Отже, культ предків лежить і в основі календарних зимових обрядів. Завдяки вірі в безсмертя душі людина могла пережити факт смерті члена колективу і зменшити постійний і панічний страх перед нею. За народним світоглядом, люди не вмирали, а лише змінювали форму свого буття. Життя і смерть означали повсякчасний прихід і відхід членів роду в родинному колі. Збереження необхідної рівноваги в стосунках з потойбічним світом, від якого залежало земне благополуччя, набувало особливого значення в ті періоди життя, коли, за народним віруванням, душі предків ходять по землі. Саме тоді живі намагалися задовольнити потреби мертвих, а мертві, в свою чергу, мали перейнятися турботами роду, з метою уникнути негативного впливу та забезпечити прихильне ставлення духів померлих до родини. Свідомість того, що в потойбічному світі є приязні до неї істоти, сповнювала людей почуттям безпеки й задоволення [Толстая 2005: 446].
Зимовий цикл свят – це хліборобські свята, які зберегли багато старовинних народних звичаїв та вірувань. Усі ці вірування найтісніше пов’язані з життям, природою, засновані на пізнанні й освоєнні навколишнього середовища людиною. Всі обрядові дійства, які відбувалися в період святкового циклу, пов’язані з зустріччю нового сонячного року. Люди, життя яких було тісно пов’язане з навколишнім світом, вірили у можливість впливу на природу. В цей важливий момент, можна було здобути бажане щастя, багатство й мир на наступний рік. Треба було лише вміти їх закликати й замовити за допомогою системи обрядових дій, магічних актів, супровідних словесних формул. Цій універсальній мрії й бажанню були присвячені дійства, які відбувалися протягом святкового циклу [Сеньків 2001: 60]. Отже, головне спрямування різдвяного комплексу свят – досягнути доброго врожаю, приплоду худоби, добробуту в родині, а для цього треба було заручитися підтримкою духів.
Кожен комплекс має свій набір головних точок (дат, свят), своє характерне ритуальне наповнення. Так, у різдвяному комплексі однією з кульмінаційних точок був вечір у переддень Різдва, який на обстеженій територіїназивається б’една кут`йа (н.п. 1,2,3,4,8), голодна кут`йа (н.п. 7), посна кут`а (н.п. 1,2,3,7,8,9,10), перша кут`а (всі н.п.) а у різних регіонах України мав назви Свят-вечір, Вілія, Коляда, Керечун-вечір, Коляда [Щербак 2003: 73]. Ось свідчення інформаторів: Перед роздвом на б’едну кут`йу то токо була каша, вода і ол`ейа, пот`ім в’імал`і і став’іл`і на стол, посипал`і сахаром; в’ечор перед Роздвом – кут`йа голодна, а друга – багата, а трет`а – і зноў голодна (н.п. 2).
У цей вечір приб’ірал`і, м’іл`і, шкребл`і, в’ім’етал`і. Цілий день перед Різдвом займало приготування вечері. Готували узвар, гр`іб’і з часником тушеи нийе, капусту, варен`ікіз грушамі, з йагодамі, к’іс`ел`, голубци, рибу (н.п. 1,2);. Їжа на б’едну кут`йу складалася переважно з плодів урожаю, який зібрали в минулому році. Це було спрямовано на те, щоб забезпечити добрий урожай в наступному. Адже в цей вечір, за народними віруваннями, на вечерю збирається весь рід – живі й душі померлих родичів. Тому треба їх задобрити з метою досягти їх прихильності і заступництва.
Як засвідчує матеріал, обов’язковою обрядовою стравою є кут`йа. Назву страви фіксують етнографічні та лексикографічні джерела: кутя – грубо товчена в ступі ячмінна, пізніше – пшенична крупа; в повоєнні роки увійшов у побут рис [Возняк 1996: 330]; кутя – ‘обрядова каша з ячмінних або пшеничних зерен з солодкою підливою’; слово кутя в перекладі з грецької означає ‘зерно’ [ЕСУМ 1989: 163]; кутя – ‘їжа із рису чи іншої крупи з медом та родзинками, яку вживають на поминках’; цю страву вживають і в переддень Різдва [Фасмер 1967: 435]. Дослідниця обрядової їжі Л.Ф. Артюх зазначає, що деякі дослідники календарної обрядовоті вважають різдвяну кутю спадкоємицею давньогрецької панспермії – каші, звареної із зерна і бобових, фруктів і ягід – всього, що вироблялось у господарстві, і присвяченої культу предків [Артюх 1986: 69].
Кутю готували тричі таким чином, що зерно ячменю чи пшениці замочувал`і у вод`е за кол`к’іс` д`н`оў до св’ат, в’імочувал`і, тоўкл`і у ступ’і, а потом уже варил`і, як і багато століть тому. Інформатори наголошували, що кут`:а треба шоб йашн`а була, а йак н`ема, то із перлоўк’і зваримо, а н`е, то пшон`анойе, а так з парлоўк’і (н.п. 1,2,3,7,8;) варил`і йачмен` обтоўкал`і да тийе вус`ік’і поодбивал`іс` да глад`ен`ка була (н.п. 4); кут`:а з йачм’ен`у у нас (н.п. 5,9,10) Напередодні Різдва в обстежених селах готують посну кут`йу. Її вживають з узваром, до неї додають мед або цукор. У досліджуваній мікрокультурі посипайут` сахаром з ол`ейем (всі н.п.). Меду і цукру надавали магічного значення на основі прямої аналогії – це символи солодкого життя й добробуту [Листова 1983: 165].
Кутю виймають з печі і ставлять на покут`. Покуть – найпочеснішеіше місце в хаті: воно у том кутку д`е лави сход`ац: под образам’і. Шанобливе ставлення до цього місця йде з глибокої давнини. Під покутем або під порогом ховали покійників, які ставали охоронцями родини [Конобродська 1996: 144]
Зауважимо, що поки несуть кутю від печі на покуть у с. Гошів кажут`: вороб’еĭк’і, вороб’еĭк’і, н`е йежт`е мойе пашен`к’і, н`і жита, н`і пшеници, н`і вс`акоĭ пашници; з печи в’імайе, бере у рук’і ід`е і кругом крутиц:а і отак’ійе слова говорит` (н.п. 9); або звар`іш і несеш да вже друг’іĭ ід`е да ко-ко-ко да постав’іш на покут` (н.п. 7).
У культурній традиції сіл Овруцького р-ну зафіксовано і ритуал внесення в хату на Святвечір колос`йа (н.п. 1,2) чи бороди (н.п. 4,7,9,10). чи снопка (н.п. 5) чи кол`адки (н.п. 8): ўн`есут да постаўл`ат на покут`, а посл`е нового году його помнут` да ў шматочку да йек йедут на пол`е, то зас`евайут цим з`ерном.
Виникнення таких дій, на думку дослідників, зумовлене вірою людей в духів ниви, які під час обжинок ховалися в останній сніп. Звідси і його вшанування – сніп розташовували на найпочеснішому місті, на покуті. Засівання поля зерном з обжинкового снопа – ритуальні символічні дії, покликані відродити хлібного духа, дати йому нове життя. [Токарєв 1983: 14].
Хліб виступає не у власній ролі злакової рослини, а у вигляді знаків, які у традиційній культурі позначають певні духовні явища. Вони утворюють своєрідну систему. Процеси одухотворення починаються вже на полі, коли залишений обжинок уособлює тотем-козу-бороду. перев’язуючи його перевеслом, перетворюють у космічне антропоморфне втілення діда як наступний етап культу предків. Назва діда – кол`ада, яка рідко, але вживається в досліджуваній говірці, підсилює космічну природу культу з введенням знака кола. У такому вигляді, перев’язаний перевеслом, він потрапляє у хату і вводиться у сакральні її частини – покуть, стіл, кутки, що пов’язані з культом предків. Освячений ритуалом, він переводиться у перевесла, якими, як освяченими круглими знаками світу, обв’язують дерева. Обрядовий хліб береже усю повноту пантеону предків і відчуття гармонії.
Назва б’една кут`йа пояснюється відсутністю ситних, жирних, мйасних страв, ставили тол`кі поснийе на стіл. Це, на думку деяких дослідників, ніби безкровна жертва богам рослинності (городина, садовина), яку людина використовувала, щоб задобрити душі померлих. А вони за це сприятимуть у новому році отриманню нового урожаю [Кожолянко 2002: 25]. Відсутність будь-яких м’ясних страв, як вважає Е.А. Рикман, свідчить про те, що не тільки тваринних, а й людських жертв у стародавньому українському культі не було. Замість жертв кривавих побутували дрібні жертви рослинного світу. Хоча це не аргумент – категоричність заборони може засвідчувати її жорсткість і неухильність у минулому після зміни ідеології та її моральних устоїв на тлі живучості, стійкості старих звичаїв та їх ідеологічної основи [Рикман 1983: 180].
Важливого значення надавали самій вечері на б’едну кут`йу. Вона нагадує поминальну вечерю на дєди. Після святкової трапези побутує звичай залишати тільки хл`еб і кут`йу. Це інформатори пояснювали так: пом’ерлийе род`іч’і пр`ідут` (всі н.п.). На думку вчених, такі магічні дії пояснюються прагненням встановити контакт живих зі світом померлих предків з метою підтримання космічної рівноваги, календарного порядку і власного благополуччя [Толстая 2005: 446].
Навіть у такій редукованій формі це обрядове дійство підтверджує наявність у минулому доволі стійких поминальних мотивів у зимовому обрядовому комплексі. З ними пов’язана ціла система заборон на різні види робіт під час різдвяних свят: н`е роб’іл`і м’і – гр`ех н`іхто і вуз`л`іка н`е заўйазаў, н`е зам’етал`і.
Остання заборона в поховально-поминальних обрядах поліщуків була пов’язана з тим, щоб не вимести з хати душі покійника, яка ще певний час перебуває у хаті. Не підмітали хати певний час і тоді, коли провели когось у далеку дорогу – щоб не замести його слідів. Звідси стає зрозумілим і заборона підмітати хату і виносити сміття під час святих вечорів. Враховуючи весь комплекс обрядово-звичаєвих різдвяних свят, маємо підставу твердити про наявність поминальних традицій у зимовому обрядовому циклі. Стає очевидним, що колись покійних родичів зустрічали на святвечір [Виноградова 1982: 196].
Вечеря напередодні Різдва є символічним образом багатства, яке закликали та заворожували в цей вечір. Саме обрядова їжа, яку вживали предки, мала здатність впливати на все, що з нею контактувало, і сприяти плодючості. Звідси і звичай дават` курам, худоб’і кутю, клас`т`і гроши під скатертину, що на столі, с`ено [Листова 1983: 163].
У системі повір’їв досліджених сіл існує прикмета: йесл``і горшчіку каша розварилас`а так, шо аж виперло за горшчик, знач’іт` буд`е в’ел`ік’іt урожаt на ус`е, а йесл`i сама кут`йа упала, даже н`е під`н`аласа і трошк’і, знач’іт` год буд`е мокриt і голодниt (н.п. 1,2,3). Гадаємо, що вона витворилась під впливом намагання людей дізнатись про урожай. На основі подібності (як зварилась кутя) люди судили про урожай в наступному році.
У культурній традиції сіл на місці, де має стояти горщик з кутею, робили кубел`це із сіна, рідше – з соломи. По закінченню свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для худоби, для гнізд-кубел домашньої птиці, де мали нестися й висиджувати молодняк: кури, гуси, качки.
Під час збору матеріалу було зафіксовано свідчення, які тісно пов’язані з символікою першого. Всі явища, дії, вчинки, які здійснюються вперше в новий відрізок часу, набувають вищого семіотичного статусу. Перше має не нумерологічне (порядкове) значення, а якісний зміст – йому приписували особливі властивості, завдяки яким воно виділяється із загальної маси явищ.
Визначальною рисою першого є його сакральність. Перше – це доля богів і предків, воно не належить людині. Тому перші плоди, перша приготована страва і т. ін. мають чітко визначену прагматику – вони використовувались в якості жертви. Наприклад: верх вс`егда зб’ірал`і окремо, верха н`е чепал`і, верх в’інос`іл`і курам або худоб’і. Пояснення таких дій інформатори трактують так: курам, шоб н`ес`л`іс`а добре, а корова, шоб розт`ел`іласа л`егко (всі н.п.). Жертву приносили звичайно ж душам, які перебували у деревах, збіжжі, городині, худобі та в хаті. Трава й сіно були місцем перебування святих родичів, тому пук с`ена, який склали під горщик з кутею, після свят од:авал``і худоб’і.
Сьомого січня на обстеженій території відзначають свято Різдва. На позначення його назви використовують такі одиниці: Роздво (н.п. 1,2,3,4,5,6,10), Рож:ество (н.п. 8,9), Рожд`ество (н.п. 9), Кол`ада (н.п. 1). Це перше з новорічних свят, яке має давню історію, і його, як свято народження Всесвіту, відзначали ще в часи, віддалені від нас не одним тисячоліттям. Сучасна українська назва не відображає його християнської сьогоднішньої суті. У давнину воно звучало як Родздво і означало народження немовляти – сонця з голови Лади, народженні Місяця (Василя) на Щедрий вечір та народження богині води Дани на Водохреща (Ордань) [Лехман 2001: 47]
Походження слова Коляда має різні тлумачення. Найпоширеніше з них пов’язане з латинським словом calendae – першим днем кожного місяця, назви Нового року у римлян і греків. Також є думка, що Коляда символізує коло сонця. Ця лексема вживається лише в сакральному значенні. Лексема коляда у досліджуваній говірці відома з такими значеннями:
1) різдвяне свято, коли співають колядки;
2) пісня, яку співають напередодні Різдва;
3) винагорода колядникам за різдвяні пісні;
4) різдвяний сніп [Жайворонок 2001: 54].
Важливим компонентом обрядів зимового циклу є колядування – обрядовий обхід (акціональний план обряду), а ко`ладка – обрядова пісня, яка виконується в день Різдва сільською молоддю, що ходить з цією метою з хати до хати і дістає за співи винагороду. Цей номен вживається в сакральному значенні, йому характерна моносемія. Взагалі, слово колядка зафіксоване у всіх слов’янських мовах із семантикою ‘крик, голос, гук’. Звідси випливає, що слов’янському колядувати відповідає кликати, а ті що співають обрядові пісні – ті, що кличуть [Петров 1966: 30].
Виконавців цих пісень називають кол`ад`н`ік’і (всі н.п.) кол`ад`н`ек’і (н.п. 2). Статево-віковий склад колядників різноманітний: колядувати ходять окремо дорослі і діти, змішані групи, часто окремо чоловічі і жіночі групи. Діти ходять (б’егайут`) переважно вранці, а дорослі – увечері. Цей обряд проходить у три етапи:
1) надвірні чи підвіконні пісні, в яких просять дозволу колядувати. Вони містять вступні формули: пане господар`у, дозвол`т`е кол`адоват` (всі н.п.); позвол`т`е коледоват` (н.п. 8); дозвол`т`е кол`ади кол`адоват`(н.п. 1-3).
2) колядування в хаті чи під вікном;
3) обдарування колядників.
Колядки, які виконували групи дорослих, у своїй композиційній будові в основному складаються зі вступу, величання і вимоги (прохання) винагороди та кінцівки (по коляді). Як зазначив В. Пропп: „Вимога подарунка – у жодному разі не жебрацтво і не злидарство. Це владна вимога послуги за послугу” .Дар, дарування як один з універсальних засобів регулювання стосунків всередині соціуму містить у собі уявлення про благо (добро) і є матеріалізацією цього добра. Момент обдаровування (винагороди) колядників у відповідь на їхні побажання є основним структуротворчим елементом календарного обходу. Змістовну основу колядування складає ідея дарообміну, тобто виділення обрядової страви для сакральних гостей („божественних посланців”) з розрахунку на їх допомогу і опіку. Колядників намагалися обдарувати якнайщедріше, але з-поміж різноманітності продуктів найбільш традиційним даром був обрядовий святочний хліб („щедрівний хліб”). Залежно від того, добре чи погано обдаровували господарі колядників, ті зичили їм добро чи проклинали [Рикман 1983: 74].
Дар – один із універсальних способів регулювання відносин між людиною, потойбічними силами і світом природи. Дар криє в собі уявлення про благо (щось добре) і є його матеріалізацією. Він сприймається не як втрата, а як заклад майбутнього прибутку і є знаком встановлення певних відносин між тим, кому дарують, і тим , хто дарує (реалізація опозиції давати: брати).
Обдаровуючи, дають гарбуз`ік’і, гор`ехі, канф’ети, коzбасу, хл`еб, йаблока, шо було, zс`е давал`і. Дари забирав маханоша (н.п. 1,3), а пот`ім. ус`е д`ел`іл`і.
За свідченням більшості інформаторів колядувати дозволяли всім: а сказати шо н`е, не можна, треба шоб розрешили кол`адовати (н.п. 8); ну це ж грех н`е мона отказоват` (н.п. 10); отв’ечал`і розрешайомо, н`е знайу шоб н`е розрешали, вс`е заходили і розр`ешали (н.п. 9). Рідко, але траплялось, що господар не дозволяв колядувати. Тоді в говірці с. Словечно проклинали: св’ате рожд`ество, шоб вашу хату і с`ен`і роз`н`есло.
Залишки культу родючості можна вбачати і в переодяганні колядників: в тварин (козу, коня), птахів (півень); вимазування обличчя сажею. Так, наприклад, птах – форма прояву аграрного культу, він є посередником між світом живих і мертвих, до яких вона має донести прохання про урожай та благополуччя. Вимащення обличчя сажею – персоніфікація духів померлих [Пашина 1995: 75].
Отже, занепад первіснообщинного ладу, можливо, привів до зміни функції колядкової обрядовості, яка поступово перестає служити кликанню померлих. Люди звертаються до слова, пісні, оскільки вірять, що вступаючи в новий рік, вони допоможуть забезпечити їм добробут і благополуччя. Із зростанням людської свідомості ця аграрномагічна функція також згасає, а на зміну їй приходить величальна. Об’єктом величання в колядках і щедрівках стає переважно селянська родина, її члени, їх життя і праця, врода й характери.
Проаналізувавши обрядові дії, які відбувались під час Свят-вечора і Різдва, виділяємо їх вербальні компоненти та їх семантичні коди:
а) назви виконавців обряду – пан господар (‘хазяїн дому’), кол`ад`н`ік’і (всі н.п.) кол`ад`н`ек’і (н.п. 2) (хлопці і дівчата, що обходили будинки з обрядовою піснею колядкою в переддень Різдва’); коза, в’едм’ед`, п’ев’ен` – ‘переодягнені колядники’,
29-04-2015, 02:04