Мазі на емульсійних основах характеризуються малими значеннями в'язкості, зменшують сухість шкіри, підвищують її м'якість і еластичність, підтримують нормальний водний баланс шкіри, знижують запальні явища, мають гарний товарний вигляд.
Емульсійні основи типу О/В мають хорошу консистенцію, відмінний естетичний вигляд, не залишають на шкірі жирного сліду, легко з неї змиваються. Дисперсійним середовищем цих основ є вода, тому внаслідок її випаровування мазі, що готуються з їх допомогою, характеризуються охолоджуючою дією на шкіру і слизові.
Для стабілізації основ у якості емульгаторів використовують як іоногенні (катіонактивні й аніонактивні), так і неіоногенні ПАР. Катіонактивною ПАР є цетилперидинію-хлорид – білий порошок, мильний на дотик, розчинний у воді і спирті, дуже легко розчинний в ефірі. При збовтуванні водних розчинів утворюється рясна піна. Як емульгатор О/В використовується в концентрації 0,1–0,5%. Катіонактивні ПАР використовуються обмежено внаслідок їх високої токсичності. Аніонактивні ПАР застосовуються значно ширше. Аніонактивними емульгаторами є мила й алкілсульфати.
Емульгатори – мила лужних металів. Натрієві, калієві й амонієві солі жирних кислот добре емульгують рослинні і гідрогенізовані жири. Вони більше придатні для виготовлення рідких мазей (лініментів).
Емульгатори – полівалентні мила. Багатовалентні металеві мила (цинкове, кальцієве) можуть утворювати високодисперсні емульсії типу В/О з високим вмістом води (до 70%) як дисперсної фази.
Емульгатори-мила, утворені триетаноламіном, також здатні своїми аніонами стабілізувати основи, утворюючи на олійній фазі поверхневі адсорбційні шари.
Емульгатори-алкілсульфати – сірчанокислі ефіри вищих спиртів. Найбільш застосовувані в даний час натрієві солі алкілсульфатів: натрійлаурилсульфат, натрійцетилсульфат, натрійстерилсульфат.
Поряд з алкілсульфатами знаходять застосування також деякі алкілсульфонати, наприклад, натрійцетилсульфонат.
Значно більше у фармацевтичній практиці використовуються неіоногенні емульгатори, гідрофільні властивості яких різко посилені оксиетилюванням.
Емульгатори-твіни одержують шляхом обробки спенів (спанів) оксидом етилену в присутності каталізатора – натрію їдкого.
У залежності від того, який зі спенів вступає в реакцію етерифікації і яка ступінь полімеризації оксиду етилену, розрізняють наступні твіни, що мають торгову назву Твін‑20, Твін‑40, Твін‑60, Твін‑80 та ін. Усі вони мають рідку консистенцію, добре розчиняються у воді й органічних розчинниках.
Емульгатор №1 (П.С. Угрюмою) (ФС 42–285–72) – суміш натрієвих солей сірчанокислих ефірів високомолекулярних спиртів каталогового жиру з температурою плавлення 49±2 °С і вільних високомолекулярних жирних спиртів (цетилового, октадецилового та ін.). Це тверда маса буруватого кольору, жирна на дотик, із запахом каталогового жиру. 1 частина емульгатора здатна заемульгувати 9 частин води.
Рекомендовано емульсійну основу, до складу якої входять натрію лаурилсульфат – 2 частини, білий віск – 1 частина, пропіленгліколь – 10 частин, цетиловий спирт – 15 частин, вода очищена – 72 частини. На водяній бані сплавляють віск, пропіленгліколь і цетиловий спирт. Отриманий сплав енергійно змішують з теплим (60 °С) водним розчином натрію лаурилсульфату до одержання однорідної маси. її можна використовувати для виготовлення мазей із сульфаніламідами, осадженою сіркою, саліциловою і бензойною кислотами, препаратами ртуті та ін.
Для виготовлення очних мазей з пілокарпіну гідрохлоридом використовують основу, що складається з емульгатора №1–15 частин, коричного спирту – 0,15 частин і води очищеної – 77,85 частин. Емульсійні основи типу В/О при тривалому перебуванні на шкірі можуть викликати її мацерацію, що ще більше сприяє резорбції лікарського препарату. Вони характеризуються невеликими значеннями пластичної в'язкості, границі текучості, тому легко наносяться на шкіру. Будучи емульсіями другого роду, вони менше здатні змінювати свою консистенцію при зберіганні.
Емульгатори – вищі жирні спирти і їх похідні. Цінними компонентами мазевих основ є продукти омилення спермацету: цетиловий і стеариновий спирти, що мають температуру плавлення 50 і 59 °С відповідно. Обидва хороші емульгатори. Мазеві основи, що містять їх у кількості 5–10%, здатні інкорпорувати до 50% водних розчинів, утворюючи емульсії типу В/О.
До похідних вищих жирних спиртів відноситься емульгатор ДО, застосовуваний у виробництві косметичних мазей. Він являє собою калієву сіль ефіру високомолекулярних спиртів (фракція, збагачена цетиловим спиртом) і фосфорної кислоти.
Сплав, що складається з 30% емульгатора ДО і 70% високомолекулярних спиртів кашалотового жиру, одержав назву емульсійного воску. Це тверда однорідна маса світло-кремового кольору, добре сплавляється з жирами, оліями, вуглеводнями.
Емульгатори – похідні полімеризованого гліцерину. До цієї групи відносяться мазеві основи, приготовлені за допомогою твердих емульгаторів Т‑1 і Т‑2. Т‑1 – суміш неповних моно- і диефірів дигліцерину зі стеариновою кислотою; Т‑2 – суміш неповних складних диефірів тригліцерину і стеаринової кислоти.
Емульгатори – спани (спени). Цю назву мають неповні ефіри сорбітану і вищих жирних кислот. Залежно від того, яка кислота вступає у взаємодію із сорбітаном, утворювані спени мають різні властивості і розрізняються за цифровими позначеннями: спан‑20, спан‑40, спан‑60, спан‑80 (відповідно ефіри сорбітану і лауринової, пальмітинової, стеаринової, олеїнової кислот).
Незважаючи на те, що майже всі спени стабілізують емульсії типу В/О, спен‑80 є емульгатором типу О/В.
У промислових масштабах виробляється сорбітанолеат, що представляє собою суміш моно- і диефірів сорбітану й олеїнової кислоти. За зовнішнім виглядом – це високов'язка, що тягнеться нитками, маса ясно-коричневого кольору. Рекомендується для виготовлення емульсійних основ для мазей.
Емульгатор-пентол. ПАР, що представляє собою суміш моно-, ди- і тетраефірів чотириатомного спирту пентаеритриту й олеїнової кислоти. Сплави вазеліну з 5% пентолом утворюють стійкі високодисперсні емульсійні системи типу В/О з 50–60% води. Основа стійка при зберіганні, заморожуванні і нагріванні.
Емульгатори-жироцукри. Під жироцукрами розуміють неповні складні ефіри сахарози з вищими кислотами («цукрові мила»).
Вихідною сировиною для одержання жироцукрів служать сахароза й індивідуальні жирні кислоти (стеаринова, пальмітинова, лауринова та ін.) або суміш кислот кокосової, пальмової та інших рослинних олій.
За властивостями жироцукри є ПАР і, отже, можуть бути емульгаторами. Ф.А. Жогло синтезував і вивчив ряд моно- і диефірів сахарози. Ним установлено, що диефіри пальмітинової і стеаринової кислот у кількості 2% здатні з вазеліновим маслом (47%), водою (45%), метилцелюлозою (1%) і церезином (5%) утворювати стійку консистентну емульсію типу В/О. Метилцелюлоза і церезин у ній виконують роль загущувача.
У чистому вигляді жироцукри являють собою безбарвні кристалічні речовини без смаку і запаху. В організмі розпадаються на жирні кислоти, глюкозу і фруктозу. Не діють алергічно на шкіру, зберігають постійні значення рН шкіри і нормальний водний баланс.
На базі емульгатора Т‑2 Е.Н. Кутумова запропонувала мазеву основу, яка згідно з ФС 42–124–72 називається «консистентна емульсія вода-вазелін» і готується так:
Вазелін з емульгатором сплавляють при помішуванні на водяній бані, поступово додають гарячу воду (90–95%), знову перемішують доти, поки температура не знизиться до 30 °С, і залишають у прохолодному місці до наступного дня.
Маса мазеподібної консистенції білого кольору з жовтуватим відтінком. Вона включена в ДФ ЇХ як основа для виготовлення мазей сірчаної простої, скипидарної і з калію йодидом.
Для аптечного виготовлення мазей рекомендовані дві емульсійні основи. До складу першої входить ланолін безводний -168 частин, вазелін -240 частин, вода очищена – 72 частини.
Друга емульсійна основа складається з ланоліну безводного, олії соняшникової і води очищеної, взятих у рівних кількостях. Спочатку сплавляють ліпофільні компоненти, потім додають при помішуванні гарячу воду, емульгування продовжують до повного охолодження основи.
Термін придатності цих основ обмежений при температурі не вище 25 °С для першої основи – 15 діб, для другої – 5 діб.
Абсорбційні основи. Поряд з емульсійними основами широке застосування знайшли безводні сплави ПАР з компонентами, що мають гідрофільні та гідрофобні властивості.
Ці своєрідні консистентні напівфабрикати ряд дослідників відносять до особливого класу мазевих основ, називаючи їх абсорбційними. Завдяки наявності ПАР ці основи здатні змішуватися з водою, водними розчинами лікарських речовин, утворюючи емульсії типу В/О або М/В. У зв'язку з цим термін «абсорбційна» позначає лише властивість основи інкорпорувати воду.
Для одержання емульсійної основи на спиртах шерстяного воску слід до розплавлених інгредієнтів абсорбційної основи при перемішуванні додати 50% води, нагрітої до 70–80 С. В цю основу можна вводити різні лікарські речовини: сірку, цинку оксид, борну і саліцилову кислоти, гідрокортизон, левоміцетин, калію йодид, стрептоцид та ін. Стабільність мазі зберігається більше 2 років.
До складу багатьох абсорбційних основ поряд з ПАР, оліями, восками включені вуглеводні. Це зв'язано з прагненням зменшити несприятливий вплив вуглеводнів на шкіру, слизову, раневі поверхні. Для виготовлення мазей також використовуються сплави вазеліну з ланоліном безводним у різних співвідношеннях: 9:1,8:2,6:4.
Численні дослідження показують, що основи для мазей по їх здатності забезпечувати найбільш інтенсивне вивільнення і резорбцію лікарських препаратів можна розташувати в наступний ряд: гідрофільні, емульсійні типу О/В, емульсійні типу В/О, абсорбційні і гідрофобні. Але дотримувати зазначеної вище залежності активності мазі від характеру основи при одержанні мазей з новими лікарськими препаратами не можна. Існує чимало даних, які показують, що в кожному конкретному випадку в першу чергу необхідно враховувати направленість дії лікарського препарату, його властивості, характер взаємодії з компонентами основи й інші фактори.
Для виготовлення супозиторіїв у даний час застосовується великий асортимент основ, що розрізняються фізико-хімічними властивостями. їх можна поділити на дві групи: гідрофобні і гідрофільні.
Гідрофобні основи. ДФ XI рекомендує як гідрофобні основи застосовувати масло какао, сплави масла какао з парафіном та гідрогенізованими жирами, рослинні і тваринні гідрогенізовані жири, твердий жир типу А і Б, ланоль, сплави гідрогенізованих жирів з воском, твердим парафіном та інші основи, дозволені для медичного застосування.
Масло какао (Oleum Cacao seu Butyrum Cacao) одержують способом гарячого пресування з підсмаженого і очищеного насіння шоколадного дерева, фільтрують і розливають у форми. Після остигання воно являє собою густу однорідну масу ясно-жовтого кольору зі слабким ароматичним запахом і приємним смаком.
Вперше масло какао застосував у 1766 р. французький аптекар Антуан Бом. При кімнатній температурі це твердий продукт, у хімічному відношенні характеризується вмістом змішаних тригліцеридів: тристеарину, трипальмітину, триолеїну, трилаурину, триарахіну. Має різко виражену температуру плавлення (30–34 °С), змішується з різними лікарськими речовинами. При додаванні невеликої кількості ланоліну безводного перетворюється в пластичну масу. Йому властивий поліморфізм і зв'язана з ним мінливість температури плавлення. При зберіганні масла какао при температурі вище 10 °С воно піддається фазовим перетворенням, що ведуть до утворення склоподібної модифікації, яка плавиться при температурі 24–26 °С (супозиторії будуть деформуватися в руках хворого). Найбільш стабільною (з існуючих а, b1 і b форм) є b модифікація масла какао.
Крім цього, слід зазначити, що при нагріванні вище температури плавлення (35 °С) воно важко твердне. Тому його використовують в основному тільки для методу ручного викачування і пресування супозиторіїв.
Масло какао містить до 30% олеїнової кислоти, яка є причиною його згіркання (біліє і поступово втрачає духмяність). Його важко використовувати в жаркий час року: воно погано емульгує воду і водні розчини (всього 4–5%). Масло какао містить життєздатні мікроорганізми, тому свічі, що містять розчини лікарських засобів, пліснявіють, а лікарські засоби розкладаються.
Масло лавра черешкового (Oleum Cinnamomi pedunculati) одержують з ядер плодів лавра. Це маса жовтуватого кольору твердої консистенції, приємного ароматичного смаку, тане в роті, займає по якості проміжне місце між кокосовим маслом і маслом какао. Температура плавлення 34–35 °С. Дуже важливо, що при цій температурі олія, минаючи мазеподібну консистенцію, відразу переходить у рідкий стан. Масло лавра черешкового у вигляді супозиторіїв має такі ж властивості, як і масло какао.
Масло коріандрове (Oleum Coriandri) одержують як побічний продукт із залишків насіння після відгону ефірної олії. У жирному коріандровому маслі міститься близько 50% щільної частини, яка складається з триглицеридів петрозелінової кислоти, що має температуру плавлення 30–31 °С. Масло може бути використане як супозиторна основа в якості замінника масла какао. З рослин сімейства зонтичних, крім коріандрового масла, виділені і вивчені жирні масла кмину, анісу. Тверда їх частина складається в основному з триглицеридів петрозелінової кислоти, яких міститься близько 20%, температура плавлення їх 29–31,5 °С. За фізико-хімічними та іншими властивостями перераховані масла наближаються до коріандрового, тому можуть бути використані як супозиторні основи.
Гідрогенізовані жири. Як замінники масла какао широко застосовуються сплави гідрогенізованих жирів з жироподібними речовинами, емульгаторами чи вуглеводневими продуктами.
Такі речовини, як віск, парафін і спермацет, застосовуються для підвищення температури плавлення сплавів, а ланолін, лецитин, холестерин і інші – для поліпшення зміщуваності отриманих сплавів з водою.
Експериментально встановлено, що додавання 8% гідрогенізованого жиру (температура плавлення 46 °С) і 4% парафіну (температура плавлення 56 °С) підвищують плавкість маси на 2–3 °С, а твердість її збільшується у 2–3 рази. Заміна парафіну воском не дає потрібного результату внаслідок своєрідної в'язкості воску.
Уперше сплав гідрогенізованих жирів з 4% парафіну під назвою бутирол запропонований у 1934 р. А.Г. Босіним. У даний час основа бутирол складається з 50% гідрогенізованих жирів, 20% парафіну, 30% масла какао (ВФС 42–836–73), має точку плавлення 37 °С і твердість стосовно масла какао 66,5%.
З гідрогенізованих жирів найбільше часто застосовують саломас, що має температуру плавлення 32–34 °С, одержуваний шляхом гідрогенізації бавовняної чи соняшникової олії і наступного очищення. Гідрогенізовані жири згідно з ДФ XI прийняті в якості супозиторних основ багатьма фармакопеями світу. Наприклад, Швейцарською фармакопеєю прийнята гідрована арахісова олія, Британською гідрована соняшникова олія і т. п.
Гідрогенізовані жири з добавками ПАР. Ця група супозиторних основ у даний час здобуває найбільшу популярність. Наприклад, Ю.А. Благовидова, І. С. Ажгіхін установили, що сплав гідрованої олії бавовняної з 4–5% емульгатора Т‑2 (ГХМ‑5Т) за своїми властивостями не поступається маслу какао і має деякі переваги за рахунок вмісту емульгатора Т‑2, що сприяє поглинанню водних розчинів і підсилює всмоктування лікарських речовин. Основа рекомендована при виготовленні супозиторіїв методом виливання з різними речовинами: норсульфазолом, сульфадимезином, натрію сульфапіридазином, натрієвою сіллю новобіоцину та ін. А. І. Тенцовою, В.В. Сергєєвим запропонована супозиторна основа – сплав гідрогенізованої олії арахісової з 3% емульгатора Т‑2 чи з 3% емульгатора пропілен-гліколя моностеарату.
Продукти термічного фракціонування жирів та гідрогенізатів. В основі виробництва цих продуктів лежить виділення з природних чи гідрогенізованих жирів за хімічною чи температурною ознакою вузьких фракцій гліцеридів, близьких за властивостями до масла какао. Перша основа такого типу себувінол (Sebuvinolum) являє собою фракцію яловичого жиру, що має твердість масла какао і температуру плавлення 36–37 °С. Має істотні недоліки – швидко гіркне, дає малопластичну супозиторну масу. Ця основа використовується для виготовлення супозиторних лікарських форм методом виливання. І. С. Ажгіхіним запропоновані ацетонорозчинні фракції гідрогенізатів яловичого жиру і пальмояд-рового масла. Після видалення ацетону одержують тверді продукти, до яких додають для одержання основи один з емульгаторів: Т‑2 у кількості 3%, пропіленглікольмоностеарат (ПГМС) – 5 чи 10%, сахарогліцериди (СГ) – 0,5%, дистеарат сахарози (ДСС) – 0,5%.
Жирні і жироподібні основи залежно від їх складу мають різну в'язкість і пластичність, від яких залежить використання того чи іншого методу виготовлення супозиторних лікарських форм. Основи, що містять жири, можуть згіркати. Багато лікарських засобів гірше адсорбуються з жирних і жироподібних основ, мають найменшу активність і частково виводяться з каналів разом з основою.
До гідрофобних основ відносяться продукти спрямованої етерифікації високомолекулярних спиртів з жирними кислотами, одержувані напівсинтетичним шляхом. З ефірів гліцерину найбільш цікавий ефір гліцерину і лауринової кислоти, ефір фталевої кислоти і високоатомних спиртів та ін.
Імхаузен (Imhausen H) чи вітепсол (Witepsol H) – це імпортна патентована основа (ФРН), складається з тригліцеридів лауринової і стеаринової кислот. Емульгатор – моногліцериновий ефір лауринової кислоти. Температура плавлення 33,5–35,5 °С. Час повної деформації супозиторіїв у межах 15 хвилин.
Лазупол (Lasupolum G) включений як основа у фармакопеї ряду закордонних країн. Він являє собою суміш ефірів фталевої кислоти з вищими спиртами, наприклад, цетиловим, і вільних спиртів. Температура плавлення 34–37 °С. Час повної деформації в межах 15 хвилин.
Ланоль – суміш складних ефірів фталевої кислоти з високомолекулярними спиртами каталогового жиру. Це тверда воскоподібна маса жовто-бурого кольору, своєрідного запаху. Температура плавлення 35,5–37,5 °С. Ланоль використовують для виготовлення супозиторіїв методом виливання.
Твердий жир. В аптечній практиці використовують твердий жир типу А і Б. Твердий жир типу А містить 100% твердого кондитерського жиру. Рекомендується при використанні методу виливання, для супозиторіїв, у які входять ліпофільні (рослинні олії, олійні розчини) і порошкоподібні речовини в кількості до 15%. Твердий жир типу Б містить 95–99% твердого кондитерського жиру і 1–1,5% моногліцериду стеаринової кислоти (емульгатор Т‑1 чи емульгатор №1). Рекомендується для виготовлення супозиторіїв з водожиронерозчинними порошкоподібними речовинами і рідкими екстрактами.
Гідрофільні основи. ДФ XI як гідрофільні основи рекомендує: желатино-гліцеринові і мильно-гліцеринові гелі, сплави поліетиленоксидів різної молекулярної маси й інші, дозволені до медичного застосування.
Процес всмоктування лікарських засобів з цих основ відбувається незалежно від температури їх плавлення, тому що всмоктування обумовлене лише швидкістю дифузії лікарських засобів з основи і швидкістю розчинення самих основ. Ці основи можуть застосовуватися для виготовлення свіч, кульок і паличок тільки методом виливання.
Желатино-гліцеринова основа (Massa gelatinosa) складається з желатину, гліцерину і води, що у різних фармакопеях прописуються в різних співвідношеннях. Вміст желатину в основі може варіювати
8-09-2015, 20:04