Шпоры по Праву

походженням, вступом до громадянства України, внаслідок відновлення громадянства України, за ін­ших обставин, передбачених цим Законом. Дитина, батьки якої на момент її народження бу­ли громадянами України, є громадянином України. За різного громадянства батьків, один із яких на мо­мент народження її був громадянином України, ди­тина є громадянином України; однак, якщо обидва батьки жили за межами України, громадянство дитини, яка народилася за її межами, визначається че­рез письмову згоду батьків. Розділ III . Громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок утрати громадянства України; 3) на підставі, передбаченій міжнародними договорами України. Розділ IV . За зміни громадянства батьками, якщо обидва стають грома­дянами України чи виходять із нього, змінюється і громадянство їхніх дітей, які не досягли 16-річного віку. Якщо з громадянства України виходить один із батьків, а інший залишається, дитина зберігає гро­мадянство України. Розділ V . П резидент України вино­сить рішення про: 1) прийняття до громадянства Ук­раїни; 2) припинення громадянства України. Розділ VI . Заяви з питань гро­мадянства України подаються на ім'я Президента України через органи внутрішніх справ за місцем проживання, а за кордоном — через відповідні ди­пломатичні представництва чи консульські установи України. Розділ VII . ' Виконання рішень із питань громадянства покладається на ОВС, відділи РАГС, а за кордоном — на дипломатичні представництва і консульські установи України. Розділ VIII . Рішення з питань громадянства, можуть бути оскаржені в Конституційному Суді у звичайному суді. Розділ IX Головною їх ідеєю є приведення Інших нормативно-правових ак­тів у відповідність до цього Закону.

Екологічне право: поняття та джерела

Екологічне право — система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонально­го використання природних ресурсів (екологічні від­носини). До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів. Предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з охорони навко­лишнього природного середовища і раціонального ви­користання природних ресурсів. Джерела - нормативно-правовий акт що регулюють основи організації охорони нав­колишнього природного середовища, є Закони Ук­раїни: "Про охорону навколишнього природного се­редовища", "Про охорону ат­мосферного повітря" "Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ" "Про карантин рослин". До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища вре­гульовано кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а також Законами України "Про плату за землю" та "Про ветеринарну медицину" в Конституції України записано: "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шко­ди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширяння”. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" регулює відносини охоро­ни навколишнього середовища, раціонального вико­ристання природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки життєдіяльності людини та спрямова­ний на утворення сприятливих умов економічного і соціального розвитку України у сфері здійснення екологічної політики. Закон України "Про природно-заповідний фонд України" ре­гулює економічні, соціальні, правові та екологічні засади природно-заповідного фонду в Україні. Закон України "Про охорону атмосферного по­вітря" спрямова­ний на збереження сприятливого стану атмосферно­го повітря, його відновлення й поліпшення для еко­логічного убезпечення життєдіяльності людини, відвернення шкідливого впливу на навколишнє при­родне середовище. Закон України "Про тваринний світ" регулює відносини охорони, використання й відтво­рення тваринного світу. Водний кодекс України регулює правові від­носини з метою забезпечення збереження, наукового обґрунтування, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки,

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994р. визначає правовий статус іно­земців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян та осіб без грома­дянства, які проживають або тимчасово знаходяться в Україні. Розділ І. Загальні положення. Іноземцями ви­знаються громадяни — особи, які належать до гро­мадянства іноземних держав і не є громадянами Ук­раїни, та особи без громадянства — особи, які не на­лежать до громадянства будь-якої держави. Розділ II . Основні права, свободи та обов'язки іно­земців. Іноземці мають ті ж права і свободи та ви­конують ті ж обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та ін­шими законами України, а також міжнародними до­говорами України. Розділ III. В'їзд в Україну і виїзд з України. Розділ IV. Відповідальність іноземців. Інозем­ці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загаль­них підставах. Розділ V . Заключні положення. Якщо міжнарод­ним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовую­ться норми міжнародного договору.

Основні положення Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990р.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку кон­ституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про дер­жавний суверенітет України 16 липня 1990 р. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає зверхність і незалеж­ність влади. Розрізняють три види суверенітету: дер­жавний, національний і народний. Державний суверенітет — верховенство держав­ної влади всередині країни та її незалежність у зов­нішньополітичній сфері. Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питан­ня свого національного життя. Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил. У різних країнах юридичне закріплення та реаль­не існування цих трьох видів суверенітету різне. Так, нині в Україні всі три види суверенітету знайш­ли юридичне закріплення в розгляданій Декларації. Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її роз­ділах. Розділ І. Самовизначення української нації. Україна " розви­вається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на са­мовизначення. Розділ II . Народовладдя. Громадяни Республі­ки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Розділ III , Державна влада. Україна є само­стійною у вирішенні будь-яких питань свого держав­ного життя. Розділ IV . Громадянство Української РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки. Розділ V . Україн­ська РСР здійснює верховенство на всій своїй тери­торії. Розділ VI , Економічна самостійність. Україн­ська РСР самостійно визначає свій економічний ста­тус і закріплює його в законах. Розділ VII . Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охо­рони природи та порядок використання природних ресурсів. Розділ VIII . Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, осві­ти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що прожива­ють на території Республіки, право їх вільного на­ціонально-культурного розвитку; Розділ IX , Зовнішня і внутрішня безпека, Ук­раїнська РСР має право на власні Збройні Сили та органи державної безпеки. Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародно­го спілкування визнає : пріори­тет загальновизнаних норм міжнародного права пе­ред нормами внутрішньодержавного права. Декларацію було покладено в основу нової Кон­ституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення між­народних договорів. Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення су­веренітету України у складі СРСР, тому окремі її по­ложення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.

Поняття державного управління та його принципи

Управління визначається як керівництво певними суспільними процесами. Державне управління — одна з головних форм ді­яльності держави, особливий вид соціального управ­ління в суспільстві. Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це, насамперед, свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні це — діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, конт­рольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з орга­нізації суспільного життя. Структура державного управління вирізняється складністю, її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб'єкти та об'єкти. Це — виконавчі й розпорядчі органи, їхній апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо. Державне управління доцільно розглядати як ви­конавчо-розпорядчу діяльність окремої системи дер­жавних органів, спеціально заснованих для здійс­нення державного управління. Але це аж ніяк не оз­начає, що державне управління є сферою діяльності виключно виконавчих органів. Питання управління вирішуються і законодавчими органами, які здійс­нюють законодавче регулювання всіх сфер суспіль­ного життя. Щоправда, більшість функцій виконав­чо-розпорядчої діяльності покладається на виконав­чі органи. Державному управлінню властиві такі риси: • діяльність із реалізації завдань і функцій дер­жави; • воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими осо­бами; • вони діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження; • форми й методи роботи управлінських органів регламентуються правом. Державне управління — підзаконна вико­навча й розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Предмет і метод адміністративного права

Адміністративне право являє собою окрему га­лузь правової системи України, що покликана регу­лювати особливу групу суспільних відносин. Голов­ною їх особливістю є те, що вони виникають, розви­ваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв'язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. предмет регулювання адміністративного права охоп­лює коло однорідних суспільних відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосе­редньо реалізуються завдання, функції та пов­новаження виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організа­ційного характеру, що склались у процесі діяль­ності інших органів державної влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб'єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного харак­теру, що виникають усередині системи громад­ських організацій. Під методами адміністративного права слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій вико­навчої влади органами державного управління через вплив їх на волю і свідо­мість підпорядкованих органів, а також громадян. У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів. Метод переконання є провідним, з допомогою цього методу здійснюється вплив на свідомість людей та дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян пра­восвідомість, використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснен­ня, виховання, поширення передового досвіду, мо­ральне та матеріальне стимулювання. Метод примусу — спосіб впливу на громадян , нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби пе­реконання до тих осіб, які не дотримуються чи пору­шують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну. Адміністративний метод полягає в тому, що ор­гани управління безпосередньо встановлюють підпо­рядкованим суб'єктам певну поведінку. Вплив на суб'єкти, що уп­равляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов'язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адмініст­ративного примусу. Економічний метод не передбачає адміністратив­них заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управлін­ня через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й та­рифного регулювання, прибутку, вартості, матері­альних санкцій, кредитів, субсидій

Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань. Джерела адміністративного права — це зов­нішні форми відображення адміністративно-право­вих норм, закріплені в Конституції України, законо­давчих актах, урядових постановах, рішеннях дер­жавних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України джерела поділяються на загальнодержав­ні, галузеві та локальні. Загальнодержавні е обов'язковими для виконання всіма органами управ­ління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визна­чені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави дже­рела поділяються на державні, обласні, міські, ра­йонні Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних ак­тів, прийнятих нижчими за ієрархією органами ви­конавчої влади, З огляду на численність джерел адміністративно­го права доцільно розділити їх на такі види: 1.Конституція України. Вона веде перед у систе­мі джерел адміністративного права, є Основним За­коном України. Закріплені в ній норми мають пря­му адміністративно-правову спрямованість. Вони ви­значають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріп­люють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління 2.Адміністративно-правові норми закріплюються в законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. 3.Постанови Верховної Ради України, які охоп­люють адміністративно-правові норми організацій­ного характеру. 4.Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління. 5.Нормативні постанови й розпорядження Кабі­нету Міністрів України 6.Джерелами адміністративного права в міжгалу­зевому й галузевому масштабах виступають норма­тивні акти 7.Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід від­нести положення, правила та інші акти. 8.Нормативні накази керівників державних під­приємств, об'єднань та організацій 9.Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і ви­конавських органів місцевого самоврядування. Отож, джерелом адміністративного права ви­ступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлін­ську діяльність. Адміністративно-правова норма — це обов'язкове пра­вило поведінки, яке встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що ви­никають, змінюються і припиняються у сфері державного управління, особливості, характерні для адміністративне-правових норм. По-перше, в них закріплюються відносини по керуван­ню, державному контролю і нагляду, а також внутрішньоорганізаційній діяльності. По-друге, метод впливу адміністративно-правових норм є і вольовим, державно-владним. Одна із сторін у відносинах завжди представляє державу, а відповідальність за їх недо­держання настає перед державою системою діяти не може. Провідною соціальною метою адміністративно-право­вих норм є організація управлінських відносин. Поряд з нею є конкретні або локальні цілі, це зокрема такі: інформаційні — досягненням яких забезпечується не­обхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління. охоронні — спрямовані на забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. заохочувальні — забезпечується творча активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їх ініціативи і самостійності у розв'язанні завдань державно­го управління; соціально-моральні — забезпечується формування у громадян, державних службовців, правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку безпеки Функціями адмініст­ративно-правових норм є: забезпечення ефективної діяльності органів держав­ного управління; забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи; охорона системи суспільних відносин матеріальної і нематеріальної сфер; виховна; взаємодії з нормами інших галузей права; • взаємодії з неправовими соціальними нормами (мо­раль, звичаї. Цілі норм та їхні функції тісно між собою пов'язані. Кожна ціль породжує відокремлену функцію системи ад­міністративно-правових норм, у той же час однією функ­цією можуть забезпечуватися відразу кілька конкретних цілей. адміністративно-правові норми визначають той чи інший варіант належної пове­дінки усіх осіб та організацій; забезпечують і підтримують режим законності і державної дисципліни у суспільних відносинах, що виникають у процесі державно-управлін-с^кої діяльності. Структура адміністративно-правової норми — це а внутрішня будова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності складових частин норми. Структура адміністративно-правової норми, як правило , традиційна і складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим, норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією і заохочення. Гіпотеза вказує на фактичні умови, за наявності яких слід керуватися даною нормою. Вона може бути абсолют­но визначеною (досягши 16 років, громадянин зобов'яза­ний одержати паспорт) або відносно визначеною, тобто містити елементи адміністративного розсуду Такі гіпотези, як правило, містять формулю­вання: може бути, у разі необхідності, за доцільністю. Диспозиція — це саме правило поведінки, яке сформу­льовано у вигляді приписів, заборон, дозволень. У нормах адміністративної відповідальності диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, яке тягне за собою накладення стягнення. З караності діяння випливає висновок, що воно забороняється. На­приклад: пошкодження внутрішнього обладнання пасажир­ських вагонів, — тягне за собою накладення штрафу; Санкція вказує на вплив, який застосовується державою у випадку порушення тих чи інших правил, передбачених нормою, тобто це конкретний захід дисциплінарного або адміністративного примусу. Наприклад: порушення санітарно-гігієнічних правил і норм — тягне за собою накладення штрафу; Треба зазначити, що не всі норми містять санкцію. Так, норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищестоящими, нижчестоящими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у да­ному випадку містяться у нормах загального характеру, що належать інституту державної служби. Вище вже зазначалося, що адміністративно-правові норми можуть містити і такий елемент, як заохочення. Заохочення — це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків 2.За адресами або суб'єктами: адресовані органам державно-виконавчої влади; іншим державним виконавчо-розпорядчим органам; державним службовцям; державним підприємствам, закладам, орга­нізаціям; недержавним об'єднанням, підприєм­ствам, закладам; громадянам. 3.За формою припису: зобов'язуючі — ці норми зобов'язують здій­снювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація зобов'язана видати наказ; заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи ін­ших дій в умовах, які нею визначені.

Неприклад, заборона мілі­ції застосовувати спеціальні засоби щодо неповнолітніх. повноважні — ці норми упов­новажують адресата діяти в рамках вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись пра­вовому режиму, який нею встановлено. стимулюючі — це норми, що забезпечу­ють за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відно­син, встановлюють різні пільги (наприклад,


29-04-2015, 03:31