Сухе молоко має високу емульгуючу здатність. На 10 г. олії беруть 10 г. сухого молока. Для цих же цілей Г.П. Півненко та І. А. Маренич запропонували застосовувати згущене молоко, що, будучи гарним емульгатором, одночасно може служити і коригуючою речовиною, що дуже важливо в дитячій терапії.
Застосовують як емульгатор також казеїн і казеїнат натрію. Вони дають високодисперсні емульсії (у співвідношенні 1:1). Фосфатиди рослинного і тваринного походження використовують як емульгатор не тільки у фармації, але й у харчовій промисловості.
2.8 Целюлоза та її похідні
Целюлоза відноситься до полісахаридів. Це клітковина, яка представляє собою головну речовину, з якої складається деревина, рослинні волокна. Молекули целюлози, подібно крохмалю, побудовані з залишків глюкози (а-форми), але відрізняються від крохмалю просторовим розташуванням цих ланок. Макромолекули целюлози лінійні, у них багато полярних гідроксильних груп, які утворюють між собою міцні міжмолекулярні зв'язки, що придають молекулі твердість. Целюлоза не розчиняється в холодній воді. Наявність у її молекулі вільних гідроксилів дає можливість одержувати прості і складні ефіри, частково або цілком розчинні у воді. Вони являють собою продукти заміщення водневих атомів гідроксильних груп целюлози на спиртові залишки – алкіли (при одержанні простих ефірів) чи кислотні залишки – ацилі (при одержанні складних ефірів). Ефіри целюлози використовують як стабілізатори, пролонгатори, основотворні засоби, а також для підвищення якості багатьох лікарських форм.
Загальна формула целюлози – [С6 Н7 О2 (ОН) 3 .x (OR)x ] п
де х-число заміщених ОН-груп в одній ланці; п – число полімеризації. Метилцелюлоза розчинна С6 Н7 О2 (ОН)х (ОСН3 ).
Метилцелюлоза розчинна (МЦ), інша назва тилоза, являє собою простий ефір целюлози, одержуваний шляхом взаємодії лужної целюлози і хлористого метилу. Залежно від кількості введених у молекулу целюлози метильних груп можуть бути отримані різні ефіри, розчинні у воді, лугах чи органічних розчинниках. Для фармацевтичних цілей застосовують метилцелюлозу, розчинну у воді, зі ступенем етерифікації 1,6–2,0, що містить 25–33 % метоксильних груп. Ступінь полімеризації «п» може бути від 150 до 900, що відповідає молекулярній масі від 30000 до 180000.
За зовнішнім виглядом це білий, іноді злегка жовтуватий порошок, гранульований або волокнистий продукт без запаху і смаку. МЦ розчинна в холодній воді, гліцерині, нерозчинна в гарячій воді, але набухає в ній.
Розчини МЦ мають нейтральну реакцію (рН від 7,0 до 7,8), стійкі в широких межах рН від 3,0 до 12,0; фізіологічно індиферентні, мають хороші поверхнево-активні властивості. Концентровані розчини псевдопластичні, майже не тиксотропні. При висиханні утворюють прозору плівку.
Водні розчини МЦ мають велику сорбційну, емульгуючу і змочувальну здатність. Розчини МЦ у концентрації до 5 % використовують як стабілізатори гетерогенних систем, як загущувачі при виробництві суспензій і емульсій; у концентрації від 3 до 8 %, іноді з додаванням гліцерину (гліцерогелі), їх застосовують як невисихаючу основу для мазей, паст, кремів; використовують як плівкоутворювач для покриття таблеток.
1–2 % розчини МЦ застосовують як пролонгатори для виготовлення очних крапель з атропіну сульфатом, пілокарпіну гідрохлоридом, скополаміну гідробромідом та ін.
0,25 % розчин очищеної МЦ застосовують як плазмозамінник. Розчини МЦ сумісні з великою групою лікарських засобів (ртутними, цинковими солями, саліциловою, піровиноградною, фосфорною кислотами, бензилпеніциліном натрію, місцевими анестетиками, риб'ячим жиром та ін.); несумісні з резорцином, таніном, 5 і 10 % розчинами йоду, розчином аміаку, срібла нітратом, натрію тіосульфатом.
Натрій-карбоксиметилцелюлоза (натрій-КМЦ) – являє собою натрієву сіль простого ефіру целюлози та гліколевої кислоти.
Це білий чи сіруватий порошок без запаху і смаку; у холодній і гарячій воді набухає, а потім розчиняється, утворюючи розчини різної в'язкості залежно від молекулярної маси і концентрації. Застосовують як пролонгатор лікарських речовин в очних краплях та ін'єкційних розчинах (0,5–1 %), емульгатор (1 %), стабілізатор (2 %), формоутворювач в мазях (4–6 %), а також як сполучник і розрих-лювач у виробництві таблеток. Гелі натрій-КМЦ на відміну від метилцелюлози сумісні з багатьма консервантами. У меншій мірі вивчені, але пропонуються для застосування в області фармації змішані ефіри целюлози. Це оксипропілметилцелюлоза (ОПМЦ), 1–2 % розчини якої застосовують для підвищення стійкості лініментів.
Ацетилфталілцелюлозу (АФЦ) використовують для покриття желатинових капсул, драже, таблеток, розчинних у кишківнику.
2.9 Синтетичні полімери аліфатичного ряду
Полівінол (полівініловий спирт – ПВС) відноситься до синтетичних полімерів аліфатичного ряду, що містить гідроксильні групи:
По величині молекулярної маси ПВС ділять на чотири групи: алігомери (4000–10000), низькомолекулярні (10000–45000), середньомолекулярні (45000–150000) і високомолекулярні (150000–500000). Одержують полівінол при гідролізі полівінілацетату лугом чи кислотою в у спиртовому розчині. ПВС являє собою порошок білого чи злегка жовтуватого кольору, розчинний у воді при нагріванні. Він має високу реакційну здатність завдяки наявності гідроксильних груп. За своїми хімічними властивостями він схожий з низькомолекулярними вторинними спиртами (окисляється в кетоні, утворює алкоголяти, піддається реакціям етерифікації).
ПВС застосовують як пролонгатор, стабілізатор, плівкоутворювач; 10 % розчин ПВС у ГФ XI включений як пролонгуючий розчинник, а 2 % – входить до складу кровозамінника для збільшення в'язкості; є компонентом мазевих основ.
Полівінілпіролідон – Це продукт полімеризації вінілпіролідону:
Полівінілпіролідон (ПВП) являє собою безбарвний і прозорий гігроскопічний полімер з М.м. 1000000. Найбільш широке застосування знаходить ПВП із М.м. 12600–35000. У залежності від ступеня полімеризації має вид порошку чи склоподібної маси ясно-жовтого кольору. ПВП розчинний у воді, спиртах, гліцерині, хлороформі, дихлоретані, циклогексані, легко утворює комплекси з лікарськими речовинами (вітамінами, антибіотиками). Це обмежено набухаюча речовина. ПВП широко застосовують у фармацевтичній технології як стабілізатор емульсій і суспензій, пролонгуючий компонент очних лікарських плівок, наповнювач для таблеток і драже. Гелі на основі ПВП використовують для виготовлення мазей, у т.ч. призначених для слизових оболонок; 3–3,5 % розчини з ПВП із М.м. 30000–40000 застосовують як плазмозамінники; 3,5 % розчин ПВП носить назву гемовініл; 2,5 % розчин – перистон. ПВП здатний адсорбувати токсини. Застосовують при дизентерії.
Поліакриламід. В останні роки одержали дуже широке розповсюдження поліакриламід (ПАА) і його похідні:
ПАА – полімер білого кольору, без запаху, розчинний у воді, гліцерині. Водні розчини є типовими псевдопластичними рідинами. Біорозчинний полімер широко використовують у технології очних плівок і для пролонгування очних крапель. Водні розчини ПАА сумісні з багатьма електролітами, поверхнево-активними речовинами (ПАР) і консервантами.
Карбопол являє собою зшитий сополімер акрилової кислоти і поліфункціональних зшиваючих агентів. Це дрібнодисперсний білий порошок, що добре диспергується у воді, утворюючи в'язкі дисперсії з низьким значенням рН, що зв'язано з великою кількістю карбоксильних груп. У 0,1 % концентрації карбополи є хорошими загущувачами полярних середовищ (води, спиртів).
Карбополи застосовують у технології різних лікарських форм: очних крапель, мазей, супозиторіїв, емульсій, суспензій, таблеток, мікродраже.
2.10 Поліетиленоксиди
Поліетиленоксиди (поліетиленгліколі) являють собою полімери окису етилену. Поліетиленоксидн (ПЗО) чи поліетиленгліколі (ПЕГ) одержують шляхом полімеризації окису етилену в присутності води і калію гідроксиду:
Консистенція і властивості ПЕО залежать від ступеня полімеризації.
ПЕО‑400 являє собою в'язку прозору безбарвну рідину, ПЕО‑1500 – воски (температура плавлення 35–41 °С), ПЕО‑4000 – тверда речовина білого кольору з температурою плавлення 53–61 °С. Характерна риса ПЕО – їх гарна розчинність у воді і спирті. ПЕО мало чутливі до зміни рН, стабільні при зберіганні, мають вкрай малу токсичність, що обумовлює їхнє широке застосування в технології мазей, емульсій, суспензій, супозиторіїв, таблеток та інших лікарських форм. Основи для мазей найчастіше представляють композицію рідких і твердих ПЕО, що мають в'язкопластичну консистенцію (наприклад, ПЕО‑400 – 70 % і ПЕО‑1500 – 30 %). М. X. Глузман і Г.С. Башура запропонували такий склад мазевої основи: ПЕО‑400 – 47,5 %; ПЕО‑4000 – 47,5 %; цетиловий спирт – 5 %.
Поліетилен (ПЕ) – продукт полімеризації етилену:
Будову його можна виразити формулою (– СН, – СН2 –)п М.м. 640–1250. За способом одержання розрізняють: ПЕ високого, середнього і низького тиску. Поліетилен високого тиску має найбільшу чистоту і використовується у фармацевтичній практиці.
Він має ряд позитивних якостей:
- хімічну нейтральністю та інертність;
- відсутність здатних до вимивання токсичних речовин;
- стійкість до впливу різноманітного асортименту лікарських засобів;
- високу еластичність у поєднанні з достатньою твердістю і механічною міцністю, що дає можливість використовувати його як пакувальний матеріал. Його можна переробляти у вироби різної форми, одержувати прозору плівку.
Застосовують для виготовлення поліетиленових флаконів, крапельниць для зберігання очних крапель, а також лікарських форм, що містять пеніцилін, хлорамфенікол, атропіну сульфат, пілокарпіну гідрохлорид, цинку сульфат, кислоту борну. Поліетиленові плівки використовують для упаковки порошків: натрію саліцилату, кислоти ацетилсаліцилової, гексаметилентетраміну, дерматолу, срібла нітрату, пепсину, калію йодиду, калію броміду.
Недоліки поліетилену:
- нестійкість при температурі вище 100 °С;
- поглинання речовин з навколишнього середовища, бо через ПЕ можуть проникати рідини, пари, гази.
2.11 Силікони
До групи полімерів відносяться також силікони, що представляють собою кремнійорганічні сполуки. За структурою вони можуть мати різні розташування молекул:
1. лінійні при лінійному розташуванні молекул ці сполуки являють собою рідини;
2. сітчасті являють собою воски, тверді речовини;
3. циклічні являють собою тверді речовини.
Серед кремнійорганічних полімерів найбільшу цікавість з фармацевтичної точки зору представляють поліорганосилоксани з лінійними ланцюгами молекул, що випускаються у вигляді олігомерів (кремнійорганічні рідини). Основу силіконів складають силоксановий кістяк – ланцюг атомів кремнію, що чергуються, і кисню.
Вільні атоми кремнію заповнені органічними радикалами (метильним, етильним, фенільним). Найбільше застосування одержали діетилполіорганосилоксанові рідини:
Полімер зі ступенем полімеризації 5 одержав назву Есилон‑4, а полімер зі ступенем конденсації 15 – Есилон‑5.
Силікони мають цілий ряд важливих властивостей: високу хімічну інертність, не окисляються, не піддаються дії агресивних середовищ, гідрофобні, термостійкі, не змішуються з водою, етанолом, оліями, у той же час сумісні з компонентами мазей і лініментів (вазеліном, парафіном, рослинними оліями). В есилонах добре розчиняються неполярні і семиполярні речовини (ментол, камфора, фенол). Біологічна інертність силіконів свідчить про їх перспективність для застосування як носія в лікарських препаратах при різних шляхах уведення. Вони використовуються для силіконування скляної тари з метою підвищення хімічної і термічної стійкості, для зниження гігроскопічності сухих екстрактів. Силіконові рідини використовують для захисту шкіри як креми, лосьйони і мазі.
2.12 Поверхнево-активні речовини
Широке застосування ВМС у технології ліків грунтується також на їх поверхнево-активних властивостях. За визначенням академіка П.А. Ребіндера, поверхнево-активними речовинами (ПАР) називаються речовини, що позитивно адсорбуються на даній поверхні розподілу двох фаз, тобто утворюють на ній адсорбційний прикордонний шар підвищеної концентрації. За здатністю до іонізації в полярному середовищі ПАР розділяють на іоногенні! неіоногенні. Іоногенні ПАР здатні розпадатися у водних розчинах на іони (наприклад, мила – солі жирн «кислот, синтетичні речовини, що мають полярні групи та ін.).
Одним з великих класів ПАР є неіоногенні (НПАР), що не утворюють іонів, а їх розчинність у воді визначається наявністю полярних груп із сильною спорідненістю до води. До них відносяться оксиети-ловані кислоти, спирти, ПЕГ, блоксополімери, жироцукри та ін.
Переваги НПАР – їх стійкість до впливу кислот, лугів, солей, сумісність з більшістю лікарських препаратів, низька іоногенна здатність і висока поверхнева активність, мінімальна токсичність серед усіх класів ПАР, висока здатність до змішування з органічними розчинниками.
З цього класу застосовуються в даний час у технології лікарських препаратів твін‑80, препарат ОС‑20, емульгатори Т‑1, Т‑2 та ін.
Спени – це ефіри сорбіту з вищими жирними кислотами. У залежності від вхідних жирних кислот розрізняють:
спен‑20 – ефірсорбіту з лауриновою кислотою;
спен‑40 – ефір сорбіту з пальмітиновою кислотою;
спен‑60 – ефір сорбіту зі стеариновою кислотою;
спен‑80 – ефір сорбіту з олеїновою кислотою.
Твіни – це продукт етерифікації спенів з етиленоксидами. Залежно від застосовуваних кислот розрізняють твіни: 20, 40, 60, 80. Спени і твіни синтезовані в ДНЦЛС М. X. Глузманом і Г.С. Башурою.
Важливе місце серед НПАВ займають водорозчинні полімерні ПАВ, що внаслідок високої адсорбуючої здатності і слабкої поверхневої активності є хорошими стабілізаторами гетерогенних дисперсних систем: мазей, емульсій, суспензій і т. п.
Представниками полімерних ПАР є блоксополімери (плюроніки – в Англії, полоксамери – у США, проксаноли і гідролани – в Україні) – це макромолекули, які складаються з поліоксиетиленових і поліоксипропіленових ланцюгів, що мають загальні формули:
1. R – О – (– СН2 – СН2 – О -) – a - (– СН2 – СН – (СН3 ) – О -) – b - Н
2. R – O – (– CH2 – CH – (CH3 ) – O -) – b - (– CH2 – CH2 – O -) – a - H
Полімери першого типу мають нижчі точки помутніння і утворюють вищу піну порівняно з другим типом; миюча здатність їх однакова, але М.м. від 5000 до 20000 (являють собою в'язкі рідини, пастоподібні чи тверді речовини).
Розчинність блоксополімерів у воді залежить від вмісту в молекулі гідроксильних оксиетиленових ланцюгів. Вони мало гігроскопічні, розчинні у спиртах, хлоровмісних розчинниках, нерозчинні у гліцерині, мінеральних кислотах; малотоксичні, не подразнюють слизових оболонок, біологічно нешкідливі.
Жироцукри – це неповні складні ефіри сахарози з вищими жирними кислотами (стеаринова, пальмітинова, лауринова). Це порівняно новий клас ПАР твердої, в'язкої та рідкої консистенції з дуже цінними властивостями. Вони не мають запаху і смаку, в організмі розпадаються на жирні кислоти, фруктозу і сахарозу. Жироцукри застосовують як солюбілізатори, емульгатори (для парентеральних емульсій), стабілізатори.
3. Власна технологія розчинів ВМС
3.1 Виготовлення розчинів необмежено набухаючих вмс
До необмежено набухаючих ВМС, найчастіше застосовуваних у фармацевтичній практиці, відносяться пепсин, екстракти солодки, беладони та ін. При готуванні розчинів необмежено набухаючих речовин керуються загальними правилами виготовлення розчинів низькомолекулярних речовин, беручи до уваги властивості лікарських речовин і розчинників.
Особливість технології мікстур з пепсином – дотримання послідовності змішування компонентів. Оскільки пепсин інактивується в сильних кислотах, то змішування прописаних компонентів проводять у такій послідовності: спочатку готують розчин кислоти й у ньому розчиняють пепсин.
Розчин повинен бути прозорим. Помутніння розчину вказує на домішку в пепсині розчинних сторонніх білків. При наявності осаду його потрібно видалити проціджуванням. Фільтрувати розчини пепсину через паперові фільтри не рекомендується, тому що пепсин легко адсорбується паперовим фільтром, оскільки в кислому середовищі білок як амфотерна сполука здобуває позитивний заряд, а папір, гідролізуючись, заряджається негативно.
Мікстури із сухими і густими екстрактами. Технологія мікстур із сухими екстрактами не відрізняється від технології мікстур з порошкоподібних лікарських речовин.
У зв'язку з тим, що промисловістю випускається два екстракти солодки – густий і сухий, при відсутності в рецепті точної вказівки мають на увазі густий екстракт.
При готуванні мікстур з густих екстрактів їх додають до рідин двома способами в залежності від кількості прописаного екстракту.
У підставку відмірюють води очищеної. Густий екстракт відважують на невеликий кружок фільтрувального паперу і приклеюють його до закругленої частини товкачика (голівки) папером догори, змочують фільтрувальний папір водою або 70 % спиртом етиловим, відокремлюють від екстракту. Екстракт, що залишився на голівці товкачика, розтирають у ступці спочатку з невеликою кількістю води, потім додають поступово нові порції води до повного розчинення екстракту. Проціджують зі ступки у флакон для відпуску.
Якщо густий екстракт прописаний у великій кількості, то у цьому випадку зручно застосувати розчин густого екстракту 1:2, який додають краплями до розчину солей у подвійній кількості стосовно вихідного густого екстракту.
3.2 Виготовлення розчинів обмежено набухаючих вмс
Прикладом обмежено набухаючих речовин у холодній воді і необмежено набухаючих при нагріванні є желатин і крохмаль.
Відважують сухого желатину, поміщають у таровану порцелянову (фарфорову) чашку, заливають 10‑кратною кількістю холодної води і залишають набухати на 30–40 хвилин. Потім додають решту води, суміш ставлять на водяну баню (температура 60–70 °С) і при перемішуванні досягають повного розчинення желатину й одержання прозорого розчину. Доводять водою до необхідної маси. Отриманий розчин при необхідності проціджують у флакон і відпускають з етикеткою «Зберігати в прохолодному місці», оскільки під впливом мікроорганізмів може відбуватися псування розчину. Хворому треба пояснити, що перед застосуванням лікарську форму слід підігріти, бо розчин може ущільнитися.
Для внутрішнього вживання і клізм готують. 2 % розчин крохмалю, відповідно до пропису ГФ VIII. Розчини такої концентрації готують у тих випадках, коли їх концентрація не позначена в рецепті.
Розчин готують за масою в такий спосіб: 2 частини крохмалю змішують з 8 частинами холодної води і при перемішуванні додають до 90 частин киплячої води. Помішують, нагріваючи до кипіння. У разі потреби можна процідити через марлю. Розчини нестійкі, піддаються мікробному псуванню, тому їх готують ex tempore.
Усередину застосовують розчини крохмалю як обволікаючий засіб для захисту чутливих закінчень слизової оболонки від впливу подразнюючих речовин.
Метилцелюлоза (МЦ) відноситься до обмежено набухаючих речовин у гарячій воді і необмежено набухаючих в холодній. При нагріванні понад 50 °С у водних розчинах можлива коагуляція МЦ, але при охолодженні відбуваються зворотні процеси і МЦ цілком переходить у розчин. Однак тривале нагрівання розчинів приводить до зниження в'язкості. Для виготовлення водних розчинів МЦ заливають водою, нагрітою до 80–90 °С (для більш повного і швидкого розчинення) у кількості 1/2 від необхідного об'єму одержуваного розчину. Після охолодження до кімнатної температури додають решту холодної води, перемішують і залишають у холодильнику на 10–13 годин до повного розчинення метилцелюлози. Утворений прозорий розчин метилцелюлози проціджують через скляний фільтр
8-09-2015, 22:59