Це правовий європейський акт, який стверджує формально-правові рамки та форми участі місцевих рад у міжнародних зв'язках. Згідно Мадридської конвенції, під транскордонним співробітництвом слід розуміти «будь-які узгоджені дії, спрямовані на посилення та заохочення відносин між сусідніми територіальними общинами або владою, які знаходяться під юрисдикцією двох і більше Договірних Сторін [13; c.520].
Участь прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві ґрунтується на правових та інституційних засадах, що спроможні забезпечити прикордонним регіональним і місцевим органам влади відповідний перелік повноважень щодо налагодження безпосередніх відносин. Зазначене зумовлює існування чітко визначеної регіональної політики держави, яка має визначати базові принципи взаємовідносин між державою та її регіонами, магістральні напрями регіонального розвитку, встановлювати загальні правові рамки, завдяки яким регіональні органи влади знаходили шляхи для забезпечення стабільного соціально–економічного розвитку. Це просто необхідно для нормальної функціалізації того чи іншого єврорегіону, адже єврорегіон – це перш за все організація двох чи більше прикордонних територій, які ухвалюють між собою низку відповідних договорів та зобов’язань. Власне тому правова база, що регулюватиме та надаватиме законні рамки даній співпраці повинна бути чітко сформованою. Істотну допомогу в розвитку прикордонного співробітництва надають європейські організації. Ключове місце серед них займає Рада Європи. Уже в 50-х роках вона ініціювала роботу з розвитку прикордонних регіонів. Рада Європи здійснює співфінансування деяких проектів, реалізованих у рамках єврорегіонів. Особлива увага приділяється екологічним програмам (більше 50 % виділених коштів витрачається на охорону навколишнього середовища). Другою за розміром статтею витрат є підготовка кадрів для здійснення економічного співробітництва. У цілому, в бюджеті Ради Європи на таке співробітництво передбачається щорічно 100 млн. євро.
Правові засади розвитку єврорегіонів закладено Європейською конвенцією про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 року (Україна приєдналася до Конвенції у 1993 році), Європейською хартією місцевого самоврядування (ратифіковано Верховною Радою України у 1997 році) [41; c. 108] Розвиток єврорегіонів на території України здійснюється відповідно до вимог актів законодавства, зокрема Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про зовнішньоекономічну діяльність", Указу Президента України "Про Концепцію державної регіональної політики" та Угоди про партнерство і співробітництво між Європейськими співтовариствами, їхніми державами-членами та Україною, інших міжнародних договорів України. Закон України «Про транскордонне співробітництво», який визначає мету та принципи державної політики у сфері транскордонного співробітництва, повноваження суб’єктів, принципи, форми державної підтримки транскордонного співробітництва та його фінансове забезпечення був ухвалений 24 червня 2004 року. Також постановою Кабінету Міністрів України№ 1819 від 27 грудня 2006 року затверджено «Державнупрограму розвитку транскордонного співробітництва на 2007–2010 рр.» [55].
Загальну координацію транскордонного співробітництва та контроль за додержанням законодавства з питань транскордонного співробітництва здійснює спеціально уповноважени центральний орган виконавчої влад з питань економічної політики за участю Міністерства закордонних справ України та центрального органу виконавчої влади з питань регіонального розвитку, відповідно до повноважень, визначених законодавством та міжнародними договорами України. Інші центральні органи виконавчої влади беруть участь у координації та розвитку транскордонного співробітництва відповідно до їх компетенції. Основними напрямами співробітництва створених єврорегіонів є поєднання зусиль в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної та виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі зі злочинністю і нелегальною міграцією тощо.Висновки до розділу: отже, варто зазначити, що сама ідея створення єврорегіонів та розвитку транскордонного співробітництва є надзвичайнр вдалою та такою, що принесе якісні та позитивні результати, адже основною метою діяльності таких утворень є усунення негативних наслідків прикордонного розміщення територій, тобто їх віддаленості від головних економічних центрів країни і одночасно використання тих можливостей, які відкриваються у зв’язку із близькістю території сусідньої країни. Це дає змогу залучати інвестиції та розвивати економіку окремо виділеного району та ефективно впливати на процеси розвитку місцевого самоврядування. Досвід країн Центрально – Східної Європи показує, що подібне співробітництво сприяє розвитку країни в цілому.
Як зазначалося вище, участь прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві ґрунтується на правових та інституційних засадах, що спроможні забезпечити прикордонним регіональним і місцевим органам влади відповідний перелік повноважень щодо налагодження безпосередніх відносин, проте нормативно – правова база, що регулює двосторонні та багатосторонні процеси міжрегіонального співробітництва на сьогодні в Україні не до кінця розроблена, а наявні закони та постанови потребують доопрацювань, але досвід отриманий Україною у такому виді міжнародної співпраці є однозначно позитивним і вже незабаром принесе якісні результати.
РОЗДІЛ II. Розвиток транскордонного співробітництва між Україною та Росією, роль євро регіонів
2.1 Чинники розвитку транскордонного співробітництва у прикордонних регіонах України та Росії
Основні напрями українсько-російського міжрегіонального співробітництва визначені Державною програмою розвитку транскордонного співробітництва на 2007—2010 роки, Програмою міжрегіонального і прикордонного співробітництва між Україною і Російською Федерацією до 2010 року та заходами до цих програм.
Прикордонне співробітництво отримало найбільший розвиток на східних кордонах України. У 1994 р. була створена Рада керівників прикордонних областей Російської Федерації та України (протяжність спільного кордону 3,2 тис. км.). Сторони прийняли зобов'язання сприяти розвитку економічного і культурного співробітництва між областями Російської Федерації (Бєлгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовською областями та Краснодарським краєм) та України (Донецької, Запорізької, Луганської, Сумської, Харківської та Чернігівською областями) [21; c. 79].Відповідно до чинного законодавства Сторони зобов'язалися вживати заходів щодо усунення перешкод для переміщення між прикордонними областями товарів та послуг, вироблених за рахунок місцевих ресурсів у межах прикордонних областей та призначених для споживання на території цих областей. Органи виконавчої влади прикордонних областей зобов'язалися створювати сприятливі умови для взаємних інвестицій та нормального функціонування вже діючих, що створюються на територіях цих областей, підприємств і організацій, що є власністю іншої Сторони, її громадян і юридичних осіб. Особлива увага в приділялася здійсненню скоординованих структурних перетворень економіки прикордонних областей на основі створення міжрегіональних акціонерних компаній, фінансово-промислових груп і спільних підприємств. Розрахунки за поставки продукції між підприємствами прикордонних областей планувалося здійснювати за договірними цінами, за винятком розрахунків за поставки окремих видів товарів з встановленими нормативними цінами. Варто зауважити, що одними із найважливіших чинників, що сприяли розвитку транскордонного співробітництва, зокрема між Росією та Україною, була політична та економічна співпраця. Віддаленість регіонів від центру та їх периферійність зумовлює нерівномірний розвиток території держави загалом, власне тому практика створення єврорегіонів дозволяє району тому чи іншому приймати вагомі політичні рішення, що стосуються його розвитку, а також залучати інвестиції та виводити свої компанії та їх продукцію на новий рівень [21; c. 81]
Загальновідомим є той факт, що для всіх країн світу характерним є нерівномірність їх розвитку – коли одні країни відзначаються високим рівнем розвитку, то інші, навпаки, низьким. Важливим є й те, що нерівномірність розвитку притаманна й частинам території чи регіонам всередині країн. Причому територіальні не рівномірності у соціально-економічному розвитку регіонів спостерігається майже в усіх країнах незалежно від їхніх розмірів, економічного потенціалу, державного устрою і політичної системи, що суттєво впливає на економіку, соціальний і політичний клімат як в державі, так і в усьому світі.Сьогодні регіональна політика існує в усіх країнах світу і являє собою специфічну діяльність держави із забезпечення найбільш сприятливих умов соціально-економічного функціонування і розвитку окремих територій, враховуючи їх самобутність, соціокультурні, етноісторичні, генетичні корені та специфіку типу господарювання. Поряд з реалізацією національної регіональної політики окремо кожною державою в Європі в сучасних умовах сформувалася та реалізується регіональна політика Європейського Союзу. Для України важливим є вивчення зарубіжного досвіду регіональної політики, запозичення найбільш прийнятних у наших умовах її надбань з метою використання деяких принципів регіональної політики та практичних заходів її здійснення в Україні. Причому, важливо не лише запозичити закономірності та певні правила, а зуміти трансформувати їх згідно із специфікою суспільно-економічного розвитку держави. Питання регіоналізму в Україні постало із набуттям незалежності, і було обумовлене суттєвими відмінностями у соціально-економічному житті регіонів країни. Об’єктивними передумовами регіональної політики виступають структурна неоднорідність простору країни в природно-географічному, ресурсному, економічному, соціальному, етнічному і політичному аспектах. Подібна неоднорідність змушує будь-який захід здійснювати з урахуванням інтересів і особливостей регіонів [7; c. 14-15].
Регіони в Україні, як правило, асоціюються з основними одиницями адміністративно-територіального поділу України – областями. За рівнем соціально-економічного розвитку виділяють п’ять груп областей : високого рівня (Запорізька, Дніпропетровська, Київська області), вище середнього рівня (Полтавська, Донецька, Харківська, Львівська, Луганська, Черкаська, Миколаївська області), середнього рівня (Одеська, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кіровоградська області), нижче середнього рівня (АР Крим, Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Чернівецька області), відсталі від розвитку (Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Закарпатська області) [7; c.16].
В сучасних умовах таке групування областей є актуальним, але воно може дещо відрізнятись від вищенаведеного, оскільки залежить від різних критеріїв на різних етапах розвитку областей і країни вцілому.
Досвід країн Європейського Союзу та інших країн світу свідчить, що регіональна політика – це тонкий інструмент, який потребує обережного застосування. Держава не може займатися благочинністю і брати на себе усі витрати, необхідні для розвитку регіонів. Але й регіони не можуть вирішувати всі свої проблеми самостійно. Увага приділяється саме пошуку оптимального співвідношення, розумного розподілу функцій між центром і регіонами [38; c.28].
Важливим є те, що з 1 січня 2006 року вступив в дію Закон України “Про стимулювання розвитку регіонів”, згідно якого під цим процесом розуміється комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально-ефективне використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави вцілому.
Згідно Концепції Державної регіональної політики головною її метою є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів. В її основі передбачено поетапне зменшення диференціації рівнів розвитку регіонів, у тому числі й прикордонних, а також розвиток депресивних територій [41; c. 108].
Для того, щоб Державна регіональна політика вцілому була ефективною, кожен регіон окремо повинен здійснювати свою політику регіонального розвитку, причому таку, що є узгодженою і не суперечить вимогам національної регіональної політики. І навпаки, регіональна політика з боку держави повинно розроблятись з урахуванням територіальної специфіки. Не повинно бути протистояння між державою і регіоном, а повинна бути співпраця на предмет забезпечення реалізації узгодженої загальнонаціональної і регіональних моделей соціально-економічного розвитку. Оскільки, із набуттям Україною незалежності переважна більшість областей стали прикордонними, то доцільно розробляти політику регіонального розвитку скеровану на активізацію внутрішніх джерел економічного розвитку регіонів з урахуванням їх прикордонного статусу.
Концепція Державної регіональної політики передбачає розвиток транскордонного співробітництва як дієвого засобу зміцнення міждержавних відносин і вирішення регіональних проблем у контексті налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики і наближення національного законодавства з цих питаннях до норм і стандартів Європейського Союзу.
В сучасних європейських регіональних дослідженнях виділяють такі рівні регіональної прикордонної політики:
• відносини між органами центральної влади та регіонами;
• державне втручання у розвиток окремих територій з метою подолання суттєвих регіональних відмінностей в умовах життя та підприємництва;
• власна політика регіонів : соціальна, економічна, промислова, демографічна [39; c.70-71].
Транскордонне співробітництво в сучасних політико-економічних умовах набуває все суттєвішого значення для розвитку більшості регіонів України. Основне його завдання є налагодження скоординованої співпраці, поглиблення та вдосконалення соціально-економічних, екологічних, культурних та етнічних з’вязків між прикордонними регіонами, котрі в свою чергу розглядаються як сфери особливої уваги в будь-якій державі, тому що проблеми, котрі виникають на території однієї країни, можуть мати всесоюзний резонанс по іншу сторону кордону.
Рівнями транскордонного співробітництва , що склалися на сьогоднішній час є наступні :
I – концептуальний, який полягає у встановленні співробітництва між прикордонними державами. Наприклад, Україна – Польща, Україна – Росія;
II – співробітництво в межах прикордонних регіонів, котрі формують з’вязки між двома і більше структурними одиницями. Наприклад, взаємодія між російськими та українськими областями, котрими підписані угоди про співробітництво та партнерство. Це достатньо ефективна форма, що передбачає не лише економічне та фінансове співробітництво, але і культурне, науково-технічне, обмін викладачами, студентами, створення різноманітних літніх шкіл, реалізацію спільних проектів, спрямованих на формування взаєморозуміння між населенням, що проживає у прикордонних регіонах;
III – біполярні транскордонні коридори в субрегіонах, котрі поєднують різні групи адміністративних районів. На основі підписаних угод про партнерство та співробітництво здійснюється співробітництво у фінансово-економічній, культурній, науково-технічній сферах;
IV – створення мережі партнерства між прикордонними містами, котрі встановлюють біполярні з’вязки. Наприклад, система партнерства між українськими та російськими містами;
V - розвиток комплексів щодо обслуговування прикордонних пунктів перетинів кордону з метою прискорення проходження через кордон людей та вантажів [39; c. 70].
За останні роки транскордонне співробітництво розвивалося за двома відмінними моделями : з одного боку – співробітництво з адміністративно-територіальними одиницями іноземних держав, а з іншого – співробітництво з прикордонними областями країн СНД.
На сьогодні транскордонне співробітництво розглядається у двох площинах – як інструмент розвитку прикордонних територій і як чинник реалізації євроінтеграційних прагнень України.
Згідно статті 5 Закону України «Про транскордонне співробітництво» (від 24 червня 2004 р.) транскордонне співробітництво може здійснюватися :
• в межах створеного єврорегіону;
• шляхом укладання угод про транскордонне співробітництво в окремих сферах
• шляхом встановлення та розвитку взаємовигідних контактів між суб’єктами транскордонного співробітництва [61].
Рекомендовані етапи розвитку транскордонного співробітництва : вивчення існуючих зв’язків між партнерами; визначення стратегії розвитку; розробка і забезпечення програм розвитку; моніторинг і оцінка[14; c. 114]
Упродовж останніх років Україна стала активним учасником європейських інтеграційних процесів, що не в останню чергу зумовлюється існуванням спільних кордонів із країнами які вже є членами Європейського Союзу. Перспективними напрямами для поглиблення транскордонної співпраці між Україною і країнами-сусідами, що входять до складу Європейського Союзу є такі : боротьба з організованою злочинністю, контрабандою товарів і людей; сприяння сталому економічному і соціальному розвиткові прикордонних територій; збільшення транзитних можливостей прикордонних територій; підтримка ініціатив у сфері науки, освіти, культури і спорту; гармонізація міжетнічних відносин на територіях єврорегіонів; розвиток туризму; захист довкілля та охорони здоров’я [25; c. 22].
Концепція розвитку прикордонних регіонів Європи розглядається крізь призму транскордонного співробітництва, і полягає в тому, щоб негативні риси периферійності перетворити на переваги. У цьому контексті місце транскордонного співробітництва в регіональному розвитку визначається його здатністю до мобілізації та ефективного використання існуючого потенціалу прикордонних регіонів і територій, а також до оптимального поєднання можливостей та ресурсів прикордонних регіонів і територій двох або більше країн, що межують, з метою розв’язання спільних проблем та вирішення завдань регіонального розвитку в межах транскордонних регіонів [20; c. 34].
Отже, транскордонне співробітництво є не лише способом розвитку контактів між прилеглими територіями сусідніх країн, але і формою та засобом пожвавлення значно ширших загальноєвропейських інтеграційних тенденцій. Основними сферами діяльності єврорегіонів є: економіка і зайнятість, транспорт і зв'язок, культура та освіта, туризм, охорона здоров'я та соціальна сфера, інфраструктура та захист навколишнього середовища. У будь-якому випадку не обходиться без облаштування спільного кордону і взаємодії в надзвичайних ситуаціях. Часто сторони вирішують завдання суто місцевого характеру: водопостачання, управління побутовими відходами, міграція населення та ін.
Фінансування діяльності єврорегіонів зацікавленими сторонами здійснюється в залежності від обумовлених в угодах умов, зазвичай на паритетній основі. Не виключається залучення коштів приватних інвесторів і міжнародних організацій.
Територіальна організація економіки транскордонного регіону є складовим елементом використання інтеграційних можливостей територій. Нарощення економічних взаємин у формі руху товарів та послуг, а також суспільних контактів становлять специфічний фактор організації взаємодії[20; c. 34].
Економічна незалежність регіонів України побудована не на закритості їх від світу, а на використанні співробітництва як внутрішньодержавного так і транскордонного задля налагодження стійких контактів. Реалізація територіями свого інтеграційного потенціалу дає можливість транскордонним регіонам залучатись та підтримувати сформовані контакти на національному рівні за допомогою виваженої регіональної політики.
Однією із форм транскордонної економічної співпраці являється кластерний вид ведення господарства та партнерських двосторонніх угод.
Кластери можна визначити як групи незалежних компаній та асоційованих інституцій, які співпрацюють між собою, географічно зосереджені у одному чи у сусідніх регіонах (навіть якщо кластер охоплює кілька країн), спеціалізуються у різних галузях, пов'язані спільними технологіями та навичками і взаємодоповнюють одна одну. Кластери неминуче асоціюються з мережами, що є формальними та неформальними організаціями, які спрощують обмін інформацією та технологіями, а також сприяють координації заходів та співробітництва між членами кластеру [12; c. 227].
Щоб перейти до визначення ролі єврорегіонів у діяльності транскордонних кластерів, необхідно означити наступне. Кластери мають позитивний вплив на інновації та конкурентоспроможність, формування навичок спільного підприємництва та зростання динаміки бізнесу.
Кластери розглядаються як важлива передумова для
9-09-2015, 02:23