Закріплення за різними країнами статусу позичальників чи кредиторів визначається, з одного боку, наявними виробничими потужностями та дефіцитом внутрішніх фінансових ресурсів, а з другого – відносним їх надлишком та відсутністю сфер найприбутковішого вкладення.
Визначити роль і місце міжнародного кредиту в розвитку сучасних світогосподарських процесів можна через розкриття його функцій, всебічно та детально проаналізувавши кожну з них. До основних функцій, які виконує міжнародний кредит у світовому господарстві, належать:
· забезпечення перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами, що сприяє їх ефективному використанню;
· прискорення нагромадження капіталу в межах світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інші держави;
· прискорення реалізації стабілізаційних програм і трансформаційних перетворень в національних економіках;
· фінансування науково-дослідних та інноваційних проектів тощо.
У контексті загальної динамізації усіх форм економічного співробітництва між суб’єктами різних держав значного поширення в міжнародній сфері отримали і кредитні відносини. Це викликано такими факторами, як: інтернаціоналізація виробництва і капіталу, активізація і поглиблення міжнародних економічних зв’язків, зміцнення позицій ТНК, наслідки науково-технічних здобутків, досягнення у сфері комунікаційних технологій тощо.
З погляду класичних схем розрізняють дві основні форми міжнародного кредиту за його цільовим призначенням: зв’язані кредити (вони надаються на конкретні цілі, визначені кредитною угодою, і поділяються на комерційні (для закупівлі певних видів товарів і послуг), інвестиційні (для будівництва певних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів та ін.), проміжкові (для змішаних форм вивозу капіталу) та фінансові кредити (вони не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі).
Що ж стосується джерел і умов міжнародного кредиту, то класифікація його форм набагато ширша. За джерелами виділяють внутрішні, зовнішні (іноземні) та змішані кредити. За кредиторами розрізняють приватні, урядові та кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.
Щодо форми кредитування, то існують:
· товарні;
· валютні кредити;
щодо забезпеченості:
· забезпечені;
· бланкові;
за строками
· надстрокові;
· коротко –;
· середньо –;
· довгострокові.
Виникнення й поширення таких новітніх форм міжнародного кредитування як фірмовий та банківський кредити, а також факторинг, форфейтинг та лізинг, зумовлене, передусім, динамічним розвитком міждержавних торговельних операцій, що потребує їхнього фінансування та обслуговування, враховуючи, в основному, кредитний характер поставок товарів і послуг у сфері міжнародної торгівлі.
На рис. 1.1 наведено структурно-функціональну схему руху позикового капіталу в рамках міжнародних економічних відносин.
Рис. 1.1. Структурно-функціональна схема руху позикового капіталу в рамках міжнародних економічних відносин
Кожен, хто вивчає проблематику міжнародного кредитування, повинен усвідомити не лише механізм надання позикових коштів, характерний для вищеназваних форм, але й давати їм порівняльну характеристику з погляду суб’єктів, умов, переваг, забезпечення, форми надання кредиту, оформлення кредитної угоди тощо.
Під фірмовим кредитом розуміють позику, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу при реалізації товару чи послуг. Вона має пов’язаний характер, тобто має цільове призначення, закріплене в угоді, а також оформлюється векселем або надається за відкритим рахунком. У разі банківського кредиту позика надається банком у грошовій формі під заставу товарів, товарних документів, векселів тощо та має пов’язаний характер. Хоча банківський кредит номінально не пов’язаний з товаропоставками, проте в окремих випадках може використовувати для кредитування зовнішньоторговельної операції у формі акцептного або акцептно-рамбурсного кредиту.
Під факторингом розуміють купівлю фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їхню інкасацію. У такому разі експортер поступається факторинговій компанії правом отримання платежів від імпортера за поставлені товари. Авансуючи рахунок експортера до настання терміну розрахунку, факторингова компанія кредитує його, при цьому аванс досягає 70–90% суми фактури залежно від кредитоспроможності клієнта, а решта 10–30% зараховуються на заблокований рахунок клієнта після вирахування відсотка за кредитом і комісії за послуги.
Щодо форфейтингу, то це купівля на повний термін на встановлених умовах векселів та інших платіжних і боргових документів, коли в обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик несплати зобов’язань та разового збору за зобов’язання купити векселі експортера.
Під лізингом розуміють різновид орендних операцій, що являє собою довготермінову оренду машин, обладнання, споруд виробничого призначення. При розкритті особливостей лізингу слід охарактеризувати такі їхні різновиди, як фінансовий та оперативний.
Оскільки акумуляція і перерозподіл позичкового капіталу у світовому масштабі здійснюється через світовий ринок позичкових капіталів, то у цьому блоці теми доцільно, насамперед, дати визначення даному поняттю, охарактеризувати функції ринку та з’ясувати його структуру.
Під світовим ринком позичкових капіталів розуміють грошові відносини, які складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції на позичковий капітал з боку різних країн. В методологічному аспекті дуже важливо зрозуміти економічну природу світового ринку позичкових капіталів. З одного боку, він може розглядатися як частина світового ринку, котрий обслуговує рух факторів виробництва (мова, передусім, про капітал, який є об’єктом купівлі-продажу між окремими країнами з метою фінансування розширеного відтворення і отримання доходів), а з другого – світовий ринок позичкових капіталів віддзеркалює відносини, представлені механізмом залучення заощаджень і перетворення їх в інвестиції, та процес акумуляції вільних грошових ресурсів.
Світовий ринок позичкових капіталів – комплексне й багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів. А зрозуміти закономірності та фактори його розвитку, а також особливості функціонування можна через детальний розгляд структури сучасного ринку позичкових капіталів, яка складається з функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей.
З погляду функціональної структури виділяють грошовий ринок(сукупність попиту і пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) та ринок капіталів (забезпечує здійснення довгострокових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів–із диференціацією останнього щодо домінування певного фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій та ін.). Географічна структура світового ринку позичкових капіталів відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри. В аспекті географічної структури виокремлюють традиційні фінансові центри (Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні та ін.) та нові фінансові центри (Гонконг, Бахрейн, Панама, Багамські, Кайманові острови тощо).
Що стосується інституціональної структури світового ринку позичкових капіталів, то, характеризуючи її, слід акцентувати на виокремленні таких особливостей, як вкладники (суб’єкти ринку, чиї кошти акумулюються: населення, приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди та ін.), позичальники (споживачі капіталу: ТНК, державні установи, приватні фірми, міжнародні та регіональні організації) та посередники (акумулятори й постачальники капіталу: транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи тощо).
В ході аналізу валютної структури світового ринку позичкових капіталів, що відтворює частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому, доцільно зосередитися на таких її сегментах, як національний, міжнародний та євроринок кредитних ресурсів. Усебічний аналіз процесів, пов’язаних з інтернаціоналізацією фінансово-кредитної сфери та формуванням світового ринку позичкових капіталів, зумовлює з’ясування особливостей функціонування та розвитку євроринку. Масштаби операцій, що здійснюються на ньому, зумовлюються зростаючою роллю даного сегмента ринку позичкових капіталів, який є вільним від регламентації, що уможливлює надавання користувачам кредитного капіталу на вигідніших, порівняно з національними ринками, умовах. В даному блоці вивчення теми після розкриття сутності євроринку як ринку, на якому здійснюються депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента, доцільно з’ясувати найважливіші його механізми, визначити суб’єктів, а також прокоментувати такі основні його риси, як:
· відсутність чітких географічних та часових меж;
· універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;
· специфіка відсотків ставок, яка полягає в тому, що за депозитами вони вищі, а за кредитами – нижчі від національних через те, що на операції в євровалюті не поширюються системи обов’язкового резервування та податків на відсотки за депозитами. Відсоткові ставки євроринку як змінного елемента включають ставки ЛІБОР (СІБОР, ПІБОР та ін.), а як постійного елемента – премію за банківські послуги – спред;
· високі бар’єри входження на євроринок внаслідок його монополізації, коли основні позичальники – центральні банки та уряди країн, а також великі ТНК, тоді, як доступ приватних установ та інвесторів забезпечується міжнародними фінансово-кредитними організаціями, котрі надають їм пільговий доступ на ринок єврокапіталів;
· спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом тощо.
Засвоївши сутність процесів, які супроводжують міжнародний рух позичкового капіталу, необхідно перейти до з’ясування існуючих у міжнародній практиці проблем із зовнішньою заборгованістю країн. Логіка такої послідовності вивчення змісту даної теми викликана тим, що проблеми, які виникають у зв’язку з неможливістю обслуговувати та повернути зовнішній борг, є наслідком надмірного і неврегульованого залучення в країну кредитного капіталу, у тому числі позик міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, групи Світового банку тощо).
У даному блоці питань доцільно дати визначення поняття "зовнішній борг", засвоїти показники, якими можна оцінити його кількісну та якісну структуру, рівень небезпеки для національної економіки, а також усвідомити фактори, що викликали типове для країн третього світу явище – зростання зовнішнього боргу.
Стосовно зовнішнього боргу, то рівень кваліфікують як суму зобов’язань держави перед зовнішніми кредиторами. Для його оцінки поряд із такими показниками, як абсолютна сума боргу, темпи його зростання і приросту, використовують так індикатори, як: відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма обслуговування боргу (відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту товарів і послуг) та ін.
Передумови формування та розвитку ринку позикового капіталу
Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на кінець 90-х років був на рівні 2 трлн дол. Проте тягар заборгованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів для його погашення. їхнім відношенням до валового національного продукту й експорту. Погіршення умов кредитування держав, що розвиваються, останнім десятиріччям супроводжувалося більш швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо відсотків, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій транснаціональних компаній не дала можливості країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість, призвела до переростання проблеми зовнішнього боргу у кризу заборгованості. З кожним роком ці держави змушені витрачати дедалі більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу і оплату відсотків, що істотно обмежує можливості імпорту ними виробничого устаткування і технологій та негативно позначається на перспективах їхнього економічного розвитку. Так, якщо в 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодування боргів і сплату відсотків 13 відсотків своїх експортних надходжень, то з 1986 р. – понад 30 відсотків, що значно перевищує критичну межу – 25 відсотків. У Латинській Америці та Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 відсотків. У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує їх економічний розвиток держав, а й практично не дає можливості підтримувати навіть той злиденний рівень споживання у багатьох з них, який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть десятиріччя назад.
Країни, що розвиваються, економічно не спроможні сплатити величезні борги і відсотки за них. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, може зумовити ланцюгову реакцію банкрутств, розвал усієї існуючої міжнародної фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин з країнами, що розвиваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і водночас кардинальних політичних рішень, які враховували б інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогосподарських зв'язків. Термін "криза заборгованості" цілком придатний для характеристики сучасного стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Європи, і передусім Польщі в недалекому минулому. Так, протягом 1971–1987 pp. ця країна, отримавши кредити на загальну суму 47 млрд. дол., виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. дол. і залишалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки "подарували" їй значні суми боргу, що призвело до суттєвого зниження загальної зовнішньої заборгованості. Досить неоднозначна ситуація з зовнішньою заборгованістю склалася в Україні, державний борг якої іноземним кредиторам на кінець 90-х років становив 12,5 млрд. дол. США.
Зовнішня заборгованість країн з розвиненою ринковою економікою, хоча і продовжує залишатися значною для деяких держав, усе ж завдяки їхній відносній економічній стабільності не набула тієї гостроти, що для країн, які розвиваються, та держав Східної Європи.
Досить сказати, що, за даними МВФ, валовий (внутрішній і зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинених країн світу зріс з 40 відсотків розміру сумарного валового внутрішнього продукту (ВВП) в 1978 р. до майже 70 відсотків у 1994 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закордонних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни є водночас найбільшим у світі боржником. За офіційною статистикою державний борг США в 1996 р. перевищив 5 трлн дол. Однак у жодній з розвинених країн проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за своїми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у розвинених країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.
При оцінці платоспроможності деяких країн використовують показник норми обслуговування державного боргу СНОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна мас виплатити іноземним державам за певний період СП, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг СВ: НОБ = СП – СВ – 100%.
У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОБ перевищує 20 відсотків, країна є неплатоспроможною. Показником оцінки загального стану сукупної платоспроможності країн світу або окремого регіону с показник міжнародної валютної ліквідності (МВЛ), який визначається відношенням золотовалютних резервів центральних банків країн світового співтовариства ВР до загальної суми річного імпорту товарів та послуг IP:
МВЛ = ВР • IP • 100%.
Аналізуючи процеси, пов’язані з виникненням проблеми зовнішньої заборгованості, важливо засвоїти чинники, які її зумовили. Серед них найвагомішими є невеликі обсяги внутрішніх заощаджень; від’ємне сальдо за торговельними операціями; значний імпорт капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.
До початку 1970-х років сума боргу слаборозвинених країн вважалася відносно невеликою і в основному була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, групи Світового банку й регіональних банків розвитку). Більшість таких позик надавалися за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту інвестиційних товарів.
Проте вже наприкінці 1970-х та на початку 1980-х рр. становище кардинально змінилося: до процесу кредитування слабкорозвинених країн підключилися і комерційні банки, які, скориставшись надлишками нафтодоларів країн-членів ОПЕК, надавали кредити країнам третього світу для покриття дефіциту платіжних балансів і підтримки експортних галузей.
Незважаючи на те що залучення іноземного капіталу збільшує ресурси економічного розвитку національних економік, за отримані ресурси необхідно розплачуватися. За останні роки їх ціна настільки зросла, що витрати перевищують очікуваний ефект.
Зовнішній борг породжує проблему його обслуговування, яка включає:
· амортизацію (виплату основної суми);
· виплату відсотків.
Зобов’язання з обслуговування зовнішнього боргу виконуються або за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту, або через нові запозичення. За період з 1970 р. до 2002 р. зовнішній борг країн, що розвиваються, зріс з 68,4 млрд. дол. до 2,6 трлн дол., тобто більше, ніж на 2000%. Тільки на обслуговування цього боргу витрати становили на початку 90-х років 169 млрд. дол.
За даними Світового банку, на сьогодні налічується близько
16 країн із високим рівнем зовнішньої заборгованості, серед яких особливо виділяються Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща. Більша частина боргу країн, що розвиваються, припадає на комерційні банки.
Злет міжнародного кредитування припадає на 1974–1979 рр., який і викликав проблему зовнішньої заборгованості. Оскільки кредитні ресурси використовувалися вкрай неефективно, то неухильно зростали труднощі з виплатою боргів. Для погашення старих боргів і виплати відсотків за них країни-боржники вимагали відстрочки платежів і надання нових позик, проте змушені були продовжувати переказувати значні фінансові ресурси своїм кредиторам. За період акумуляції боргу проявилася тенденція до відтоку приватного капіталу з країн-боржників. За період з 1976 до 1985 рр. ці країни втратили 200 млрд. дол. (або 50%
9-09-2015, 01:26