послiдовної дедукцiї.
2.2.5 Арiстотель.
Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi
прибув до Афiн, став учнем Платона. Згодом вiн стає учителем
сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Його роботи -
'Метафiзика', 'Топiка', 'Етика Нiкомаха', трактат 'Про душу'
та iншi.
Арiстотель визнається першим, хто здiйснив систематичне
дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають
першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх
праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще.
Становлення Арiстотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом
вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його
вчителя Платона. Перш за все, це - проблема вiдношення ма-
терiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона приз-
водило до виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв
подiл дiйсностi на матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне,
незмiнне iдеальне, якому пiдкоряється кожна конкретна рiч,
не пiдкорює собi матерiю-небуття. Отже, не повинне iснувати
навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї матерiї. Як мо-
жуть непорушнi iдеї бути причиною руху? Як можуть iдеї, якщо
вони сутнiсть речей, iснувати окремо вiд останнiх?
Критика Арiстотелем Платона навiть у суспiльнiй свiдо-
мостi набула iстотного значення у виглядi афоризму:'Платон
менi друг, але iстина - дорожча'. Аналiзуючи проблеми пла-
тонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює, що причина, сутнiсть
речей, загальне не може iснувати окремо вiд одиничних речей.
Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити поставлену
ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як
iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати ок-
ремо вiд одиничного, iндивiдуального.
Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене
Арiстотелем шляхом розвитку поняття 'матерiя'. Вiн розумiє
матерiю як пасивний 'матерiал' буття i тому вона може тiльки
мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення
кожної речi, дана в чуттях рiч завжди iснує в якомусь ма-
терiалi, а iдеї, поняття не мають матерiальностi. Реальне ж
iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається тiльки у конкрет-
них формах. Отже, безпосередньою причиною речi може бути
форма. Форма реально iснує тiльки в тому чи iншому матерiалi
- матерiї, але не залежить вiд того, яка саме матерiя оформ-
лена. Тому форма визначається як сутнiсть усiх речей, вона
незмiнна, вiчна, цiлком подiбна до платонiвських iдей, тiль-
ки не iснує вiдокремлено вiд матерiї (форма лише незалежна
вiд конкретної матерiї).
Таке вирiшення проблеми загального i iндивiдуального
породжує нову фiлософську проблему: яким чином матерiя i
форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему
Арiстотель вирiшує шляхом залучення понять 'можливiсть' i
'дiйснiсть'. Матерiя постає носiєм можливостей, а форма -
дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля залишається по-
няттям про небуття, як це було у Платона.
В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється вирiзнення
мiж дослiдженням причини усього сущого як такого, що прита-
манне всiм речам, та конкретними науками, якi не дослiджують
загальну природу сущого. Саме останнi вважають, що причини
конкретних речей i усього сущого - однi й тi ж самi. Вияв-
лення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку, що
iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi
iншi форми, називається Арiстотелем 'формою форм'. Ця форма
форм визначається як 'першодвигун', незалежне вiд матерiї
iснування форми, вона цiлком логiчно визначена 'божественною
формою'.
У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить
висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi
знання сутностi речей. Дослiджуючи властивостi людини, вiн
наголошує на унiверсальнiй властивостi будувати завдяки
мисленню будь-якi форми руху (тобто форми побудови iнших
форм). Так ним створюються пiдвалини нової науки про форми
мислення - формальної логiки. Арiстотель фiксує першi закони
i правила логiчного мислення. Йому належать класичнi форму-
лювання логiчного закону протирiччя, закону виключеного
третього. Ним створена перша теорiя логiчного силлогiзму.
Здiйснюючи свої науковi дослiдження явищ природи,
Арiстотель скрiзь шукає форму, яка призводить до появи тих
чи iнших речей. У випадку, коли йому вдається зафiксувати
наявнiсть такої форми, вiн формулює загальне визначення за-
кону природи, який керує тим чи iншим процесом. Розглядаючи
проблеми суспiльства, Арiстотель керується цiєю ж методо-
логiєю. Вiн вважає, що вирiшення суспiльних проблем можливе
лише пiсля пiзнання форм, що породжують цi проблеми. Посту-
пово ним визначаються поняття про процес побудови держави,
суспiльства, що в завершеному виглядi стає теорiєю свiтової
держави. Саме цю теорiю використовував його учень Олександр
Македонський. Однак, сталося так, що дiяльнiсть царя Маке-
донiї завершується його випадковою смертю вiд малярiї. Су-
часниками така несумiснiсть досконалої, логiчно обгрунтова-
ної теорiї з впливом реального малярiйного комара на долю
свiтової держави була сприйнята як доказ неспроможностi
рацiональної мудростi бути помiчником у дiйсному життi.
2.3. Посткласична антична фiлософiя.
2.3.1 Давньогрецький скептицизм.
У розвитку фiлософiї пiсля Арiстотеля вiдбулися досить
глибокi змiни, пов'язанi з кризою демократичного суспiльст-
ва, розповсюдженням диктаторських режимiв у всьому елiнсько-
му свiтi. Коло iнтересiв освiченої частини грецького
суспiльства звужується, пiд впливом трагедiї теорiї свiтової
держави Арiстотеля вiдбувається замикання на питаннях при-
ватного життя особи, правил приватної моралi. Послаблюється
загальний iнтерес до теоретичного знання, падає довiра до
пiзнавальної сили людського розуму. Замiсть унiверсальних
завдань свiтогляду, що охоплювали всi галузi знання, питання
науки та фiлософiї, виникає прагнення звести науковi пробле-
ми до практичних правил особистої поведiнки людини, якi по-
виннi забезпечити щастя (щастя розумiється як здатнiсть до
'незворушного' життя, як проста вiдсутнiсть страждань).
З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як
фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть
достовiрного пiзнання об'єктивного свiту, був саме таким
вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях
давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста
Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти оста-
точно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити
це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за
вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми
мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже,
для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж
критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору
iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як най-
унiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми не-
досконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з
чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу,
який перевiряє iншi органи чуття.
Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скеп-
тики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iн-
шою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiль-
ного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому
висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком
слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики на-
зивали їх 'тропами') обгрунтовувалася рiвнозначнiсть проти-
лежних тверджень, саме тому був проголошений головний прин-
цип скептицизму - утримуватися вiд суджень.
Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi
рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi кри-
терiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної по-
ведiнки. Цi критерiї мають спиратися на 'розумну
iмовiрнiсть'. Античний скептицизм постiйно закликає слiдува-
ти тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли
вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де
живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi
користь. Скептицизм констатує пiдкорення, 'розчинення'
iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопо-
рядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iсто-
тою i тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим, є
внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено)
виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i
позицiя можливостi 'вiдгородитися' вiд свiту зовнiшньої не-
обхiдностi i 'втечi' вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт -
'атараксiя'.
Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої не-
довiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiз-
нанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скеп-
тики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiд-
нiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експе-
рименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматич-
ного трактування формальних законiв мислення, розвивав уяв-
лення про вiдноснiсть людського пiзнання.
2.3.2 Епiкурейство.
Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу
в Афiнах, використовуючи головнi положення фiлософiї Де-
мокрiта (вчителем Демокрiта був послiдовник Демокрiта
Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну
теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух
атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння
тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону
падiння з'являється ще один чинник - атом виявляє
властивiсть 'самочинного вiдхилення' вiд 'лiнiї не-
обхiдностi'.
Iдея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є спе-
цифiчним вiдображенням факту з'явлення у людей нових якостей
- iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної авто-
номiї особи. Людина - цей 'соцiальний атом' - набуває в собi
(а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда,
його неповторнiсть) автономного, самодостатнього грунту сво-
го волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрiта звернута
на закони iснування об'єктiв (людина теж лише об'єкт), у
Епiкура - до суб'єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення
про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхи-
лень, випадкiв, суб'єктивного волiння.
Сенс своєї iдеї про самочинне вiдхилення атома вiд
лiнiї необхiдностi Епiкур вбачає в основному правилi муд-
ростi - вмiти вiдхилятися вiд незадоволення, страждань. Тут
слiд звернути увагу, що мова йде саме про 'вiдхилення' вiд
страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва
за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть - невдово-
ленiсть.
Епiкур вбачає в теорiї свiту iдей Платона, вченнi про
'перший двигун' Арiстотеля дiю надприродних сил, якi не за-
лишають мiсця випадковi, свободi волi людини. Якщо боги
iснують, то вони живуть у просторах мiж свiтами i не втруча-
ються у земнi справи.
Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур ро-
бить висновок, що душа людини - тiлесна. Смерть тiла є
смерть душi, бо сутнiсть душi - рух атомiв у тiлi.
Вiдповiдно до такого розумiння людини, її суб'єктивних
властивостей, вiн розроблює послiдовно сенсуалiстське вчення
про пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та
чуттiв, мiж якими немає великої рiзницi, бо i чуття, i
мислення спричиненi рухом атомiв. Критерiями iстини визна-
ються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв, викидiв iз ре-
чей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам).
Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм
спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя пот-
ребує дотримання мiри в усьому. Iдеал - у задоволеннi при-
родних, а не надуманих бажань. Справедливiсть у тому, щоб не
шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд iншого. В основi
взаємозв'язкiв людей лежить особиста вигода, що розповсюд-
жується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не
тiльки дає знання, але i духовну насолоду. Мудрець - не без-
турботний пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець жит-
тя, який пiднявся над буденнiстю, здатний виявляти свою волю.
Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мисли-
телiв наступних етапiв елiнської епохи, зокрема Риму.
2.3.3 Фiлософiя стоїцизму.
Багато в чому протилежна епiкуреїзму. В фiзицi стоїки
(Зенон з Кiтiону, Клеанф, Хрiсiпп - прибл.III ст. до н.е.)
повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення
Гераклiта про вогонь як первинну стихiю, з якої все похо-
дить. У свiтi панує невблаганна необхiднiсть, вчать стоїки,
i немає можливостi протистояти їй, тому людина цiлком зале-
жить вiд процесiв, що вiдбуваються у зовнiшньому свiтi, при-
родi взагалi. Проте слiд уважно вивчати природу i її процеси.
Хоча вивчення природи нездатне завадити слiпiй необхiдностi,
воно дозволяє, знаючи причини подiй, пiдкорятися їм так, щоб
найменше страждати.
'Пневма', 'дух', дихання, правогонь розливаються у свi-
тi, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганiчних
тiлах. Але правогонь - вже не слiпа стихiйна сила (як це бу-
ло у вченнi Гераклiта), а художньо-творча, тотожня iдеї Пла-
тона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь
- це i провидiння, рок, доля. Космос, знов як у перших фiло-
софiв, розумiється єдиним органiзмом, єдиним тiлом. Це тiло
живе, воно побудоване iз рiзних функцiональних частин, про-
низаних пневмою. Ззовнi Космос має форму кулi, в якiй все
вiдбувається необхiдно i цiлеспрямовано,iнакше Космос розпа-
деться i стане мертвим. Вiдповiдно, для кожної частинки Кос-
мосу є своє мiсце. У випадку, коли частинка не виконує своєї
функцiї, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких
складалась ця частинка, для побудови нової.
Узгоджено iз вченням про Всесвiт, розроблена вiдповiдна
етика. В етицi стоїки також протилежнi епiкуреїзмовi, насам-
перед у питаннях про розумiння мети життя, свободи волi. Для
стоїкiв доля, рок - незаперечна iстина, а свобода розгля-
дається як ухил вiд законiв Космосу, тому - неможлива. Дiї
людини рiзняться лише за тим, яким чином - добровiльно чи за
примусом - вiдбувається невiдворотня необхiднiсть. Доля веде
i того, хто добровiльно пiдкоряється, i силомiць притягує
того, хто без розсуду противиться. Мудрець (фiлософ) це той,
хто любить свiй рок, а тому справдi вiльний, бо дiє за не-
обхiднiстю. Таке розсудливе життя, смиренне перед не-
обхiднiстю, вгамовує афекти (пристрастi), дарує щастя.
Саме стоїки запропонували термiн 'логiка', який
сьогоднi загальновживаний. Вони розумiли за ним словесний
вираз чуттєвих данних про зовнiшнiй свiт, уявлення та за-
гальнi поняття. Логiка стоїкiв була спрямована на аналiз
вiдношень, якi панують у свiдомостi та мисленнi.
Стоїцизм, поряд iз скептицизмом та епiкуреїзмом, був
одним iз найвпливовiших напрямкiв фiлософської думки антич-
ностi у перiод заснування та розпаду свiтової держави
Олександра Македонського.
2.4. Посткласична антична фiлософiя у стародавньому Римi.
2.4.1 Римський епiкуреїзм.
Грецiя, її культура та фiлософiя, мала величезний вплив
на становлення римської державностi, культури, фiлософiї.
Початковi етапи розвитку римської фiлософiї були пов'язанi з
перекладами з грецької. Неможливiсть однозначного перекладу
призвела до посилення образностi мови, втрати строгої
логiчностi. Недаремно фiлософськi погляди Лукрецiя Кара вик-
ладено в поетичнiй формi, а римськi неоплатонiки вважали не-
можливим побудувати фiлософську систему, яка спирається
тiльки на строгi, визначенi поняття. Еклектизм у стародавнь-
ому Римi стає не тiльки характерною рисою бiльшостi вчень,
але й претендує на роль самостiйного фiлософського вчення.
Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епiку-
рейство. Це вiдбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкiсть,
iз якою вчення Епiкура прижилося в Iталiї, пояснюється тим,
що для розбагатiлих римських аристократiв - елiти суспiльст-
ва - новiтня фiлософiя асоцiювалася з гедонiзмом (вченням,
згiдно якого найвищим благом i метою життя є насолода). Те,
проти чого боровся Епiкур, стало основою розповсюдження його
вчення.
Першою школою епiкуреїзму в Римi стала школа Сiрона та
Фiлодема поблизу Неаполя. Якщо Сiрон залишається у вiдносно-
му затiнку (кiлькiсть згадувань про нього незначна), то
Фiлодем - дуже вiдома персоналiя в фiлософiї. Цiлий ряд його
праць було вiдкрито при розкопках Геркуланської бiблiотеки,
засипаної попелом пiд час виверження Везувiя у 79 р. н.е.
Фiлодем прибув до Iталiї приблизно у 80 р. до н.е. Тут
вiн познайомився з вiдомим тодi меценатом Пiзоном. В маєтку
Пiзона i була заснована епiкурейська школа. Дiяльнiсть Фiло-
дема та грошi Пiзона дали вiдчутнi результати. Скоро маєток
перетворився у культурний центр, рiвного якому не було в тi
часи. Часто навiдували цей дiм Вергiлiй, Горацiй. Окрiм ши-
рокої просвiтницької дiяльностi, Фiлодем займався i теоре-
тичними фiлософськими розробками. Йому належить ряд праць з
питань логiки, в яких аналiзується iндукцiя як метод, з'ясо-
вується роль аналогiї в пiзнаннi, а також проводитьсся кри-
тика стоїкiв з рiзних питань.
Дуже вiдомим послiдовником епiкурейства в Римi був Тит
Лукрецiй Кар (I ст. до н.е.). До нас дiйшла повнiстю його
поема 'Про природу речей', у якiй вiн детально розробляє
атомiстичну концепцiю. В цiлому вчення Лукрецiя лише зовнi
схоже на систему Епiкура. Лукрецiй, як i Епiкур, вважає, що
людське щастя має двох головних ворогiв: страх перед загроб-
ною вiдплатою i перед Богом. Перший випливає з вiри у
безсмерття душi. Причина його полягає у незнаннi. Тому
фiлософiя повинна звiльнити людину духовно, через
просвiтництво. Iз другим страхом складнiше. Лукрецiй не за-
перечує iснування богiв, а лише вчить, що вони не можуть
втручатися у життя людей. Обгрунтовував вiн цей погляд
атомiстичною теорiєю побудови свiту. Ця теорiя пояснювала
всi явища природи, зокрема i богiв, якi складаються з особ-
ливих найтонших атомiв i знаходяться мiж свiтами як сили їх
вiдродження, створення.
Незважаючи на близькiсть поглядiв на природу у Лукрецiя
до поглядiв Епiкура, їх теорiї вiдрiзняються при вирiшеннi
питання про мiсце людини у суспiльствi. Самоусунення вiд
полiтичного життя у Епiкура змiнюється пропагандою активного
полiтичного життя особи у Лукрецiя. Для Лукрецiя, на вiдмiну
вiд Епiкура, головним фiлософським вченням є не етика, а
фiзика - пояснення природи. Людина, котра знає загальнi при-
роднi закони, завжди знайде своє мiсце у суспiльствi.
2.4.2 Стоїцизм у стародавньому Римi.
Iз самого початку стоїцизм стояв осторонь вiд класичних
форм грецької фiлософiї. Бiльшiсть стоїкiв були вихiдцями з
колонiй, а не з метрополiї. Проникнення стоїцизму в Рим
вiдбувалося водночас iз його елiнiзацiєю, тобто поверненням
до традицiй Платона, Арiстотеля. Провiдну роль у цьому
вiдiгравав Панецiй (прибл.185-110 рр. до н.е.). Рiзнобiчно
освiчена людина, вiн немало зробив, щоб очистити вчення
стоїцизму вiд вiдвертого схимництва.
Замiсть протиставлення душi i тiла у Панецiя людина -
гармонiйна iстота, навiть божественний Логос дiє на неї не
ззовнi, а проникаючи в середину, зливаючись iз нею, 'про-
ростає в душi'. Визнаючи провiдну роль долi ('фатуму'), вiн
придiляє увагу i самостiйностi особи. Окрiм верховенства
обов'язку визнається роль насолоди в життi людини. Насолоди
подiляються на природнi та надприроднi. Справжнiй стоїк не
цурається нi тих, нi iнших. Тому етичнi погляди Панецiя
близькi до утилiтаризму. Видiляючи три форми релiгiї - пое-
тичну, фiлософську та державну, - вiн визнає цiннiсть тiльки
державної як регулятора життя суспiльства, основи для вихо-
вання iндивiда.
Дiяльнiсть Панецiя дала потужний поштовх для розвитку
стоїчної думки. Деякi учнi, наприклад Цiцерон, сягнули дуже
значних висот у полiтичному життi, створили свої власнi
системи, трансформуючи стоїцизм настiльки, що їх учення
вiдносять до напрямкiв еклектичної фiлософiї.
Яскравим представником римського стоїцизму був
Посiдонiй (135-51 рр. до н.е.). Вiн продовжив розпочатий Па-
нецiєм процес елiнiзацiї стоїцизму, тiльки доповнював його
iдеями Платона. Поступово лiнiя стоїцизму Посiдонiя
трансформувалася у неоплатонiзм (самостiйну фiлософську
течiю).
З точки зору Посiдонiя свiт являє собою вогнену 'пнев-
му', яка є не що iнше як видозмiна єдиного бога, вона
подiляється на свiт iдей та свiт чисел. З пневми виникають
'сiм'янi логоси' - зародки всiх речей. Душа людини також є
'вогненим диханням'. Пiсля смертi людини вона пiдiймається у
надмiсячний свiт (своєрiдне чистилище), а потiм рухається ще
далi, у найвищi сфери, де благоденствує. Чергова свiтова по-
жежа знову розподiляє свiт на сфери, а душа набуває нового
тiла.
Поєднання богiв iз свiтом людей вiдбувається опосеред-
кованим чином. Опосередковуюча ланка
10-09-2015, 22:53