Конфуцій допускав уроджене знання. Але це рідкість: «Ті, хто має уроджене знання, стоять вище всіх, а за ними йдуть ті, хто набув знання завдяки навчанню». Навчання у Конфуція має обов'язково доповнюватись міркуванням. Звідси випливає, що ототожнювати конфуціанську вченість із книжковою премудрістю не зовсім справедливо. Хоча в конфуціанстві авторитет мудреців стародавності і викладеного ними вчення був завжди високим, на перший план виходить правильна поведінка, а не знання саме по собі. Цінність знання в тому, щоб сприяти правильному поводженню.
Ритуал і виховання.
Застосовуються конфуціанські знання за правилами етикету, без яких їхнє використання не буде «правильним», а людська поведінка виявиться нерегульованою. Задача відтворення норм покладається на саму людину: «Стримувати себе для того, щоб в усьому відповідати вимогам ритуалу, - це і є людинолюбство... Здійснення людинолюбства залежить від самої людини, хіба воно залежить від інших людей?» Так гуманність зв'язується з ритуалом, причому людина повинна прикласти певні зусилля, щоб перебороти себе, включитися в систему відносин, регульованих правилами етикету, і домогтися того, щоб далі проявляти себе щонайкраще без додаткових зусиль, тобто стати «шляхетним мужем» (Цзюнь-цзи).
Усе це вказує на необхідність виховання, що передбачає діяльну участь у ньому самої людини, її прагнення стати вихованою. Але це не означає відмову від відповідальності. Скоріше мова йде про урівноваженість і того і другого, тому що природність забезпечує прояв щирості: «Після того як вихованість і природність у людині врівноважать один одного, вона стає шляхетним мужем».
Таким чином, створюючи концепцію ритуальної форми організації суспільства, Конфуцій виводить ритуал із передфілософської світоглядної традиції. Він бере з Ритуалу все краще і пристосовує його до умов класового суспільства. Ритуал як слово, музика і рух стають у Конфуція головним способом теоретичного і практичного утілення своїх ідей серед верхів і низів.
Здійснюючи ритуалізацію політики, моральності і сімейних відносин, Конфуцій враховує ще одну силу, що сприяє успіху Ритуалу - культ предків. Їх має кожен з живучих людей. Сімейні узи є найміцнішими та найщирішими серед всіх інших відносин. Конфуцій і тут прагне здійснити ритуалізацію, знаходячи в шануванні предків, як основи політичних підвалин, так і моралі.
Ница людина і шляхетний муж.
Як же погоджуються між собою положення Конфуція про близькість людей до природи, про необхідність певних дій, щоб стати шляхетним мужем, та соціальною ієрархією в залежності від моральних якостей? Логічно припустити, що кожна людина здатна стати шляхетним мужем. Але як же тоді бути з незмінним соціальним розшаруванням?
Справа в тому, що природа людини в китайській традиції містить у собі як би два рівні: уроджені якості і здатність до самовдосконалення. Людині мало мати деякі якості, треба ще вміти їх застосувати, сконцентрувавши волю і регулюючи свою поведінку.
Очевидно, Конфуцій має на увазі саме таке трактування природи людини. Тоді стає зрозумілим, як при подібності уроджених якостей люди виявляються представниками різних шарів, обумовлених моральним статусом.
Оскільки здатність людей регулювати свою поведінку визнаються різними від природи, кожному прошарку суспільства пред'являються особливі вимоги і пропонуються різні правила поведінки. Конфуцій пов'язує суспільне становище людини не з багатством чи знатністю, а з його моральною характеристикою.
Конфуцій дає розгорнутий образ людини, що відповідає конфуціанським моральним заповідям. Це цзюнь-цзі («шляхетний муж»), якому протиставляється «ница людина». Ница людина не має належних знаннь, тому її поведінка не регулюється етикетом. «Кун-цзі сказав: Шляхетний муж боїться трьох речей: він боїться неба, великих людей і слів наймудріших. Ница людина не знає веління неба і не боїться його, нехтує високих людей, що займають високе положення; залишає без уваги слова мудрої людини». Ница людина є негуманною, тобто нездатною правильно поводитися з людьми. «Є шляхетні мужи, що не мають людинолюбства, але немає ницих людей, які б мали людинолюбство». Гуманність залишається прерогативою шляхетного мужа, здатного і зобов'язаного поводитись належним чином: інакше усі справи розладнаються.
Гідний правитель.
На шляхетного мужа Конфуцій покладає відповідальність за підтримку порядку в Піднебесній. Виходячи з цього, особливе значення Конфуцій надає опису правителя, для якого гуманність перетворюється в уміння розбиратися в людях, відрізняти гідних від ницих і керувати ними, подаючи гарний приклад. Відповідаючи на питання про те, чи варто вбивати людей з метою поліпшення керування державою, Конфуцій сказав: «Навіщо, керуючи державою, вбивати людей? Якщо ви будете прагнути добра, то і народ буде добрим. Мораль шляхетного мужа подібна вітру; мораль низької людини подібна траві. Трава хилиться туди, куди віє вітер».
Конфуцій не пояснює, відкіля береться гідний правитель. Цілком ймовірно, він вважає його таким же проявом загальної закономірності, як і будь-яку річ у природі. З контексту ясно, що подібний талант не можна сформувати, але його можна виявити, щоб людина, що володіє їм, зайняла належне місце в державі. Звідси своєрідність системи іспитів на посаду, що передбачають лише вибір найбільш гідних, але не виховання чи навчання їх.
Правитель може стати шляхетним мужем, якщо відповідає певним вимогам. При цьому Конфуцій підкреслює, що влада повинна знаходитися в руках верховного правителя, «сина Неба», а не сановників, тому що він несе відповідальність за підтримку природного ходу речей, що і забезпечує державну стабільність. «Коли в Піднебесній панує дао, ритуал, музика, (накази) на каральні походи виходять від сина неба... Коли в Піднебесній панує дао, те правління вже не знаходиться в руках у сановників. Коли в піднебесній панує дао, те простолюдини не нарікають». Ідеальне правління не залежить від того, які державні заходи здійснює правитель, а від того, що представляє він собою і як він поводиться: «Якщо особисте поводження тих, (хто знаходиться на вершині), є правильним, справи йдуть, хоча і не віддають наказів. Якщо ж особисте поводження тих, (хто знаходиться на вершині), є неправильним, то, хоча наказують, народ не кориться». В ідеалі така форма правління не пов'язана з навмисними діями. Керування здійснюється як би саме собою.
Отже, ідеальну форму правління Конфуцій пов'язує з підтримкою природного і незмінного порядку речей через недіяння (увей) гідного правителя, одним лише своїм поводженням, що заповнює відсутні ланки загальних зв'язків відповідно до дао, що уникає приватних намірів і надуманих дій. У цьому – близькість світоглядних основ Конфуція і даосизму, хоча по ряду питань ці вчення були антиподами.
Таким є ідеальний образ правителя. А як на практиці: чи є однозначна відповідність між високою мораллю і високою посадою? Судячи з того, як наполегливо Конфуцій підкреслює, яким повинен бути правитель, йому ясно, що збігу тут немає. Тому характеристика шляхетного мужа служить Конфуцію і самостійною задачею, відмінною від питання про найкраще керування державою. У цьому зв'язку на перший план виходить відношення шляхетного мужа до знання, його здатність до самостійних і глибоких суджень. Уточнюючи образ шляхетного мужа, Конфуцій протиставляє йому образ ницої людини. «Учитель сказав: «Шляхетний муж думає про те, як би не порушити закони; ница людина думає про те, як би скористатися». Конфуцій підкреслює, що шляхетний муж поводиться з урахуванням волі Неба. Його знання не переслідують корисливої мети. Вони для нього самокоштовні і спрямовані на істотне і загальне, а не на частковості.
Безкорисливе здобуття знань наближає шляхетного мужа до стану наймудрішого. Конфуцій не проводить між ними чіткої межі. Деяких древніх правителів він називає наймудрішими. Очевидно, він пов'язує цей стан з гуманністю як з вищою істиною. Тоді ідеалом поводження наймудрішого є спокій, урівноваженість, у чому конфуціанство знову підходить до даосизму.
Гуманність у вченні Конфуція.
Трактуючи гуманність як здатність розбиратися в людях і керувати ними, Конфуцій пов'язує її прояви із соціальною ієрархією, із устроєм держави. Інтерпретуючи гуманність як вищу істину, що володіє всесвітнім значенням, він, навпаки, затверджує необхідність деякої відчуженості, відносної незалежності від суспільного становища. Тому додаючи велике значення керуванню державою, закликаючи людей до того, щоб вони зайняли своє місце в соціальній ієрархії і виконували свій обов’язок у строгій відповідності з етикетом, Конфуцій у той же час робить упор на мораль, передбачаючи можливість для людини самій визначати, що добре, а що погано. «Учитель сказав: «Людина не повинна засмучуватися, якщо вона не має високої посади, вона повинна лише засмучуватися про те, що вона не зміцнилася в моралі». У кінцевому рахунку виходить, що шляхетний муж повинний цілком вписатися в дану систему і в той же час зберегти незалежність суджень, що призводить до суперечливої ситуації. Прагнення до вдосконалювання і до здійснення гуманності Конфуцій пов'язував з подоланням себе, аж до самопожертви. В його розумінні всесвітнє значення гуманності скоріше змушує припускати, що гуманність – у природі людини, і здійснювати її – означає слідувати своїй природі, а не ламати її. Цю думку пізніше розвили учні Конфуція, зокрема Мен-цзі (372-289 р. до н.е.).
Вчення Конфуція в афоризмах.
Конфуція, цього мислителя стародавності, на відміну від багатьох інших, не ховає завіса, виткана уявою його послідовників. Навпаки, завдяки їм ми можемо довідатися про його звички та характер, про події його життя, почути його справжні слова. Виявляється, у його вигляді немає нічого надлюдського, він на диво простий, навіть прозаїчний.
Однак Конфуцій не залишив цілісного письмового викладу своїх ідей. Йому приписують складання і редагування знаменитого «П’ятикнижжя», що здавна вважалося в Китаї початковим витоком усієї китайської літератури. Особливе місце серед цих джерел займає книга «Лунь юй», складена учнями Конфуція вже після його смерті. Вона складається головним чином з окремих афоризмів, що починаються словами «Учитель сказав ...». У цих афоризмах ми можемо знайти думки подібні до ідей античних філософів, наприклад роздуми про ідеального правителя й ідеальну державу: якими вони повинні бути? «»
2.1...Хто править відповідно до чесноти, подібний північній зірці: знаходиться на своєму місці, у колі інших сузір’їв.
4.10...Шляхетний муж нічого не дозволяє і не забороняє в Піднебесній, а порівнює зі справедливістю.
Правління – це:
12.17...є виправлення. Хто ж посміє не виправитись, коли виправитеся ви самі?
13.6...Коли поводишся ти правильно, то за тобою підуть і без наказу; коли ж ти поводишся неправильно, то не послухають, хоч і накажуть.
13.10... Коли б влада в країні належала добрим людям, вони б через сто років могли б перемогти жорстоких і відринути страти.
За словами Конфуція, на місці государя повинна стояти людина, якій від народження годиться правити. Правитель повинен бути такий, щоб «...були раді ті, що близько, і приходили ті, що далеко.»
Також ми можемо зустріти і роздуми про ідеальну державу:
«...Якщо багатство розподілити рівномірно, то не буде бідних, якщо в країні встановити гармонію, то населення не буде здаватися незчисленним. Якщо ж народ буде знаходитися в стані спокою, то державі не будуть грозити ніякі небезпеки». Але саме головне, на думку Конфуція, це те, що народ повинен вірити своїм «керуючим, інакше державі не устояти».
Як і всі мислителі древності Конфуцій вважав війну одним з проклять людства. І в «Лунь юй» ми можемо зустріти роздуми про це:
«Вирішувати політичні суперечки між державами вдаючись до збройного нападу – все одно, що примусити усіх людей Піднебесної пити однакові ліки від усіх хвороб; корисними вони можуть бути хіба що для трьох-п’яти хворих...».
Велика частина афоризмів відноситься до дуже цікавих життєвих повчань і правил:
8.13...Завжди будь щирим, люби учитися, стій на смерть, удосконалюй шлях... Соромся бути бідним і убогим, коли в країні є шлях; соромся бути знатним і багатим, коли в ній немає шляху.
4.14...Не сумуй про те, що немає місця, а піклуйся про те, чим себе затвердити; не засмучуйся про те, що ніхто не знає тебе, а прагни бути тим, кого можуть знати.
15.29... Чоловік може зробити шлях великим, не шлях робить великою людину.
Становлять великий інтерес деякі філософські афоризми Конфуція, що мають життєву цінність аж до теперішнього часу:
15.28...Що ненавидять усі, те вимагає перевірки. Що люблять усі, те вимагає перевірки.
15.30...Лише та - помилка, що не виправляється.
17.3...Не відбувається змін лише з вищою мудрістю і нижчою дурістю.
Усі ці афоризми дають деяке представлення про характер світогляду Конфуція, і стає зрозумілим, чому його вчення знайшло стільки послідовників. Однак вони не можуть дати повне представлення про це впливове вчення стародавності.
Пізнє конфуціанство.
Протистояння Мен-цзи і Сунь-цзи.
Практично усі видатні мислителі – конфуціанці зверталися до розгляду людської природи, перебравши всі можливі варіанти її оцінки як доброї чи злої, наскільки це допускали рамки, задані Конфуцієм.
Як свідчить Мен-цзи, є різні думки щодо природи людини: і те, що вона одночасно і добра і зла; і те, що вона може бути як доброю так і недоброю; і те, що природа одних людей добра, а інших – недобра. Сам Мен-цзи твердо дотримується того, що природа людей добра: «Якщо людина чинить зло, те в цьому немає провини її природних якостей, до цього змушують людину обставини, наприклад, у голодні роки люди бувають злими».
Звідси напрошується висновок, що людина, яка є вільною у прояві своєї природи, на яку не тиснуть несприятливі обставини, буде притримуватись правильного шляху.
З цим, докорінно, не згодний Сюнь-цзи. Він стверджує, що людина за природою є злою, через що древні наймудріші правителі «ввели ритуал і поняття почуття обов’язку і створили систему законів, з тим, щоб дисциплінувати і виховати почуття і характер людини, направивши їх по правильному шляху, що відповідає дао». Виходить, добро навпроти, є результатом особливих умов, в яких знаходиться людина і без яких проявиться її зла природа.
Обоє філософів виходять з положення про однаковість природи всіх людей. Однак при цьому Сюнь-цзи вказує, що «наймудріші змінили свою природу і стали першими займатися практичною діяльністю».
З роз'яснень Сюнь-цзи випливає, що вони це змогли, тому що захотіли, тоді як «нікчемна людина може стати досконалою, але не хоче». А не хоче тому, що вона нікчемна, а не наймудріша! Тут є присутньою ідея про два рівні природи людини: уроджені якості і здатність ними розпорядитися. Досконала людина схиляється перед тим, що закладено в ній самій, а не уповає на те, що відноситься до небесних явищ, тому у своєму розвитку досконала людина завжди рухається вперед. нікчемна ж людина відкидає те, що закладено в ній, тому вона постійно йде назад. Відбувається це тому, що один сподівається на себе, інший – на небо. У цьому і полягає відмінність досконалої людини від людини нікчемної. Зрештою, яке би значення не надавав Сюнь-цзи самовдосконаленню, ідеал для нього визначений природними світовими зв’язками й у цьому змісті обмежений.
Мен-цзи теж не проти того, щоб визнати людське походження норм поведінки. Але при цьому він підкреслює їхнє космічне значення, указуючи на всеосяжний характер почуття справедливості, яке «наповнює усе між небом і землею» і являє собою «сполучення обов’язку та дао».
Природне походження почуття справедливості не означає, по Мен-цзи, що начебто немає необхідності в його вихованні. Звідси порада мудрому правителю дотримувати ритуал стосовно своїх підлеглих, тобто поводитися належним чином, подаючи гарний приклад, і тим самим створювати сприятливі умови для виховання підданих. У числі цих умов Мен-цзи називає постійну зайнятість і помірні податки.
З цими рекомендаціями Сюнь-цзи цілком згодний. Він теж вважає відсутність постійного заняття джерелом дурних нахилів і смути в державі. Але це не все. Говорячи про керування державою, Сюнь-цзи розвиває ідею «рівних можливостей» для чиновників. Ця думка спільна для всього конфуціанства, хоча не кожен автор сформулював її настільки чітко і радикально.
Отже, погляди на природу людини, її виховання і діяльність були предметом дискусії між конфуціанцями. Проте деякі особливості їхньої інтерпретації людини ставлять під сумнів гуманістичну спрямованість даного вчення.
Хань Юй та проблема людини в його трактуванні.
У пізніх конфуціанців підвищується інтерес до внутрішнього світу людини, формуванню її індивідуальності, у противагу питанням керування державою. Однією з теоретичних причин цього було те, що починаючи приблизно з 7 ст. у Китаї поширюється буддизм, в якому традиційно робиться наголос на індивідуальних особливостях людини. Конфуціанські мислителі не могли ігнорувати таке важливе явище. Їх уявлення про людину спочатку змінювалися за рахунок деталізації й акцентування положень конфуціанства, що протистояли даосизму і буддизму, а пізніше – за рахунок освоєння положень буддизму і даосизму.
Хань Юй (768-824) трактує природу людини ортодоксально конфуціанськи, прирівнюючи її до природних задатків, у число яких включає традиційні «жень», «лі», «і», «чжи», «сінь». Наявність цих якостей означає, полого уявленням, що природа людини добра; наявність їхніх протилежностей – що вона зла. Якщо ж у природі людини вони змішані, то її природа і добра, і зла. Так Хань Юй поділяє всіх людей на категорії в залежності від природних задатків, тобто обґрунтовує природну нерівність, яку пов’язує з необхідністю поділу функцій
10-09-2015, 23:06