, теорії української нації, винесені на розсуд громадськості ще у першій половині ХХ ст., зазнали впливу багатьох європейських філософських течій: від ірраціоналізму Шопенгауера, Ніцше, Гартмана та Сореля, вплив яких простежується в роботах Д. Донцова, до солідаристичних концепцій Бугле та Пеша які мали вплив на світогляд М. Сціборського, і навіть концепції італійського фашизму Муссоліні. Крім того, також присутній і слід античної філософії, зокрема теорії держави Платона, окремі елементи якої помітні в класократичній концепції В. Липинського та націократичній концепції М. Сціборського. М. Міхновський намагався підвести свою теорію під західні націоналістичні концепції, але вони мали переважно гуманістичний напрямок, в той час, як культ жертви (крові ворога) в ім’я нації фактично повністю заперечує відношення теорії Міхновського до відповідних західних течій.
Цілком закономірним видається той факт, що теорії Міхновського, Донцова, Сціборського та Липинського мають і свої характерні ознаки, що обумовлені перш за все національними особливостями, зокрема роздробленістю українських земель, тривалою відсутністю державності, а також стосунками з країнами, до яких на той час входили українські землі. Саме на відносинах з Росією починає побудову своєї теорії М. Міхновський. Він першим в українській історико-філософській думці ставить питання про відносини між Росією та Україною з позицій державності останньої. Таким чином, вперше була обгрунтована необхідність і право української нації жити у власній державі. Продовжують радикальні традиції, започатковані Міхновським, Д. Донцов і М. Сціборський. Але якщо ідеєю у Міхновського виступає, власне, сам націоналізм, то у Донцова і Сціборського – це перш за все воля, воля до боротьби, воля до творчості. Без цієї волі не було б можливим проголошення незалежності України у 1991 році, тобто перемога над “провансальством”, а заодно і самоствердження української нації. Ця історична перемога була б неможливою, без провідної ролі української інтелігенції, про яку писали і Міхновський, і Сціборський, і Донцов.
Отримавши свою державу, українське суспільство взяло курс на побудову демократичного суспільства, хоча фактично жоден з перерахованих мислителів не вважав демократію, за ідельну форму державного устрою. Оскільки на даному етапі не лише інститут парламентаризму дискредитував себе, а й сама ідея політичних партій також, які стали лише придатком до захисту власних економічних та політичних інтересів великим фінансовими групами, то теоретично націократична система М. Сціборського може мати перспективу при самоорганізації української нації, оскільки деякі провідні політичні течії зараз висловлюють погляди, близькі до націократичних. Хоча нинішній курс, який взяли політичні лідери нації, більше тяжіє до донцовського “інтегрального націоналізму”, але як з духовною, так і з політично-економічною інтеграцією до європейської спільноти та поки лише з намаганням виплекати свого харизматичного лідера, який би був уособленням волі нації.
Враховуючи ті умови, що нині об’єктивно склалися, особливо поліетнічність і багатокультурність української нації, погляди Вячеслава Липинського, виплекані в традиціях консерватизму, є особливо актуальними сьогодні. Оскільки виживання української етнічної нації потребує опертя на розвиток і утвердження в Україні нації політичної, серцевиною якої вона виступатиме. І хоча про хліборобський клас, як про основу нації зараз не може бути і мови, оскільки він був фактично зруйнований аграрною реформою Леоніда Кучми, то варто подумати який прошарок чи клас суспільства, зможе нарешті взяти на себе його роль в сучасній Україні.
Список використаних джерел
1. Астаф’єв А. Український радикальний націоналізм // Молода нація. - 2001. - №4. - с. 65-93.
2. Астаф’єв А. О. Феномен континуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі // режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/9077.html.
3. Білий Д. Микола Міхновський - націонал-соціаліст // Воля. - 2007. - №1-3.
4. Бутенко А. П. Еволюція поглядів М. Міхновського на українську державність та шляхи її практичної реалізації // режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/17408.html.
5. Горбань Т. Ю. Ідея соборності в українській суспільно-політичній думці першої чверті ХХ ст. // Український історичний журнал. - 2005. - №6. - с. 95-102.
6. Грабовський С., Стріха М. В’ячеслав Липинський - творець концепції української політичної нації // режим доступу:
http://www.vox.com.ua/data/2006/06/15/v-yacheslav-lypynskyi-tvorets-kontseptsii-ukrainskoi-politychnoi-natsii.html.
8. Донцов Д. Церква і націоналізм // режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/8894.html.
9. Іванов І. Ю. Формування української політичної нації в сучасних умовах: проблеми і перспективи // режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/17998.html.
10. Касьянов Г. Український націоналізм // режим доступу: http://litopys.org.ua/kasian/kas14.htm.
11. Козій І. В. Соціально-філософські погляди Дмитра Донцова // режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/8894.html.
12. Коваль Р. Багряні жнива Української революції // режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan/zhnyva94.htm.
13. Коваль Р. Нове про Миколу Сціборського // режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan/natiocracy7.htm.
14. Кулик С. М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України (кінець ХІХ – перша чверть ХХ століття) // режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/17557.html.
15. Ленкавський С. Філософічні підстави “Націоналізму” Донцова // режим доступу: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=418&read=true.
16. Липинський В. До характеристики Дмитра Донцова (з книги ’’Листи до братів-хліборобів’’) // режим доступу: http://ukrhistory.narod.ru/texts/lypynski-3.htm.
17. Липинський В. Листи до братів-хліборобів // режим доступу: http://ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=1515.
18. Липинський В. Націоналізм, патріотизм і шовінізм (лист Липинського до Б. Шемета) // режим доступу: http://ukrhistory.narod.ru/texts/lypynski-1.htm.
19. Міхновський М. Самостійна Україна // режим доступу: http://prosvitjanyn.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=181&Itemid=9.
20. Муссолини Б. Доктрина фашизма // режим доступу: http://traditionallib.narod.ru/delo/politic/fash/mussol01.htm.
21. Платон. Государство // режим доступу: http://www.philosophy.ru/library/plato/01/resp8.htm.
22. Портнов А. В’ячеслав Липинський - творець доктрини українського консерватизму (біографічний нарис, “Листи до братів - хліборобів”) // режим доступу: http://www.ukrterra.com.ua/researches/22/portnov_lypynsk.htm.
23. Проценко О. Політичний націоналізм Вячеслава Липинськогоі його перспектива в сучасній Україні // Молода нація. – 2001. - №4. - с. 93-105.
24. Романчук О. Микола Міхновський // режим доступу: http://www.universum.org.ua/journal/2001/rom001.html.
25. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. - Нью-Йорк-Торонто, 1974.
26. Сціборський М. Націократія // режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan/natiocracy.htm.
27. Філософська думка в Україні: Біобібліогр. словник / Авт. кол.: В. С. Горський, М. Л. Ткачук, В. М. Нічик та ін. - К.: Унів. вид-во "Пульсари", 2002. - 244 с.: іл.
28. Червак Б. Від Миколи Міхновського до Миколи Сціборського // режим доступу:
http://ukrlife.org/main/evshan/lessons3.htm.
29. Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети. - Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1996. - 40 с.
30. Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // режим доступу:
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=6872&page=1#text_top.
[1] Переяславська угода 1654 р.
10-09-2015, 23:25