План
Вступ................................................................................................................ 2
Розділ 1. Морфо-функціональна структура шкіряного аналізатора........... 4
1.1 Анатомічна будова.................................................................................... 4
1.2 Фізіологія шкірної чутливості................................................................ 12
1.3 Характеристика гендерних та вікових особливостей шкіри................. 16
Розділ 2. Матеріали та методи дослідження шкірної чутливості................ 22
Розділ 3. Аналіз впливу оточуючого середовища на шкіру та загартування шкіри........................................................................................................................ 24
3.1 Негативна дія оточуючого середовища на шкіру людини.................... 24
3.2 Основні загартовуючи чинники, їх значення, правила, умови та види загартування.................................................................................................. 39
Висновки........................................................................................................ 47
Список використаної літератури.................................................................. 49
Вступ
Шкірний аналізатор відіграє безумовно виняткову роль у житті людини, особливо при його взаємодії із зоровим і слуховим аналізаторами при формуванні в людини цілісного сприймання навколишнього світу. Перед усім це стосується трудової діяльності людини. При втраті зору і слуху людина за допомогою тактильного аналізатора за рахунок тренування і різноманітних технічних пристосувань може “читати”, “чути”, тобто діяти і бути корисним суспільству. Тактильною чутливістю людина зобов`язана функціонуванню механорецепторів шкірного аналізатора.
Сучасне життя людина насичене, а оточуюче природне середовище спотворене екологічною ситуацією в світі. З багатьох причин шкіра людини піддається негативному впливу різних факторів зовнішнього середовища. На даний час зростає кількість різного роду захворювань шкірного аналізатора, які можуть бути викликані як природними факторами, так і антропогенними (в тому числі і спричинені виробничим середовищем).
Мета нашої роботи з`ясувати вплив вікових та природних факторів на стан та функціонування шкірного аналізатора.
Завдання нашої курсової роботи полягає у вирішенні наступних питань:
розглянути морфологічні особливості шкірного аналізатора;
з`ясувати фізіологічні особливості функціонування шкірного аналізатора;
з`ясувати вікові та гендерні особливості шкіри;
навести матеріали для проведення дослідження тактильної чутливості шкірного аналізатора;
охарактеризувати вплив факторів природного середовища на шкіру та виникнення захворювань спричинених даними факторами;
з`ясувати значення загартування для шкірного аналізатора.
При виконанні курсової роботи були використані наступні методи дослідження: описовий, експериментальний, пояснювально-ілюстративний, аналіз та синтез, збір наукової інформації.
Розділ 1. Морфо-функціональна структура шкіряного аналізатора
1.1 Анатомічна будова
Шкіра покриває зовнішню поверхню тіла (рис. 1), складається з епідермісу — поверхневого шару та глибокого шару — власне шкіри, або дерми. Під шкірою лежить шар підшкірної основи. Загальна площа шкіри дорослої людини — 1,5— 2,0 кв.м.
Рис. 1. Будова шкіри: а — епідерміс; б — власне шкіра (дерма); в — підшкірна основа; 1, 5 — волос; 2 — сосочки власне шкіри; 3 — протока потової залози; 4, 9, ІЗ, — дотикове тільце; 6 — роговий шар епідермісу; 7— блискучий шар епідермісу; 8— корінь волоса; 10 — сальна залоза; 11 — м'яз — підіймач волоса; 12 — сумка волоса; 14 — цибулина волоса; /5 — розширена частина сумки; 16 — потова залоза; 17— вена; 18 — артерія; 19 — нерв
Епідерміс шкіри складається з багатошарового епітелію, поверхневі клітини якого ороговівають і поступово злущуються, замінюються новими. Цей шар (роговий) має неоднакову товщину в різних частинах тіла. Найбільша товщина його на долоні кисті та на підошовній поверхні стопи, найтонша — на повіках. Глибокий шар епідермісу називають блискучим, або зародковим шаром. У його клітинах накопичується особлива речовина — елеідин, що твердне, внаслідок чого в клітині зникає ядро й вона перетворюється на лусочку, яка відмирає і злущується.
В клітинах глибокого (базального) шару епідермісу міститься пігмент (меланін), який забарвлює тканини. В деяких ділянках шкіри (навколо соска молочної залози, на зовнішніх статевих органах, мошонці, в ділянці відхідника та ін.) меланін розміщується не тільки в клітинах епідермісу, а й у сполучній тканині, а тому ці ділянки мають темнішу пігментацію.
Рис. 2. Кровоносні та лімфатичні судини й капіляри шкіри:
1 - епідерміс; 2 - кровоносні капіляри; 3 - лімфатичні капіляри; 4 – вена, 5 – аптепія, 6 - лімфатична судина; 7 - підшкірна основа (клітковина); 8 - глибокий (базальний) шар шкіри; 9 — сосочковий шар шкіри
Власне шкіра — дерма складається з двох шарів: сосочкового і сітчастого. Сосочковий шар — це пухка сполучна тканина. Сосочки утворюють гребені й борозни шкіри. В сосочках розміщені кровоносні й лімфатичні судини та нервові чутливі закінчення — рецептори, які сприймають больові, дотикові й температурні подразнення. Найбільшої висоти сосочки досягають у місцях із підвищеною чутливістю — на долонній поверхні кінчиків пальців, що має велике значення при виконанні тонких трудових процесів. Виступаючи над поверхнею епідермісу, сосочки утворюють папілярний візерунок (рис. 2). Кожна людина має свій, притаманний лише їй одній папілярний візерунок. Цю ознаку використовують у судово-медичній практиці.
Найбільш розвинений сітчастий шар шкіри утворений із щільної сполучної тканини. Від цього шару залежать механічні властивості шкіри — міцність, еластичність. Міцність дерми зумовлена розташуванням у ній колагенових волокон, які в основному лежать паралельно й косо щодо поверхні шкіри, утворюючи при цьому сітку. Дерма переходить у підшкірну основу.
Різкої межі між шкірою та підшкірною основою не виявлено Підшкірна основа складається переважно з пухкої сполучної тканини, в петлях якої розміщені жирові скупчення, різні за формою та масою. В деяких місцях у підшкірній сполучній тканині жиру немає, наприклад на повіках, у раковині вуха, мошонці. Найбільше жиру відкладається в ділянці живота, грудних залоз, таза Жирова підшкірна основа краще розвинена у жінок, ніж у чоловіків. Вона захищає внутрішні органи від травм, переохолодження, а також є запасом поживних речовин, який у разі потреби використовується організмом1.
Залози шкіри. В шкірі локалізується велика кількість залоз: потові, сальні та молочні. Потові залози — довгі прямі трубочки з секреторним клубочком на кінці. Отвір трубочки відкривається на поверхні шкіри. Розміщуються потові залози в глибоких шарах шкіри, кількість їх доходить до 2 млн. Найбільше їх на долонях і підошвах (до 1 тис. на 1 кв. см). У дітей потові залози розвинені ще недостатньо. Потові залози виділяють піт, до складу якого входять вода, продукти азотистого обміну, мінеральні солі. Випаровуванням води регулюється тепловіддача тіла. При м'язових напруженнях до складу поту входить також і молочна кислота — продукт обміну речовин у м'язах. Потовиділення регулюється центральною нервовою системою, в якій містяться центри потовиділення.
Сальні (альвеолярні) залози розміщені у власне шкірі. Більшість їх зосереджено в коренях волосся — волосяних мішечках. Шкірне сало, яке виділяється цими залозами, змащує волосся та всю поверхню шкіри людини. Сальні залози відсутні на долонях і підошвах.
До видозмінених сальних залоз належать мейболієві залози, які є на повіках, а також залози зовнішнього слухового проходу, що виділяють вушну сірку.
Грудні залози — парні, філогенетичне зв'язані з потовими залозами, а функціонально — зі статевими органами. Грудні залози у жінок мають складну будову. Кожна з них складається з 12 — 20 радіально розміщених часточок, оточених жировою тканиною. Протоки залоз відкриваються в молочні пазухи, які містяться навколо соска. Грудний сосок складається з гладеньких м'язів, у центрі його є отвір, крізь який виділяється молоко в період лактації, тобто під час вигодовування дитини.
Похідні шкіри — це рогові придатки: нігті й волосся. Всі вони мають епідермальне походження.
Волосся покриває все тіло, за винятком червоної частини губ, долонь, підошов і деяких частин зовнішніх статевих органів. Найбільше волосся зосереджено на шкірі голови, брів, у пахвовій западині, на лобку, у чоловіків — на обличчі (вуса, борода) й часто на грудях і ногах. Корінь волосини міститься у власне шкірі, потовщення його називається цибулиною, яка лежить у сумці волосини. Вільна частина волосини, що виступає над шкірою, називається стрижнем. Волосся росте похило до поверхні шкіри. Під мікроскопом можна роздивитися будову волосини: вона складається з мозкової м'якушевої речовини, яку оточує дещо щільніша кіркова речовина, а зверху є тверда оболонка, або кутикула. До волосяного мішечка прикріплений м'яз, що піднімає волосся. У волосяний мішечок відкривається сальна залоза. При одночасному скороченні багатьох цих м'язів волосся підіймається, і в людини утворюється так звана гусяча шкіра. Це спостерігається при переохолодженні, отруєннях, сильному болю. Зі скороченням м'язів звужуються кровоносні судини, що зменшує приплив крові й тепловіддачу. У живої людини волосся росте безперервно, але тривалість його життя незначна. Так, волосся голови змінюється через 2 — 4 роки, вій — 4 — 5 міс. За місяць волосина виростає на 1 см. Волосся має різне забарвлення — від блідо-жовтого до чорного. Забарвлення його залежить від наявності в кірковому шарі пігменту меланіну, а інтенсивність — від його кількості. При втраті пігменту волосся сивіє. Сивина пов'язана з проникненням повітря між клітини кіркового шару волосся.
Нігті розміщені на тильних поверхнях кінцевих фаланг кисті та стопи. Це тонкі ороговілі пластинки епідермісу. Найбільша частина нігтя — його тіло — закінчується вільним краєм, який називається дистальним, а проксимальним тонким кінцем — коренем — ніготь заглиблений у шкіру — ложе. На місці переходу тіла нігтя в корінь є росткова зона півмісяцевої форми білого кольору. Нігті ростуть безперервно й виростають до 4 мм за місяць. У роговому шарі нігтя відсутні кровоносні судини й нерви. Рожевий колір нігті мають за рахунок кровоносних судин, що лежать під нігтьовою пластинкою й просвічуються крізь неї. При стенозі судин і застійних явищах нігті набувають синюватого відтінку. Ніготь оточений невисоким шкірним валиком.
Рецептори шкіри. Організм контактує з навколишнім середовищем за допомогою рецепторів. Рецептори поділяються на два типи: зовнішні, або екстерорецептори, які локалізуються на поверхні тіла — в шкірі, слизових оболонках рота, носа, в органах зору, слуху та ін.; внутрішні, або інтерорецептори, які лежать в оболонках внутрішніх органів. Як зовнішні, так і внутрішні рецептори є початковою ланкою центральної нервової системи, яка, отримавши сигнал, відповідним чином реагує на нього.
Екстерорецептори розміщені на поверхні тіла в шкірі, вони поділяються на дві групи. До першої групи належать контактні рецептори: больові, температурні, дотику, тиску, тепла, холоду. З цими рецепторами подразник стикається безпосередньо. До другої групи належать просторові рецептори, органи зору, слуху та нюху, за допомогою яких сприймаються подразнення з простору, тобто з певної відстані.
Інтерорецептори також поділяються на дві групи: на пропріорецептори й вісцерорецептори. До пропріорецепторів належать рецептори м'язів, сухожилків, фасцій і суглобових сумок, а також рецептори присінково-завиткового апарата. Вісцерорецептори містяться у внутрішніх органах. Шкірні рецептори являють собою нервові закінчення, які утворюють густі сітки під епідермісом. Вважають, що нервові закінчення, вільні від мієліну, є рецепторами больового відчуття. Рецептори дотику — дотикові меніски (тільця Мейсснера), що містяться в сосочках шкіри у вигляді спірального волоконця. Дотиковими рецепторами служать і волосяні мішечки. Тиск сприймають пластичні тільця (тільця Фатера — Пачіні), які складаються з зовнішньої та внутрішньої капсул, де містяться кінцеві розгалуження нерва. Холод сприймають колби Краузе, побудовані з капсули, всередині якої міститься корзинчасте сплетення нервів. Тепло сприймають тільця Руффіні, вони нагадують веретеноподібне сплетення, яке лежить під епідермісом.
У шкірі і зв'язаних з нею структурах розміщуються механо-, терморецептори і рецептори болю. Вони не зібрані в окремі органи чуттів, а розсіяні по всій шкірі. Густота розташування шкірних рецепторів не скрізь однакова1.
Механорецепція (дотик) має ряд властивостей, зокрема відчуття тиску, дотику, вібрації і лоскотання. Гадають, що кожен вид відчуття має свої рецептори. У шкірі вони розташовані на різній глибині і у різних її структурних утворах. Більшість рецепторів є вільними нервовими закінченнями чутливих нервів. Частина їх міститься у різного роду капсулах (мал. 3).
Мал. 3. Рецептори шкірної чутливості: а - тільця Руфіні, б - диски Меркеля, в - тільця Мейснера, г - тільця Пачіні, д - луковиця Краузе, е — вільне нервове закінчення
Тільця Мейснера є датчиками швидкості — подразнення сприймається під час руху об'єкту. Розташовані вони у позбавленій волосяного покриву шкірі (на пальцях, долонях, губах, язику, статевих органах, сосках грудей). Швидкість сприймають також вільні нервові закінчення, що лежать навколо волосяних цибулин.
Диски Меркеля сприймають інтенсивність (силу) тиску. Вони є у вкритій волоссям і позбавленій волосяного покриву шкірі.
Тільця Пачіні — рецептори тиску й вібрації. Вони виявлені не тільки у шкірі, але й у сухожиллі, зв'язках, брижі.
Усі названі утвори є закінченням дендритів мієлінових волокон групи Ар, швидкість проведення збудження у яких становить 30—70 м/с. Поряд з ними у кожному нерві можна виявити і немієлінізовані волокна. У деяких нервах вони становлять близько 50%. Частина їх передає імпульси від терморецепторів, інші— реагують на слабкі тактильні стимули, але більшість волокон належить до ноцирецепторів, що сприймають біль. Точність локалізації відчуття у тактильних рецепторах вказаної групи невелика, як і швидкість проведення імпульсів нервами, що відходять. Вони сигналізують про слабкі механічні стимули. Гадають, що тактильні рецептори разом із ноцирецепторами грають значну роль у зародженні відчуття лоскотання.
М'язові рецептори (рис. 4) зв'язані з безліччю рефлекторних реакцій, які забезпечують те чи інше положення тіла в просторі.
Рис. 4. Рецептори м'язів: а — вільні закінчення аферентного волокна, які обплітають кінець м'язового волокна; б — м'язове веретено; 1,4— закінчення еферентного волокна; 2 — закінчення аферентного волокна; 3 — капсула; 5 — внутрішні м'язові волокна; 6, 8 — еферентне волокно; 7 — аферентне волокно рецептор.
До м'язових рецепторів належать тільця Фатера — Пачіні, голі нервові закінчення, тільця Гольджі, м'язові веретена. Тільця Фатепа — Пачіні містяться в сухожилках, суглобових сумках, фасціях, періості. Тільця Гольджі (цибулиноподібні тільця) являють собою заповнену лімфою капсулу, в яку заходять сухожильні волокна, оточені оголеними нервовими волоконцями. При напруженні сухожилка рецептор збуджується. М'язові веретена — це посмуговані волокна завдовжки 1—4 мм, оточені капсулою, яка заповнена лімфою. В капсулі міститься від 3 до -13 волоконець. М'язові веретена відповідають і на розтягнення, й на скорочення м'язів, тому що мають подвійну іннервацію: еферентну й аферентну.
Кількість рецепторів у різних частинах шкіри різна. Так, на 10 кв. мм шкіри гомілки в середньому припадає один, а в ділянці голови — 30, тоді як на подушечках пальців їх 230.
1.2 Фізіологія шкірної чутливості
Зовнішні подразнення через кору великого мозку визначають поведінку людини й тварин, а також впливають на функції внутрішніх органів.
Шкіра людини виконує ряд таких важливих функцій, як терморегуляцію організму, захисту його від шкідливих зовнішніх впливів, виділення продуктів обміну, депонує кров. Шкіру треба оберігати від перегрівання та сонячного опромінення, що може призвести до стійких змін у кровоносних судинах. Брудна шкіра веде до закупорки потових отворів і протоків сальних залоз, що може викликати запалення волосяних фолікулів. Шкіра надзвичайно чутлива до хімічних речовин, — про це треба пам'ятати тим, хто працює на відповідних виробництвах. Часті подразнення шкіри хімічними речовинами можуть стати причиною раку шкіри. Через шкіру всмоктуються різні отруйні речовини: нікотинова кислота, анілінові барвники, сполучення хрому, препарати ртуті та ін., що може призвести до загального отруєння організму.
Під впливом механічної сили деформується мембрана рецепторів. При цьому збільшується проникність її для натрію. Внаслідок цього виникає рецепторний потенціал (РП), що має такі самі властивості, як і місцевий. Поширюючись на сусідні ділянки, він призводить до виникнення ПД у суміжнім перехваті Ранв'є. Ці процеси розвиваються в середині капсули. Потенціал, який виникає, поширюється доцентрове1.
Серед механорецепторів є такі, які швидко або повільно адаптуються. Здатність їх до адаптації дозволяє людині через певний час після одягання не помічати на собі одягу. Але варто «нагадати» про одяг, як завдяки підвищенню чутливості рецепторів ми знову починаємо його відчувати.
У реальних умовах при дії на шкіру подразника ПД виникає у рецепторах декількох типів. Звідси збудження передається у спинний мозок, а потім через бокові і задні стовпи—до таламуса і кори великого мозку. На кожному із рівнів (спинний мозок, стовбур мозку, таламус, кора великого мозку) аферентна інформація аналізується. При цьому на кожному рівні можливе формування відповідних рефлексів. Для рефлекторної відповіді велике значення має рефлексогенна зона — місце нанесення подразника. Аференти, які входять у спинний мозок задніми корінцями, у кожному сегменті іннервують обмежені ділянки шкіри, що називаються дерматомами. У спинному мозку суміжні дерматоми значно перекриваються внаслідок перерозподілу пучків волокон у периферичних сплетіннях. Тому кожний периферичний нерв містить волокна від кількох задніх корінців, а кожний корінець — від різних нервів (мал. 5).
На рівні спинного мозку аферентні нейрони тісно взаємодіють як з мотонейронами, так і з вегетативними нервами (звичайно, у тих відділах спинного мозку, де вони є). Тому при дії подразника на шкіру можуть виникати рухові або вегетативні рефлекси. Виникнуть вони чи ні, якою мірою будуть вираженими, залежить від конкретних властивостей подразника, а також низхідних імпульсів тих відділів ЦНС, що розташовані вище.
Другий нейрон соматосенсорної аферентації лежить у спинному мозку або у стовбурі мозку. Волокна його доходять до вентробазальних ядер таламуса контралатеральної половини. Тут, як і у спинному мозку, є досить чітко виражене соматотопічне представництво від конкретної ділянки периферії до відповідного відділу таламуса. Від вказаних ядер таламуса імпульси спрямовані до інших ядер таламуса або до соматосенсорних зон кори великого мозку.
У кожній половині великих півкуль мозку є дві соматосенсорні зони: одна у задній
8-09-2015, 23:24