Особливе значення трудова терапія набула при лікуванні психічних хвороб, які часто є причиною тривалої ізоляції хворої дитини від суспільства. Трудова терапія полегшує взаємини між людьми, знімаючи стан напруженості й занепокоєння. Зайнятість, концентрація уваги на роботі відволікають пацієнта від його хворобливих переживань.
Останнім часом велике значення надається спортивній реабілітації. Участь у спортивно-реабілітаційних заходах дозволяє дітям переборювати страх, формувати культуру відносини ще до більш слабкого, включати дитину до процесу самовиховання, придбання навичок вести самостійний спосіб життя, бути досить вільним і незалежним.
Метою реабілітації повинна бути не тільки ліквідація хворобливих проявів, але й вироблення в них якостей, що допомагають більш оптимально пристосуватися до навколишнього середовища.
Завдання реабілітації, а також її форми й методи міняються залежно від етапу. Якщо завдання першого етапу - відбудовного - профілактика дефекту, госпіталізація, установлення інвалідності, то завдання наступних етапів - пристосування індивідуума до життя й праці, його побутовий і наступний трудовий устрій, створення сприятливого психологічного й соціального середовища. Форми й методи реабілітації залежать від ваги захворювання або травми, особливості клінічної симптоматики особливостей особистості хворого й соціальних умов.
У процесі реабілітації відбувається зміна орієнтації - від медичної моделі (установка на хворобу) до антропоцентричної (установка на зв'язок індивіда із соціальним середовищем). Відповідно до цих моделей і вирішується, ким і якими коштами, а також у рамках яких державних установ і суспільних структур повинна здійснюватися терапія.
2.2 Технологія соціальної роботи з сім'єю, яка виховує дітей з обмеженими
можливостями.
Усі люди мріють про щасливу долю - про освіту, улюблену роботу, чудову родину. Реальність же нерідко вносить корективи в ці мрії. Одне з найважчих його випробувань - втрата здоров'я й пов'язана з ним інвалідність.
Сім'я, як відомо, найбільш м'який тип соціального оточення дитини. Однак стосовно дитини-інваліда члени родини іноді проявляють твердість, необхідну для виконання ними своїх функцій. Більше того, цілком імовірно, що присутність дитини з порушеннями розвитку вкупі з іншими факторами може змінити самовизначення родини, скоротити можливості для заробітку, відпочинку, соціальної активності. Тому ті завдання по наданню допомоги дітям, які їхні батьки одержують від фахівців, не повинні перешкоджати нормальній життєдіяльності сім'ї.
Структура й функції кожної родини видозмінюються із часом, впливаючи на способи сімейних відносин. Життєвий цикл сім'ї звичайно складається із семи стадій розвитку, у кожній з яких стиль її життєдіяльності відносно стійкий і кожний член родини виконує певні завдання згідно своєму віку: шлюб, народження дітей, їхній шкільний вік, підлітковий вік, «випуск пташенят із гнізда», пост батьківський період, старіння. Сім'ї дітей-інвалідів повинні бути готові до того, що їхньої стадії розвитку можуть бути не властиві звичайним сім'ям. Діти з обмеженими можливостями повільніше досягають певних етапів життєвого циклу, а іноді зовсім не досягають. Розглянемо періоди життєвого циклу сім'ї дитини-інваліда:
1) народження дитини - одержання інформації про наявність у дитини патології, емоційне звикання, інформування інших членів родини;
2) шкільний вік - ухвалення рішення про форму навчання дитини, організація його навчання й позашкільної діяльності, переживання реакцій групи однолітків;
3) підлітковий вік - звикання до хронічної природи захворювання дитини, виникнення проблем, пов'язаних із сексуальністю, що пробуджується, ізоляцією дитину від однолітків і його відкиданням (з їх боку), планування майбутньої зайнятості дитини;
4) період «випуску» - визнання й звикання до триваючої сімейної відповідальності, ухвалення рішення про підходяще місце проживання, переживання дефіциту можливостей для соціалізації члена сім’ї інваліда;
5) пост батьківський період - перебудова взаємин між подружжям(наприклад, якщо дитина була успішно «випущена» з родини) і взаємодія з фахівцями з місця проживання дитини.
Звичайно, до деяких родин неможливо застосувати теоретичну модель, що містить періоди розвитку, оскільки ті самі події, що викликають стреси й труднощі, можуть періодично виникати протягом всього життя дитини; до того ж наявність і якість соціальної підтримки може підсилити або зм'якшити вплив скрутної ситуації.
Соціально-екологічна модель соціальної роботи застосовна до аналізу проблем сімей інваліда й дитини-інваліда, відкриваючи можливість розгляду рівня мікро системи.
Мікросистему утворять типи ролей і міжособистісних взаємин у родині. Подібно теорії сімейних систем і соціально-екологічної моделі, мікросистема складається з наступних підсистем: мати - батько, мати - дитина-інвалід, мати – здорова дитина, батько - дитина-інвалід, батько – здорова дитина, дитина-інвалід – здорова дитина. У зв'язку із цим проблеми, що виникають у сім'ях, що мають дітей-інвалідів, можна віднести до тієї або іншої підсистеми внутрисімейних контактів:
• мати—батько. Індивідуальні проблеми батьків, їхніх взаємин до народження хворої дитини; проблеми у зв'язку з народженням дитини-інваліда;
• мати—дитина-інвалід. Матері за традицією доводиться нести основну вагу турбот по догляду за дитиною-інвалідом і організації його життя; вона часто перебуває в стані депресії й відчуває почуття провини;
• мати — здорова дитина. Мати повинна приділяти достатню увагу здорової дитини й утримуватися тому, щоб нав'язувати йому надмірні турботи про дитину з порушенням розвитку;
• батько—дитина-інвалід. Проблеми в цій підсистемі залежать від ступеня спілкування батька із хворою дитину і його участі в житті родини в цілому;
• батько — здорова дитина. Потенційні проблеми подібні з тими, які виникають у підсистемі «мати –здорова дитина»;
• дитина-інвалід — здорова дитина. Брати й сестри хворої дитини відчувають почуття провини, сорому й страху «заразитися» тією же хворобою; дитина-інвалід прагне «поневолити» брата або сестру; здорові діти формують нормальне амбівалентне відношення до брата або сестри з обмеженими можливостями.
У декларації про права інвалідів говориться, що ці люди мають невід'ємне право на повагу їхньої людської гідності. Інваліди, якимись би не були походження, характер і серйозність їхніх каліцтв і недоліків, мають ті ж основні права, що і їхні співгромадяни того ж віку. Це, насамперед, означає, що в них є право на задовільне життя й міри, які можуть допомогти їм знайти максимальну самостійність.
В останні роки спостерігається ріст чисельності дітей інвалідів з їхніми специфічними проблемами й труднощами. Велику роль у становленні особистості дитини - інваліда, здатної успішно інтегруватися в соціум, грають його батьки. Тому робота з сім'єю, що виховують дітей з обмеженими можливостями, є одним із пріоритетних напрямків соціальної роботи.
Питання про причини народження дітей-інвалідів дотепер до кінця не вивченні. Серед факторів ризику вчені називають генетику, екологію, неблагополучний спосіб життя, інфекції й перенесені захворювання батьків. Здавалося б, з розвитком сучасної медичної діагностики подібні випадки не повинні повторюватися, але проблема продовжує залишатися актуальною.
Довгі роки про це не прийнято було говорити вголос, і фактор суспільного мовчання, як, і створена система закритих установ для дітей із важкими порушеннями, привели до того, що саме ці діти найчастіше виявляються ізольованими від суспільства, а родини - наодинці із власною гіркотою й проблемами.
Загальновідомо, що в родинах дітей-інвалідів відбуваються якісні зміни на трьох рівнях: психологічному - у чинність хронічного стресу, викликаного захворюванням дитини, постійними й різними по своїй природі психотравмуючими впливами; соціальному - сім'яцієї категорії звужує коло своїх контактів, матері найчастіше залишають роботу; народження дитини деформує відносини між подружжям, соматичному - пережитий батьками стрес, виражається в різних психосоматичних захворюваннях.
Очевидно, що інвалідність дитини для його батьків є сильним психотравмуючим фактором. Це особливо властиво сім'ї з високим освітнім і професійним статусом, у яких часом культивуються очікування підвищеної обдарованості дитини. У цих випадках реакція на факт інвалідності дитини може бути адекватною. Вона може приймати крайню форму - комплекс власної провини, що породжує гіперопіку у відносинах з дитиною.
Інша категорія батьків - люди з низьким освітнім рівнем, обмеженим колом інтересів і невисоким інтелектуальними здатностями. Їм властиво або зневага проблемами дитини, або очікування рішення проблем медичними й соціальними працівниками. Це дві крайні (патологічні) позиції, вони мають потребу в корекції.
Сім'яз дітьми-інвалідами - особлива категорія, що відноситься до «груп ризику». Відомо, що кількість психічних (невротично й психосоматичних) розладів у сім'ях з дітьми, що мають обмежені можливості вище, ніж у сім'ях, що не мають дітей-інвалідів в 2,5 рази. Розпад родин з дітьми-інвалідами відбувається значно частіше.
Всі ці й інші фактори приводять до того, що батьки стають перешкодою в реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Але й у тому випадку, коли батьки займають більше конструктивну позицію, вони відчувають емоційне перевантаження й мають потребу в особливих знаннях про проблеми свої дитини.
Сім'ї в процесі виховання, становлення соціальної інтеграції дитини-інваліда зіштовхуються з більшим числом труднощів. Насамперед це надання допомоги дітям, що переживають свою незахищеність, суспільну зневагу. Часом самі близькі люди дитини-інваліда перебувають у стані хронічного стресу, викликаного його хворобою, обставинами лікування, виховання, навчання, професійного становлення. У цілому переживають за його майбутнє. Все це утрудняє соціальну інтеграцію дитини, що має обмежені можливості в середовище його здорових однолітків. У такій ситуації соціальний працівник сприяє родині в рішенні всіх цих проблем. При цьому його робота ведеться в тісному співробітництві із соціальними партнерами з охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту й т.д.
Соціальний працівник, що займається проблемами дітей-інвалідів, перебуває в постійному пошуку нових ефективних форм, методів соціальної реабілітації, опирається на новітні технології, дослідження й зворотний зв'язок від об'єкта реабілітації. Співробітники установ соціального захисту прагнуть до того, щоб кожна дитина з обмеженими можливостями змогла реалізувати себе у відповідності зі своїми здатностями, інтересами, навичками й потребами.
Аналіз життєдіяльності дітей і сімей , що мають дітей-інвалідів, спеціальне вивчення навичок самообслуговування й побутової праці дітей виявило їх досить знижений характер. Значно страждає комунікативна діяльність дітей з обмеженими можливостями: практика їхнього спілкування з однолітками дорослими надзвичайно бідна й замикається на близьких родичах.
Фахівці розробляють комплексні проекти вирішальні завдання психологічної, соціально-педагогічної, соціально-медичної реабілітації сім'ї, що виховує дітей з обмеженими можливостями. У роботі передбачається комплексний підхід у сприянні інтеграції дітей-інвалідів у суспільство, призначений для родин, що виховують дітей з обмеженими можливостями від 6 до 18 років.
Особливість і новизна підходів повинна бути укладена в реабілітації дітей-інвалідів у тім, що система реабілітаційних заходів спрямована на всю родину. З огляду на, що соціально-реабілітаційна робота тільки з дитиною мало ефективна, а традиційні підходи в роботі з батьками не міняють внутрішнього миру сім'ї, розробляються нові методики сімейно-групової корекційно-оздоровчої роботи, що інтегрує різні прийоми ігровий, творчої, колективної психокорекції, психогімнастики, логоритміки, артотерапії.
Особлива увага повинна приділятися знайомству батьків з нормативними документами, соціальними гарантіями й пільгами дітей-інвалідів і їхніх родин. Таким чином, для успішного досягнення мети реабілітації: соціальної адаптації дитини-інваліда необхідне рішення ряду медико-соціальних, соціально-психологічних і психолого-педагогічних проблем не тільки дітей, але і їхніх батьків, а також активне включення родини в реабілітаційний процес.
Людина, що має інвалідність, має право на включення в усі аспекти життя суспільства, на незалежне життя, самовизначення, волю вибору, як всі інші люди.
Програма реабілітації - це система заходів, що розвивають можливості дитини й всієї її сім'ї, що розробляється командою фахівців ( що складає з лікаря, соціального працівника, педагога, психолога) разом з батьками. Така система заходів розробляється індивідуально для кожної конкретної дитини й сім'ї,з огляду як на стан здоров'я й особливості розвитку дитини, так і можливості й потреби сім'ї . Програма реабілітації може розроблятися на різний строк - залежно від віку й умов розвитку дитини.
По закінченні встановленого строку фахівець зустрічається з батьками дитини, для того щоб обговорити досягнуті результати, успіхи й невдачі. Необхідно також проаналізувати всі позитивні й негативні незаплановані події, що відбулися в процесі виконання програми. Після цього фахівець (команда фахівців) разом з батьками розробляють програму реабілітації на наступний період.
Програма реабілітації - це чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівців, що сприяють розвитку здатностей дитини, його оздоровленню, соціальній адаптації (наприклад, професійної орієнтації), причому в плані обов'язково передбачаються заходи щодо інших членів сім'ї: придбання батьками спеціальних знань, психологічна підтримка сім'ї, допомога в організації відпочинку і т.д. Кожний період програми має мету, що розбивається на ряд під цілей, оскільки має бути працювати відразу у декількох напрямках, підключаючи до процесу реабілітації різних фахівців.
Допустимо, необхідна програма, що буде включати наступні заходи:
· медичні (оздоровлення, профілактика);
· спеціальні(освітні,психологічні,соціальні,психотерапевтичні),спрямова ні на розвиток загальної або точної моторики, мови й мови дитини його розумових здатностей, навичок самообслуговування й спілкування.
При цьому іншим членам родини необхідно розбиратися в витонченості дитячого розвитку, учитися спілкуванню один з одним і з малям, щоб не збільшити первинні дефекти розвитку несприятливими впливами ззовні. Тому в програму реабілітації будуть входити організація сприятливого оточення дитини,придбання нових знань і навичок батьками дитини і його найближчим оточенням.
Після початку виконання програми здійснюється моніторинг, тобто регулярне відстеження ходу подій у вигляді регулярного обміну інформацією між фахівцем і батьками дитини. При необхідності фахівець сприяє батькам, допомагає переборювати труднощі, ведучи переговори з потрібними фахівцями, представниками установ, роз'ясняючи, відстоюючи права дитини й сім'ї. Він може відвідувати родину, щоб краще розібратися в труднощах, що виникають при виконанні програми. Таким чином, програма реабілітації має циклічний процес.
Програма реабілітації передбачає, по-перше, наявність міждисциплінарної команди фахівців, а не ходіння сім'ї, що має дитину-інваліда, по багатьом кабінетам або установам, а по-друге, участь батьків у процесі реабілітації, що являє собою найбільш складну проблему.
Установлено, що дітям вдається досягти набагато кращих результатів, коли в реабілітаційному процесі батьки й фахівці стають партнерами й разом вирішують поставлені завдання.
Однак деякі фахівці відзначають, що батьки часом не висловлюють ніякого бажання співробітничати, не просять допомоги або ради.
На перший погляд дитина-інвалід повинна бути центром уваги своєї родини. У дійсності ж цього може не відбуватися із-за конкретних обставин кожної сім'ї й певних факторів: бідність, погіршення здоров'я інших членів родини, подружні конфлікти й т.д. У цьому випадку батьки можуть неадекватно сприймати побажання або наставляння фахівців. Часом батьки розглядають реабілітаційні послуги в першу чергу як можливість одержати перепочинок для самих себе: вони випробовують полегшення, коли дитина починає відвідувати школу або реабілітаційні установи, тому що в цей момент можуть, нарешті, відпочити або зайнятися своїми справами.
При цьому важливо пам'ятати, що більшість батьків хочуть брати участь у розвитку свої дитини.
Взаємодія з батьками припускає деякі складності. Потрібно бути готовим до труднощів і розчарувань. Зняття міжособових або культурних бар'єрів, зменшення соціальної дистанції між батьком і соціальним працівником (або будь-яким іншим фахівцем комплексу послуг з реабілітації) може зажадати певних зусиль. Однак потрібно пам'ятати, що при відсутності взаємодії фахівців і батьків результат роботи з дитиною може бути нульовим. Відсутність подібної взаємодії набагато знижує ефективність соціально-реабілітаційних.
Що ж означає працювати з батьками? Співробітництво, включення, участь, навчання, партнерство - ці поняття, звичайно, використовуються для визначення характеру взаємодій. Зупинимося на останнім понятті - «партнерство», оскільки воно найбільш точно відображає ідеальний тип спільної діяльності батьків і фахівців. Партнерство має на увазі повну довіру, обмін знаннями, навичками й досвідом допомоги дітям, що мають особливі потреби в індивідуальному й соціальному розвитку. Партнерство - це стиль відносин, що дозволяє визначати загальні цілі й досягати їх з більшою ефективністю, чим, якби учасники діяли изольованно друг від друга. Установлення партнерських відносин вимагає часу й певних зусиль, досвіду, знань.
Якщо дитина в змозі брати участь у діалогах фахівців і батьків, він може стати ще одним партнером, думка якого, можливо, відрізняється від думки дорослих, і який може зненацька запропонувати нове рішення проблеми своєї реабілітації. Таким чином, подання про потреби дітей розширюються за рахунок думки самих дітей.
Успіх будь-якого партнерства заснований на дотриманні принципу взаємоповага учасників взаємодії й принципу рівноправності партнерів, оскільки жоден з них не є більше важливим або значним, чим інший.
Роблячи висновки можна відзначити, що соціальному працівникові бажано консультуватися у батьків так само часто, як вони консультуються в нього. Це важливо, принаймні, по трьох причинах. По-перше, батькам надається можливість висловитися, скажемо, не тільки про недоліки й проблеми, але й про успіхи й досягнення дитини. Коли соціальний працівник запитує батьків, що їм подобається в їхніх дітях, це часом сприймається ними як один з рідких проявів інтересу з боку навколишніх не до пороків, а до достоїнств їхньої дитини. По-друге, така інформація допомагає розробляти й відслідковувати індивідуальні реабілітаційні плани. По-третє, тим самим проявляється повага до батьків і створюється атмосфера довіри – запорука успішної комунікації
3 РЕКОМЕНДАЦІЇ, ЩОДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ.
У кожному місті, навчальному або виховному закладі, торговому центрі, а також на вокзалах повинні бути створені всі умови для того, щоб люди з обмеженими фізичними обмеженями почували себе повноцінними громадянами.
Рекомендації для підвищення ефективності соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями:
1.Необхідне створення психолого-педагогічної служби для співробітників організації, що займається наданням допомоги дітям-інвалідам.
2. Необхідне створення організованої системи надання соціальної допомоги всіх видів цієї категорії населення (тому що
10-09-2015, 16:37