ЗМІСТ
Вступ 4
1 Суть поняття «діти-інваліди», та їх проблеми 6
2 Форми й методи соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями 12
2.1 Реабілітація інвалідів, види реабілітації 12
2.2 Технологія соціальної роботи з сім'єю, яка виховує дітей з обмеженими 15 можливостями
3 Рекомендації, щодо вирішення проблем дітей-інвалідів 24
Висновки 26
Список використаної літератури 28
ВСТУП
По даним ООН, у світі налічується приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного й фізичного розвитку. Це становить 1/10 частину жителів нашої планети (із них близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями).
Більше того, у нашій країні, як і в усьому світі, спостерігається тенденція росту числа дітей-інвалідів. В Україні частота дитячої інвалідності за останнє десятиліття збільшилося в два рази.
За останніми даними в Україні налічується 303 тисячі дітей-інвалідів і дітей-інвалідів з дитинства. У цілому в Україні проживає 2,6 мільйони інвалідів, що на 400 тисяч перевищує рівень 1994 року.
Головними причинами росту кількості інвалідів є екологічна ситуація в Україні, зокрема у зв'язку із Чорнобильською катастрофою, а також соціальні проблеми, що існують у державі.
Інвалідність у дітей означає істотне обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальної дезадаптації, що обумовлена порушеннями в розвитку, утрудненнями в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками. Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри по реабілітації, спеціальні навчальні заклади й т.п.). Соціальна політика в Україні, орієнтована на інвалідів, молоді й дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи із цієї моделі, інвалідність розглядається як недуга, захворювання, патологія. Така модель вільно або мимоволі послабляє соціальну позицію дитини, що має інвалідність, знижує його соціальну значимість, відокремлює від «нормального» дитячого співтовариства, прирікає його на визнання своєї нерівності, не конкурентоспроможності в порівнянні з іншими дітьми.
Наслідком орієнтації суспільства й держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства в спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у нього пасивно - утриманських життєвих орієнтації. Прагнучи змінити цю негативну традицію, ми використовуємо поняття «людина з обмеженими можливостями», що стало всі частіше використовуватися в нашім суспільстві.
Сьогодні гостро відчувається потреба в наукових розробках, дослідженнях, нових методиках і технологіях, що сприяють створенню умов для максимального впровадження в суспільство окремих осіб або груп людей, з обмеженими можливостями.
На сьогоднішній день питання з області соціальної роботи відбиті в працях Айшервуда М.М., Бабенкова Р.Д., Мамайчука И.И., Маллера А.Р., Мастюкова Е.М., Холостової Е.М., Капської А.Й і багато інших фахівців.
Айшервуд М.М. у своїх роботах наголошувала на те, як зробити життя інваліда повноцінним [1].
Мастюкова Е.М.займалася вивченням психологічної допомоги дітям із проблемами в розвитку[5].
Велика увага проблемі інвалідності приділяє Маллер А.Р. Він вивчав дітей з обмеженими можливостями, так само він відбив у своїх працях як виховувати й навчати таких дітей, і як соціальному працівнику працювати з родиною дитини-інваліда [4].
Мета: Розкрити й проаналізувати технології соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями.
Завдання:
- описати зміст понять інвалідність і реабілітація, види реабілітації;
-розкрити специфіку соціальних проблем дітей-інвалідів і їхніх родин;
- вивчити практичний досвід рішення проблем дитячої інвалідності в Україні; Об'єкт: Проблеми дітей з функціональними обмеженнями.
1 СУТЬ ПОНЯТТЯ «ДІТИ-ІНВАЛІДИ», ТА ЇХ ПРОБЛЕМИ.
Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, що не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормальної особистої й (або) соціального життя в чинність недоліку, будь те вродженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей [3, С.199].
У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-ї сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство й брати участь у житті родини або суспільства на таких же підставах, як, і інші члени суспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати свої стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям [3, С.199].
В 1989 р. ООН прийняла текст Конвенції про права дитини, що має чинність закону. У ній закріплене право дітей, що мають відхилення в розвитку, вести повноцінне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти гідність, почуття впевненості в собі й полегшують їхню активну участь у житті суспільства (ст. 23); право неповноцінної дитини на особливу турботу й допомогу, що повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, з метою забезпечення ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності й доступу до коштів відпочинку, що повинне сприяти по можливості найбільш повному залученню дитини в соціальне життя й розвитку його особистості, включаючи культурний і духовний розвиток [3, С.193].
В 1971 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про права розумово відсталих осіб, у якій затверджувалися необхідність максимального ступеня здійснення прав таких інвалідів, їхнього права на належне медичне обслуговування й лікування, а також право на освіту, відновлення працездатності й заступництво, що дозволяє їм розвивати свої здібності й можливості. Особливо застережене право продуктивне трудитися або займатися якою-небудь іншою корисною справою в повну міру своїх можливостей, із чим зв'язане право на матеріальне забезпечення й задовільний життєвий рівень [3, С.193].
Особливе значення для дітей-інвалідів має норма, яка затверджує, що при наявності можливостей розумово відстала людина повинен жити у своїй родині або з прийомними батьками й брати участь у житті суспільства. Родини таких осіб повинні одержувати допомогу. Якщо буде потреба віддання такої людини в спеціальний заклад необхідно передбачити, щоб нове середовище й умови життя якнайменше відрізнялися від умов звичайного життя.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права ООН (ст. 12) зафіксоване право кожного інваліда (як дорослого, так і неповнолітнього) на найвищий досяжний рівень фізичного й психічного здоров'я [3, С.193].
Звіт про світовий розвиток, присвячений здоров’ю населення миру висуває нові критерії оцінки стану здоров'я населення й затверджує найбільш ефективні канали вкладення коштів у розвиток мережі національної охорони здоров'я. Фінансові інвестиції в охорону материнства й дитинства, служби планування родини, лікування хвороб, характерних для дітей і підлітків, не тільки поліпшують статистику смертності й захворюваності, але й значно скорочують сумарні втрати років здорового життя в результаті передчасної смерті. Цінністю стає не просто життя, а життя без хвороб і викликаних ними страждань і обмежень, причому до показників, пов'язаним з якістю життя, ставиться й соціальне функціонування.
Відповідно до Закону СРСР. "Про основні початки соціальної захищеності інвалідів у СРСР», прийнятим Верховною Радою СРСР 11 грудня 1990 р., інвалідом є особа, що у зв'язку з обмеженням життєдіяльності внаслідок наявності фізичних або розумових недоліків потребує від суспільства соціальної допомоги. Обмеження життєдіяльності особи виражається в повній або частковій втраті їм здатності або можливості здійснювати самообслуговування, пересування, орієнтацію, спілкування, контроль за своєю поведінкою, а також займатися трудовою діяльністю. [2, С.49].
Інвалідність дітей значно обмежує їх життєдіяльність, приводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення їхнього розвитку й росту, втрати контролю за своєю поведінкою, а також здатностей до самообслуговування, пересуванню, орієнтації, навчанню, спілкуванню, трудовій діяльності в майбутньому.
Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурним оточенням людини - родини, будинку-інтернату. Інвалідність, обмежені можливості людини не ставляться до розряду чисто медичних явищ. Набагато більше значення для розуміння цієї проблеми й подолання її наслідків мають соціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні й інші фактори. Саме тому технології допомоги інвалідам - дорослим або дітям - ґрунтуються на соціально-екологічній моделі соціальної роботи.
Відповідно до цієї моделі люди з обмеженими можливостями зазнають функціональних труднощів не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, але й непристосованості фізичного й соціального оточення до їхніх спеціальних потреб, забобонів суспільства, негожого відношення до інвалідів.
Яскраво виражені структурні порушення, можуть привести до втрати або недосконалості навичок, необхідних для деяких видів діяльності, у результаті чого й формуються «обмежені можливості»; це при відповідних умовах буде сприяти соціальній дезадаптації, неуспішній або вповільненій соціалізації.
Наприклад, дитині був поставлений діагноз «церебральний параліч», при відсутності спеціальних пристосувань, вправ і лікування може зазнавати серйозних труднощів з пересуванням. Таке положення, що збільшується невмінням або небажанням інших людей спілкуватися з такою дитиною, приведе до його соціальної депривації вже в дитячому віці, загальмує вироблення навичок, необхідних для спілкування з оточенням , і, можливо, формування інтелектуальної сфери.
В Україні спостерігається зниження народжуваності й підвищується смертність населення, особливо дітей і підлітків. Дитяча й підліткова смертність збільшилася в 1,2 рази. Про ступінь погіршення здоров'я населення (у тому числі матері й дитини) і неспроможність системи охорони здоров'я можна судити по показнику «поширеність інвалідності» (у тому числі «поширеність дитячої інвалідності»).
У житті дітей з обмеженими можливостями й у родинах, у яких вони виховуються, виникає багато труднощів і проблем.
Довідавшись про народження дитини з яким-небудь захворюванням, батьки випробовують часом протилежні почуття - від недовіри й небажання погоджуватися з думкою лікарів до повного розпачу.
З появою дитини-інваліда всі сімейні функції в цілому, спосіб життя деформуються. Багато батьків ідуть у себе, зводячи свого роду стіну між собою й навколишнім світом, соціальним оточенням - ближнім і далеким.
Дитина з обмеженими можливостями більшу частину часу проводить в будинку, і, природно, сімейний клімат, ступінь психологічного комфорту самим прямим образом відображається на якості й ефективності його реабілітації.
Дуже багато сімей зазнають економічних труднощів, а деякі живуть за рисою бідності. Для багатьох родин дитяча допомога з інвалідності є єдиним доходом. Наприклад, коли дитина виховує тільки мати, і в чинність того, що вона постійно повинна займатися своєю дитиною, вона не може влаштуватися на постійну роботу. Але ця допомога не може бути достатнім для забезпечення гідного рівня життя дитини-інваліда.
Важливим і важко переборним бар'єром для інваліда є просторово-средовищний. Навіть у тих випадках, коли особа з фізичними обмеженнями має засоби пересування (протез, крісло-коляска), сама організація житлового середовища й транспорту не є поки дружньої до інваліда. Бракує встаткування й
пристосувань для побутових процесів, самообслуговування, вільного пересування. Діти із сенсорними порушеннями відчувають дефіцит спеціальних інформаційних коштів, що сповіщають про параметри навколишнього середовища. Для осіб з інтелектуально-психічними обмеженнями відсутні можливості орієнтуватися в середовищі, безпечно пересуватися й діяти в ній.
В особистості дитини-інваліда йде постійна боротьба між соціальним і біологічним. Якщо суспільство залишає його без уваги й турботи, то він попадає під владу фізичних недуг, які визначають його характер, відносини з людьми, рівень утворення, кар'єру, у загальному весь життєвий шлях. Якщо ж соціум бере людини під свою опіку, то вплив інвалідності відступає на задній план.
Значне місце в житті дітей-інвалідів і родин, у яких вони виховуються, займають проблеми одержання інформації. Інваліди утруднені в одержанні інформації як загального плану, так і маюче безпосереднє значення для них (вичерпні кошти про свої функціональні порушення, про міри державної підтримки інвалідів, про соціальні ресурси їхньої підтримки). Це викликано й економічними причинами. Наприклад, якщо батьки цих дітей не можуть купити або відремонтувати телевізійний або радіоприймач, відчувають дефіцит спеціальних носіїв інформації (телепередачі із сурдоперекладачем, книги брайлівського шрифту, касети й диски для сліпих і т.д.), а також має місце нерозвиненість сучасних глобальних інформаційних систем (типу Інтернет) у нашій країні.
Через свою патологію підлітки-інваліди з обмеженими можливостями мають украй вузький доступ до робочих місць або не мають взагалі. В умовах нашої країни бар'єр між особистістю інваліда й продуктивною працею може обумовлюватися й відсутністю трудової мотивації з його боку.
На жаль, формування сучасної трудової мотивації й трудової етики в нашім суспільстві блокується тим обставиною, що нерідко інвалідна пенсія є більше солідним джерелом доходу, чим заробітна плата працюючого, у всякому разі, воно виплачується більш регулярно.
І дуже часто буває, що батьки змушені утримувати все життя дітей з відхиленнями. Таке положення обумовлене не тільки обмеженістю їх індивідуальних фізичних або інтелектуальних ресурсів, скільки нерозвиненим характером ринку праці для осіб з особливими потребами. В умовах «дикої» ринкової економіки адаптація робочих місць для таких інвалідів розглядається роботодавцем як невигідна й небажана.
У ряді випадків інвалід абсолютно не здатний до трудової діяльності, навіть найпростіший. Однак в інших ситуаціях інвалідам надаються (або виявляються доступні) робочі місця, що вимагають низької кваліфікації, що передбачають монотонну, стереотипний працю й невисоку заробітну плату. Тобто за таких умов дитина-інвалід практично не має можливості самостійно вийти в доросле життя.
Комплексний характер має комунікативний бар'єр, що обумовлений кумуляцією дії всіх перерахованих вище обмежень, що деформують особистість людини. Розлад спілкування, одна з найбільш важких соціальних проблем дітей-інвалідів, є слідством зовнішніх і фізичних обмежень, і емоційного захисту самоізоляції, і випадання із трудового колективу, і дефекту звичної інформації. Закономірно, що відновлення нормальних для віку й соціального статусу комунікацією є однієї з найбільш зовнішніх цілей соціальної реабілітації інваліда.
Отже, соціальна проблема - це соціальне протиріччя, усвідомлюване суб'єктом діяльності (тобто індивідом або соціальною групою) як значимої для нього невідповідність між метою діяльності і її результатом; - це невідповідність виникаюче через відсутність або недолік коштів для досягнення мети, приводить до незадоволення соціальних потреб суб'єкта діяльності.
Таким чином, основними соціальними проблемами дітей-інвалідів і родин, у яких вони виховуються є економічної, житло-побутової, комунікативні, проблеми з навчанням і працевлаштуванням. З багатьма з розглянутих проблем дитина і сім'я не можуть упоратися самостійно. Вони вдаються до допомоги фахівця, в особі якого дуже часто виступає соціальний працівник.
2 ФОРМИ Й МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ.
2.1 Реабілітація інвалідів, види реабілітації.
Соціальна реабілітація осіб з обмеженими можливостями - одна з найбільш важливих і важких завдань сучасних систем соціальної допомоги й соціального обслуговування. Неухильний ріст числа інвалідів, з одного боку, збільшення уваги до кожного з них - незалежно від його фізичних, психічних і інтелектуальних здібностей, з іншого боку, подання про підвищення цінності особистості й необхідності захищати її права, характерне для демократичного, цивільного суспільства, із третьої сторони, - усе це визначає важливість соціально-реабілітаційної діяльності.
Основний зміст й види реабілітації інвалідів.
Під реабілітацією дітей-інвалідів розуміють систему заходів, ціль яких - найшвидше й найбільш повне відновлення здоров'я хворих і інвалідів і повернення їх до активного життя. Реабілітація хворих і інвалідів являє собою комплексну систему державних, медичних, психологічних, соціально-економічних, педагогічних, виробничих, побутових і інших заходів.
Медична реабілітація спрямована на повне або часткове відновлення або компенсацію тієї або іншої порушеної або втраченої функції або на вповільнення прогресування захворювання.
Реабілітація в медицині є початковою ланкою системи загальної реабілітації, тому що дитина-інвалід, насамперед, потребує медичної допомоги. По суті, між періодом лікування хворої дитини й періодом його медичної реабілітації, або відбудовного лікування, немає чіткої межи, тому що лікування завжди спрямоване на відновлення здоров'я й повернення до навчальної або трудової діяльності, однак заходи медичної реабілітації починаються в лікарняній установі після зникнення гострих симптомів захворювання - для цього застосовуються всі види необхідного лікування - хірургічне, терапевтичне, ортопедичне, курортне й ін.
Всі інші форми реабілітації - психологічна, педагогічна, соціально-економічна, професійна, побутова - проводяться поряд з медичною.
Психологічна форма реабілітації — це вплив на психічну сферу хворої дитини, на подолання в його свідомості уяву про марність лікування. Ця форма реабілітації супроводжує весь цикл відновних-лікувально-відбудовних заходів.
Педагогічна реабілітація — це заходи виховного характеру, спрямовані на те, щоб хвора дитина опанувала необхідні вміння й навички по самообслуговуванню, одержала шкільну освіту. Дуже важливо виробити у дитині психологічну впевненість у власній повноцінності й створити правильну професійну орієнтацію. Підготувати до доступних їй видам діяльності, створити впевненість у тому, що набуті знання в тій або іншій області виявляться корисними у подальшому працевлаштуванні.
Соціально-економічна реабілітація— це цілий комплекс заходів: забезпечення хворого або інваліда необхідним і зручним для нього житлом, що перебуває поблизу місця навчання, підтримка впевненості хворого або інваліду тому, щовінє корисним членом суспільства; грошове забезпечення хворого або інваліда і його родини шляхом передбачених державою виплат , призначення пенсії й т.п.
Професійна реабілітація підлітків-інвалідів передбачає навчання або перенавчання доступним формам праці, забезпечення необхідними індивідуальними технічними пристосуваннями для полегшення користування робочим інструментом, пристосування робочого місця підлітка-інваліда до його функціональних можливостей, організацію для інвалідів спеціальних цехів і підприємств із полегшеними умовами праці й скороченим робочим днем і т.д.
У реабілітаційних центрах широко використовується метод трудової терапії – вплив праці на психофізіологічну сферу дитини. Тривала бездіяльність розслаблює людину, знижує його
10-09-2015, 16:37