тивнiсть душi, все ж у пiзнаннi ми залежимо i вiд предмета.
Що стосується дiяльностi людини, то над усiма її видами па-
нує не розум, а воля, котра є вищою за розум. Тим бiльше
вiльна воля Бога.
Таким чином, елементи критики схоластики, наявнi у
вченнi Дунса Скота, розвиваються не в iнтересах науки та
фiлософiї, а в iнтересах теологiї. Дунс Скот стверджує, що
фiлософiя безсильна у справi спасiння людини, тому що вона
iгнорує все особисте, прямує тiльки вiд загального до за-
гального. Вона виводить усе не з волi Бога, а з необхiдностi.
3.3.10 Уiльям Оккам.
Уiльям Оккам (бл.1300 - бл.1350 р.р.) написав ряд бо-
гословських та фiлософських праць - з логiки та з фiзики
Арiстотеля. Вiн завершив розпочату ще його попередниками
критику фiлософських доведень iснування Бога, проголосивши,
що буття Бога - предмет релiгiйної вiри, а не фiлософiї,
котра спирається на доведення.
За Оккамом, тiльки чуттєве, наочне знання (що зветься
iнтуїцiєю) може засвiдчити iснування чого б то не було i
тiльки одне воно стосується фактiв. Вчення про роль чуттєвої
iнтуїцiї та досвiду в пiзнаннi пов'язане у Оккама з двома
iншими важливими положеннями його теорiї пiзнання: вимогою
простоти пояснення (принцип економiї) та положенням про те,
що реально iснує одиничне (номiнальне).
За Оккамом, завдання знання - осягнення реально iсную-
чого часткового, одиничного. Загальне iснує тiльки в свiдо-
мостi суб'єкта, котрий пiзнає. Поза свiдомiстю та поза душею
будь-яка рiч є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, оди-
ничне, все ж iндивiди можуть бути розподiленi розумом на
класи, тобто розподiленi за родами та видами. В самих речах
намає нi загального, анi часткового. I те, i друге притаман-
не тiльки нашому способовi сприйняття однiєї i тiєї ж речi.
Як же вiдбувається перехiд думки до загального (до
унiверсалiї)? Для пояснення цього переходу вiн вводить по-
няття про 'iнтенцiю', тобто про направленнiсть думки, про
логiчнi та психологiчнi акти чи знаки. Всi загальнi поняття
(унiверсалiї) - знаки (термiни), що логiчно позначають
об'єкти.
Унiверсалiї не притаманнi самiй речi, вони завжди iсну-
ють пiсля неї, iснують тiльки у свiдомостi, проте вони не
полишенi повнiстю об'єктивного значення. Хоча унiверсалiя
тiльки знак, але такий, що замiщує не будь-якi предмети, а
тiльки тi, якi самi по собi схожi мiж собою. Тому номiналiзм
Оккама iнодi називають 'термiнiзмом' (вiд слова 'термiн').
'Термiнiзм' Оккама пов'язаний з його вченням про досвiд. Че-
рез те, що реальними є тiльки одиничнi речi, то пiзнання
об'єктивного свiту починається з досвiду i проходить по ка-
налам вiдчуттiв. Первинний вид знання - це наочне знання,
котрим пiзнається одиничне. Вслiд за ним iде 'абстрактне'
знання, або 'знання про загальне'.
На цих засадах Оккам будує свою теорiю науки. Науки
подiляються на реальнi та рацiональнi. Реальнi науки розгля-
дають поняття з точки зору їх вiдношення до речей,
рацiональнi - з точки зору їх вiдношення до iнших понять, а
не до речей.
3.4 Фiлософiя Ренесансу.
3.4.1 Неоплатонiзм Плетона.
Фiлософiя Ренесансу, особливо в Iталiї, орiєнтувалася
перш за все на систему Платона. Дана тенденцiя мотивувава-
лася тотальною схоластизацiєю вчення Арiстотеля, котра була
закладена у теологiї томiзму. Платонiзм у антисхоластичнiй
фiлософiї Ренесансу стає символом людяностi, визнається син-
тезом попереднiх надбань у фiлософiї, теологiї, грецькiй на-
уцi та схiдних доктринах.
Розповсюдженню платонiзму в Iталiї сприяв пiзнiй
вiзантiйський неоплатонiк Георгiос Гемiстос (1360 - 1425),
котрий прийняв iм'я Плетон, спiвзвучне з 'Платон'. Його
дiяльнiсть у Флоренцiї, де вiн проповiдує iдеї Платона, була
спрямована на повне заперечення арiстотелiзму. Плетон цiка-
вився схiдними мiстичними теорiями, каббалою та зороастриз-
мом, що дозволило йому зробити висновок про безпiдставнiсть
претензiй християн на абсолютну iстину.
Центральною iдеєю фiлософiї Плетона було вчення, що
свiт знаходиться у залежностi вiд Бога, але не Бог створив
дiйснiсть, вона iснує вiчно. Тому iдея християнства про тво-
рення свiту iз нiчого, iдея 'абсолютної волi творця' виз-
нається хибною. Не тiльки свiт, але й сам Бог знаходяться в
залежностi вiд абсолютної необхiдностi, яка спричинює всi
подiї. Саме це забезпечує гармонiйну єднiсть свiту, де мiсце
Бога - пiдтримувати всесвiтню гармонiю, що робить свiт бо-
жественим. Мiсце людини - бути 'середньою ланкою', що
поєднує тiлеснi та духовнi властивостi свiту в єдине гар-
монiйне цiле. Тому та людина, котра реалiзує в собi вiдно-
шення до свiту, проникнуте моральнiстю (тотбо найвищою фор-
мою духовностi), стає богоподiбною.
Плетон не посилається на неоплатонiстську iдею ема-
нацiї. У своєму поясненнi будови свiту використовує старо-
давнiй пантеон грецьких богiв. Зевс стоїть на чолi наявного
свiту, виявляючи себе як абсолютне буття, долю сущого. Подiї
вiдбуваються не безпосередньо, а через посередництво особли-
вої субстанцiї у природi, яка має божествену сутнiсть. Таке
визнання рiвностi природи i Бога у подальшiй iсторiї
фiлософiї буде розвинуто в пантеїзм.
Фiлософiя Плетона в Iталiї знайшла широке розповсюджен-
ня. Вiн почав першим розглядати неоплатонiзм не у виглядi
середньовiчної християнiзованої теологiї, а у свiтськiй
фiлософськiй формi, де людина стає центром теоретичної
системи.
3.4.2 Неоплатонiзм Пiко делла Мiрандоли.
У творчостi Пiко делла Мiрандоли (1463 - 1495) пантеїзм
стає центральною iдеологiчною iдеєю. Свiт розглядається
iєрархiчно: вiн складається з ангельської, небесної та еле-
ментарної сфер. Чуттєвий свiт виник не з 'нiщо', а з вищого
безтiлесного початку, з 'хаосу', неупорядкованiсть якого
гармонiзує розум, Розум. Свiт - довершена система, яка скла-
дається з протилежних тенденцiй, гармонiйно поєднаних у
прекрасне цiле. Суперечливiсть свiту полягає у тому, що, з
одного боку, вiн природний, сам по собi, а з iншого - конк-
ретне становлення свiтових подiй є виявом волi божества. Бог
не iснує окремо вiд природи, вiн присутнiй у всiх процесах.
Однак тут не класична натуральна пантеїстична система, яка
ототожнює принцип Бога i природи. У розумiннi Пiко, Бог най-
довершенiша сутнiсть свiту, без якої свiт не може iснувати
як Космос, упорядкована цiлiснiсть.
Людину, її властивостi, її долю визначає не надприрод-
не, конкретна доля є наслiдком природної активностi особи. У
своєму творi 'Про достойнiсть людини' (1486), який вiн на-
писав для дискусiї, вказується, що людина є особливим мiкро-
космосом, котрий неможливо порiвняти та ототожнити з неопла-
тонiвською структурою свiту (елементарний, небесний та ан-
гельський свiт), бо людина проникає своєю присутнiстю верти-
кально у всi цi свiти. Людина сама є творцем своєї долi,
особистостi, своє iснування будує виключно завдяки власному
волiнню, вiльному виборовi, свободi. Тому людина
вирiзняється тим, що вона постiйно йде до божественої до-
вершеностi. Однак, якщо Бог є постiйним творiнням гармонiї,
благого, то людина, окрiм здатностi бути творцем гармонiї,
має здатнiсть руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог
карає людину за заподiяне зло, чи єднає iз собою за створене
благо. Людська природа суттєво вiдрiзняється вiд тваринної,
вона довершенiша, бо людина сама здатна творити гармонiю, а
не бути частинкою гармонiї, створеної iншим суб'єктом, люди-
на - це iстота, здатна за власною свободою волi єднатися з
божеством. Ця здатнiсть не дана людинi з народження, вона
формується, людина сама у собi її створює, бо людина 'тво-
рець свого щастя'.
У фiлософiї Пiко делла Мiрандоли антропоцентризм уперше
стає розвинутим принципом, людина стає центральною фiгурою
подiй у свiтi, у вiчнiй боротьбi добра i зла.
3.4.3 Арiстотелiзм П'єтро Помпонаццi.
Перехiд до свiтського вивчення Арiстотеля вiдбувся че-
рез перiод його систематичної критики неоплатонiками.
Арiстотелiки Ренесансу здiйснили це через вирiзнення арiсто-
телiзму i томiзму, критикуючи томiзм класичним надбанням
Арiстотеля.
П'єтро Помпонаццi (1462 - 1525) у своїй дiяльностi яск-
раво виявляє змiни, якi вiдбулися в старому, середньовiчному
розумiннi Арiстотеля при перетвореннi арiстотелiзму у ре-
несансний. Його вчення зберiгає зовнiшню форму середнь-
овiчної традицiї, однак утримує в собi нову фiлософiю, що
протистоїть схоластичнiй традицiї. У межах теорiї двоїстої
iстини Помпонаццi розвиває iдею незалежностi фiлософiї вiд
теологiї; фiлософiя повинна виходити з наукових принципiв,
створених завдяки рацiональному пiзнанню. Релiгiя потрiбна
лише для духовного виховання народної бiльшостi.
До головних трактатiв Помпонаццi вiдносяться: 'Про
безсмертя душi', 'Про причини явищ природи', 'Про долю, сво-
боду волi, предначертання та божествене провидiння'. Вирi-
шення питання про безсмерття душi здiйснюється Помпонаццi
завдяки тезам свiтогляду Ренесансу про необхiднiсть природ-
ного пояснення подiй, котре вiдкидає мiсце чуда. Вiн поси-
лається на вчення Арiстотеля про залежнiсть iдей вiд по-
чуттiв, про неможливiсть iснування душi без тiла - душа при-
родна i тому смертна. Безсмертя душi неможливо рацiонально
пояснити, в нього можна тiльки вiрити. Уявити людину
безсмертною можна лише тому, що ми користуємось загальними
поняттями, абстрагованими вiд одиничного, часткового, окре-
мого. Те, що людина має поняття про нематерiальнi,
безсмертнi духовнi сутностi, тодi коли їх нiхто не мав змоги
вiдчути, доводить, що вони є абстракцiями, створеними вiд
реально даної нам одиничної чуттєвостi. Головна властивiсть
людини полягає не у досягненнi безсмертя, як навчають се-
редньовiчна етика та теологiя, а у можливостi свiдомо побу-
дувати своє щастя i блаженство завдяки здатностi рацiонально
дiяти, пiзнавати свiт. Помпонаццi першим починає будувати
систему понять моралi, орiєнтовану на свiтськi, антропо-
логiчнi цiнностi, а не на християнський аскетизм.
Розглядаючи проблеми спричинення явищ природи, Помпо-
наццi робить висновок, що їх рацiональне пояснення можливе
лише при прийняттi тези про природнiсть причин рiзноманiтних
процесiв. Свiт пiдкоряється єдиному вiчному законовi
постiйних змiн, усе виникає, змiнюється i зникає. Це веде до
постiйного повторення у самозамкненому круговертi речей. Ви-
падковi подiї є виявом загальної необхiдностi круговороту
речей, бо у природi можливе лише те, що не заперечує приро-
ди. Тому все, що iснує, має природну сутнiсть, вiдповiдає
їй, не може зникнути з природи взагалi, бо тодi природа
втрачає саму себе, свою єднiсть у спричиненому послiдовно
круговертi. Круговорот речей розiмкнеться, якщо той чи iнший
природний фрагмент не зможе вiдновитися пiсля своєї заги-
белi. Отже, якщо свiт iснує, то все в ньому пiдкорене не-
обхiдностi, котра схожа на фатум, рок, долю свiту. Людина
також пiдкорена вiдношенню причин та наслiдкiв. Вона може
вибирати, але при цьому її вибiр обумовлений зовнiшньою для
неї природою, середовищем.
Запропонована свiтоглядна позицiя Помпонаццi не залишає
мiсця у свiтi для Бога, бо Бог не може мати свободи власної
волi, його дiяльнiсть строго детермiнована природними зако-
нами (а Бог, як iснуюче за межами природи i нездатне вплива-
ти на неї для нас, пiдкорених природi - фантастична
сутнiсть). За таких мiркувань чи є Бог, чи його немає - лю-
динi все-рiвно.
3.4.4 Фiлософiя природи Миколи Кузанського.
Нiмецький кардинал Микола Кузанський (1401 - 1461) був
одним з перших творцiв нового сучасного способу мислення, що
почав формуватися на межi середньовiччя та Ренесансу. Його
космологiчнi погляди не переходили за межi релiгiйних пог-
лядiв. Як церковний дiяч, вiн повнiстю пiдкорявся системi
середньовiчного теологiчного контрактату.
Фiлософське вирiшення Кузанським проблеми вiдношення
Бога i свiту має теоцентричне спрямування. Вiн використовує
арiстотелевський принцип пiзнання дiйсностi чуттями, розумом
та iнтелектом, вважаючи, що пiзнавальнi можливостi людини
обмеженi скритою сутнiстю, котра має необмежену глибину. Не-
обмежене знання можливе лише у формi символу, загальної
абстракцiї, яка виявляє властивостi дiйсностi у формi людсь-
ких уявлень, а тому може вiдображати те, чого в свiтi немає,
тобто фантазiї. Основу такої символiки Кузанський вбачає в
математицi. Аналiзуючи математичнi засоби вiдображення
дiйсностi, вiн робить ряд епохальних висновкiв. Так, розгля-
даючи поняття нескiнченого, докази iснування нескiнченостi,
Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом перемiщен-
ня натурального ряду чисел у простiр нашою уявою. У самому ж
просторi нiякого натурального ряду нескiнчених чисел не iс-
нує, ми творимо насилля над природою, пiдкоряючи її нашiй
уявi. Розум пiдкорений законовi протилежностей, про що вчили
ще давньогрецькi фiлософи, для думки важливо 'так' чи 'нi',
коло чи багатокутник. Однак, у самому розумi протилежностi
можуть i зливатися, коли ми їх розглянемо у нескiнчених виз-
наченнях. Нескiнчений багатокутник перетворюється у коло.
Якщо Бог визнається нескiнченим у своїх можливостях та їх
визначеннях, то у ньому зливаються всi протилежностi, нiякi
спроби розуму не здатнi тодi виявити його сутнiсть. У
нескiнченому втрачає сенс рiзниця мiж найменшим та найбiль-
шим. Ми не можемо знайти межi свiту, бо обмеження уявляється
нами через натуральний ряд чисел, що насиллям над дiйснiстю
нашого розумiння. Тодi ми повиннi визнати божественiсть свi-
ту, для якого нашi поняття є зовнiшнiми. Божествений свiт
здатний поєднати у собi абсолютно протилежнi тенденцiї.
Здатнiсть людини завдяки мисленню це зрозумiти свiдчить про
божественiсть самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з
божеством вiдбулося лише у Христi. Людина - це також Бог,
однак не в абсолютному, а в обмеженому розумiннi. Людина -
не просто частина цiлого, а сама є чимось цiлим, iндивiду-
альним, невичерпним.
Визначаючи предмет пiзнання, Кузанський розвиває пан-
теїстичну традицiю у фiлософiї, згiдно якої Бог iснує
невiдривно вiд чуттєво даного свiту. Пiзнання цього свiту,
тобто Бога, є справою розуму, а не вiрування, котре бажає
охопити Бога лише в уявнiй формi. Хоча розум сам часто дiє
за допомогою уяви,але мисляча людина завдяки фiлософiї спро-
можна знайти свої помилки, вiдокремити уявне вiд iстинного.
3.4.5 Натуральна фiлософiя Джордано Бруно.
Творчiсть Джордано Бруно (1548 - 1600) проходила пiд
впливом астрономiчних досягнень М.Копернiка. Пантеїзм Бруно
є найбiльш радикальним та послiдовним серед усiх вчень
представникiв iталiйської фiлософiї природи. До головних
трактатiв Бруно вiдносять 'Про причину, принцип та єдине',
'Про нескiнченiсть Космосу та свiтiв'.
Основою теоретичної системи Бруно є концепцiя про
єднiсть свiту, що забезпечується праосновою всесвiту - Єди-
ним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутнiсть, що не
потребує зовнiшнього втручання нiяких сил. Бруно називає
єдине дуже часто матерiєю, однак, не можна визнати, що су-
часнi визначення матерiї є придатними для брунiвського ро-
зумiння. В Єдиному спiвпадають одне i рiзноманiтне, мiнiмум
i максимум; у єдностi самодостатнiсть iснування кожного
особливого фрагменту, 'кожна рiч являє себе єдиною, але не
єдиним чином'. Багатоявнiсть одного й того самого за
сутнiстю свiдчить про пiдпорядкованiсть всього видимого
свiту єдиному законовi. У своїй методологiї Бруно пан-
теїстично ототожнює матерiю i рух, природу i свiтову душу
(часто називаючи її Богом). В його вченнi матерiя пронизана
'унiверсальною дiючою причиною - розумом - першою i головною
силою свiтової душi; свiтова душа - унiверсальна форма буття
Єдиного'. Отже, на вiдмiну вiд сучасних уявлень, для Бруно
не стоїть проблема форми органiзацiї мислячої матерiї. Ма-
терiя є мислячою за своїм основним принципом. 'Матерiя не
може iснувати без форми, i навпаки, форма виявляє себе як
внутрiшня сторона матерiї, вона не може бути чимось прив-
несеним iз зовнi, надбаним'.
Теза про нескiнченiсть всесвiту має фундаментальне зна-
чення для космогонiї Бруно. Космос розглядається ним як по-
рожнеча, яка повнiстю заповнена нескiнченим розмаїттям ма-
терiальних утворень. Тому казати, що Космос має певне мiсце
- безглуздо. Свiт матерiальний i оформлений (тобто має душу)
скрiзь, тому немає нiякого потойбiчного джерела подiй, дже-
рела руху. Це дозволило Бруно висловити гiпотезу про iсну-
вання iнших суспiльств на iнших планетах.
У своїй теорiї пiзнання Бруно використовує гiпотезу,
згiдно якої через людську душу дiє вселенська свiтова душа,
котра не вiдокремлюється вiд душевної матерiї (тобто усе має
форму). Однак, душi вiдрiзняються одна вiд одної. Людська
душа вiдмiнна вiд душi тварин своєю особливою конфiгурацiєю,
яка залежить вiд будови тiла. Пiзнання починається iз
чуттєвого сприйняття, потiм утворюються уявлення, потiм здо-
ровий глузд i розум. Чуттєвого пiзнання недостатньо для поя-
ви глузду та розуму, тому Бруно визнає два етапи процесу. На
першому утворюються уявлення пiд дiєю органiв чуттiв, а на
другому, частково незалежному вiд першого змiстовно, - вини-
кають судження, думки, iдеї.
Пантеїстична фiлософiя природи Бруно завершує розвиток
ренесансного осмислення буття. Наступний етап розвитку був
пов'язаний з ерою, де природознавство стає експериментальним
та математизованим.
3.4.6 Iдеологiя централiзованої держави Нiкколо
Макiавеллi.
Найбiльш вiдомими творами Макiавеллi (1469 - 1527) бу-
ли: 'Нотатки про першi десять книг Тiта Лiвiя', 'Правитель',
'Флорентiйський лiтопис'. Центральним мiсцем у фiлософiї
Макiавеллi є iдея постiйного всесвiтнього кола як результату
впливу 'фортуни', що забезпечує природний плин процесiв. Не-
обхiднiсть ним розумiється не фаталiстично - людина може
свiдомо використовувати фортуну i досягати успiху, усе зале-
жить вiд здатностi людини використати її чи протистояти їй.
Розвиваючи своє вчення про фортуну, Макiавеллi розроб-
ляє систему понять, придатних для суспiльного використання
знання про подiї у суспiльному життi. Насамперед, вiн вiдок-
ремлює полiтику вiд теологiчних та релiгiйних уявлень.
Полiтика розглядається ним як автономна система людської
дiяльностi, котра визнається уособленням свободи людської
волi в межах необхiдностi. Полiтику визначає не Бог, не
абстрактна мораль, а природнi закони життя та людська
психiка. Проведене ним дослiдження iсторичної та полiтичної
практики приводить до виявлення того, що полiтична
дiяльнiсть має розгалужену систему мотивiв: реальнi iнте-
реси, жадоба влади, корисливiсть, бажання збагатiти та iн.
Макiавеллi висуває цiлу низку конкретних пропозицiй для
тих, хто стає 'на шлях долi', щоб такi люди були саме прави-
телями нового типу - абсолютним властителем, деспотом. Така
людина не повинна бути обмежена нiякими апрiорними схемами,
релiгiєю, моральними принципами та своїм власним словом.
Тiльки керуючись детальним аналiзом фактiв, можна керувати
державою. Одна мораль придатна для правителя - хто
сильнiший, той правий. Лише таким шляхом можна опанувати
стихiєю людських вчинкiв, котрi витiкають iз психологiчно
обумовлених бажань. Правитель не може покладатися на випа-
док, божествене провидiння, вiн повинен сам стояти обличчям
до дiйсностi, розраховувати тiльки на власнi сили при форму-
ваннi своєї долi.
Мораль сили Макiавеллi часто визнається зразком
полiтичного цинiзму, аморальностi в полiтицi. Саме до його
фiлософiї правлiння часто використовують тезу 'мета виправ-
довує засоби досягнення її'.
3.5 Розвиток фiлософiї в Українi перiоду Барокко.
3.5.1 Братськi школи та Києво-Могилянська Академiя.
Вiдновлена в 1632 р. видатним науковим i полiтичним
дiячем України Петром Могилою на основi об'єднання шкiл
Київського братства та Києво-Печерської Лаври, яка на про-
тязi двох столiть виконувала роль центру науки, освiти,
мистецтва, осередку духовностi українського народу та всiєї
Схiдної Європи. Задумана як загальноосвiтня вища школа,
Київська академiя навчала граматики, поетики, риторики,
фiлософiї, геометрiї, арифметики, музики ('сiм вiльних на-
ук'), слов'янської, української, грецької, латинської,
польської мов. Незважаючи на протидiю росiйського царату, в
академiї велася робота над формуванням i розповсюдженням ук-
раїнської лiтературної мови. Про це свiдчать працi випуск-
никiв XYIII ст. - Г.Граб'янки, Г.Кониського, Ф.Прокоповича,
М.Довгадевського, М.Казачинського, Г.Сковороди та iнших.
Важливе мiсце у академiї займала математика. У другiй
половинi XYIII ст. було створено клас чистої математики, де
вивчали алгебру i геометрiю, а також
10-09-2015, 22:53