чи порiвнянь. Вона дає дослiдниковi ступенi залежностi наяв-
ностi вiдповiдної властивостi вiд iнших властивостей. Мате-
матичний аналiз ступенiв залежностi одних властивостей вiд
iнших у багатьох випадках дозволяє вiдкрити залежностi та
закономiрностi, якi при їх подальшому вивченнi, при їх пода-
льшiй математизацiї можна зафiксувати у формi строгої мате-
матичної конструкцiї - закона науки. Закони науки вiдобра-
жають математично сформульоване вiдношення причин та наслiд-
кiв, знаючи якi, можна успiшно використовувати природу у
людських потребах.
Пiзнання природи, констатує Бекон, суттєво
вiдрiзняється вiд пiзнання людини, чи антропологiчного
пiзнання. Антропологiя розглядає людину як окрему одиницю та
члена суспiльства. В останньому випадку таке знання складає
полiтику. Наука про людину подiляється на науку про тiло -
фiзiологiю та науку про душу - психологiю. Хоча душа, на
думку Бекона, має матерiальну основу, але її неможливо вив-
чати засобами математики, бо вiдношення причин та наслiдкiв
процесiв у душi не пiдкорюється кiлькiсним властивостям.
Причину такого непiдкорення Бекону не вдалося виявити, тому
вiн визнавав, що дану проблему повинна вирiшити майбутня на-
ука.
4.1.2 Рене Декарт.
Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованiсть
фiлософiї Нового часу. Найбiльш вiдомими його творами є:
'Правила для керування розуму', 'Мiркування про метод',
'Мiркування про першу фiлософiю', 'Начала фiлософiї'.
Декарт - автор ряду дослiджень, що стосуються рiзних
сфер пiзнання. Його науковi пошуки приводять до закладення
основ геометричної оптики. Вiн створює анатомiчну схему
людського ока. Саме Декарт висунув iдею умовного рефлексу та
створює модель рефлекторної дуги нервової дiяльностi. Заслу-
ги Декарта у створеннi сучасної математики значнi та добре
вiдомi.
Декарт пiдтримує антисхоластичну спрямованнiсть
фiлософiї Ф.Бекона. Однак, вiн не може погодитись з Беконом
у оцiнцi дедукцiї як методу пiзнання. Декарт значну увагу
придiляв математичним дослiдженням, а, як вiдомо, математика
будується i розвивається насамперед у формi дедуктивної
системи знання. Тому, визнаючи наявнiсть вказаних Беконом
'iдолiв', Декарт звертає увагу на проблему спрямованностi
емпiричного пiзнання, iндукцiї. Вiн знаходить докази тези,
що здiйснення iндуктивного пiзнання, експерименту вiдбу-
вається тiльки пiсля попереднього планування дiй. А попе-
реднє планування дiй у своєму кiнцевому результатi має буду-
ватися завдяки використанню загальних положень як вихiдних
для думки, тобто шляхом дедукцiї. Таким чином, iндукцiї без
попередньо здiйсненої дедукцiї бути не може. Однак, дедук-
тивному мисленню завжди загрожують 'iдоли'. Дану проблему
Декарт вирiшує, запропонувавши сумнiв у виглядi методо-
логiчної процедури.
Декартовий методологiчний сумнiв, або 'критика усiх
визначень', будується не як абсолютний скепсис, заперечення
визначень взагалi, а як шлях, засiб уникнення помилок. Пер-
винну форму iстини Бекон вбачає у чуттях, в емпiричностi.
Для Декарта це - помилкова точка зору, вiн перераховує ви-
падки, коли чуття вводять людей в оману i робить висновок,
що неможливо вiрити тим засобам пiзнання, якi 'хоча б один
раз обманювали нас'. Таким чином, нi авторитет та здiйснена
з його допомогою дедукцiя, анi наш досвiд та здiйснена з йо-
го допомогою iндукцiя, не можуть бути визнанi як науковий
метод. Тому Р.Декарт ставить питання про досягнення
достовiрностi знання самого по собi, впевненостi в iстинi,
яка повинна бути вихiдною посилкою i тому сама не може опи-
ратися на iншi посилки. Таку достовiрнiсть вiн знаходить у
мисленнi. 'Якщо ми вiдкинемо та проголосимо помилковим усе,
у чому хоч трохи можемо сумнiватися, то ми не можемо
сумнiватися лише у тому, що здатнiсть мислити свiдчить про
iснування. Бо буде абсурдом вважати, що мислячи про самого
себе, можна заперечувати факт iснування думки про власне
iснування. Думка, яка заперечує iснування самої себе, не
варта нiякої уваги. Тому факт, який висловлюється у сло-
вах:'мислю, отже iсную', найдостовiрнiший iз усiх, якi перед
кожним, хто фiлософствує, виявляються'.
Математика, основу якої складають iдеальнi конструкцiї,
досягає найвищого ступеня ймовiрностi. В порiвняннi з iншими
науками математика найменше залежить вiд зовнiшньої реаль-
ностi i найбiльше - вiд мислячого Я. Тому саме математика
найкраще вiдповiдає принциповi достовiрностi знання. А на-
явнi в математицi аксiоми можна завжди обгрунтувати принци-
пом достовiрностi знання самого по собi. Однак, математика -
наука, що будується шляхом дедуктивної форми думки. Вiдкритi
Ф.Беконом 'iдоли' свiдчать про наявнiсть недолiкiв у де-
дукцiї. Враховуючи цю обставину, Р.Декарт пропонує метод
рацiональної дедукцiї, котрий повинен узгоджуватися з чотир-
ма вимогами: 1) припускати у якостi достовiрних такi поло-
ження, котрi уявляються розумовi чiткими та ясними, не вик-
ликають сумнiвiв у своїй iстинностi; 2) роздiляти кожну
складну проблему, задачу, на складовi частини, пiдпроблеми
чи задачi; 3) поступово здiйснювати перехiд вiд доведеного
до недоведеного; 4) не робити нiяких прогалин у логiчному
ланцюжку дослiдження. Принцип методологiчного сумнiву та
рацiональна дедукцiя повиннi допомогти у подоланнi недолiкiв
простої дедукцiї, разом з цим вирiшуючи проблему 'першої
iндукцiї', яку без попередньої дедукцiї здiйснити неможливо.
Однак, при цьому постає проблема 'першої дедукцiї' - звiдки
взялися першi загальнi поняття, котрими користується думка?
На це питання Декарт вiдповiдає тезою про наявнiсть вродже-
них iдей.
Обгрунтування iснування вроджених iдей Декарт знаходить
в своїх фiзiологiчних дослiдженнях. Здiйснивши велику
кiлькiсть дослiдiв експериментального характеру над рiзними
тваринами, вiдкривши факт скорочення м'язiв (частiше за все
цей дослiд повторюють на лапках жаби, капнувши кислотою на
свiжий зрiз) частини тiла, вiдокремленої вiд цiлого тiла,
вiн робить висновок, що в кожному тiлi є iдея руху самого по
собi. Скорочення лапки тварини при подразненнi її кислотою
припиняється через деякий час, що, на думку Декарта,
свiдчить про вiдокремлення iдеї вiд тiла. Вбита тварина -
вже не жива, але iдея руху може в нiй перебувати. Зовнiшньо
частина тiла ще не змiнилася, але може й не рухатися при
подразненнi, отже iдея це тiло iже полишила. Таким чином,
iдеї можуть бути i не бути в тiлi, а тiло iснує без явних
змiн. Живого тiла без iдеї не iснує, а це свiдчить, що живi
тiла народжуються з iдеями. Дослiдження руху iдей в тiлах
живих iстот привели до створення Декартом класичної схеми
замкнутої рефлекторної дуги. Дана модель описує систему реф-
лексiв, котрi виявляють себе у зовнiшнiх формах руху живих
тiл.
Вiдкриття можливостi iснування iдеї на протязi деякого
часу у мертвому тiлi та можливостi зникнення iдеї iз мертво-
го тiла при вiдсутностi наочно фiксованих змiн у ньому спря-
мували думку Декарта на шлях вчення про дуалiзм душi i тiла.
Розвиваючи цю тезу, вiн робить висновок про iснування неза-
лежних одна вiд другої двох субстанцiй свiту. Субстанцiя, що
виявляє себе у рiзних просторових властивостях - матерiя, та
субстанцiя, що не має просторових форм виявлення - мислення.
Цi субстанцiї можуть єднатися, утворюючи живi органiзми, чи
iснувати окремо, утворюючи свiт фiзичних тiл та свiт вiльно-
го духу - божественний свiт. Найдовершенiшою формою буття є
Бог, який iснує сам iз себе, є причиною самого себе.
Субстанцiя свiту, що iснує просторово - матерiя, не мо-
же наповнювати простiр, iснуючи нерухомо. Вона завжди у
русi, що зобов'язує нас заперечувати теорiю атомарної будови
свiту, бо iнакше ми повиннi визнати нерухомi частинки - най-
меншi та неподiльнi елементи буття (атоми). Рух кожного тiла
(Декарт розглядає тiла лише механiстично) вiдбувається з
причин, якi лежать за межами даного тiла. Вiтрильник ру-
хається завдяки дiї вiтру, завдяки течiї рухається водяний
млин, ядро вилiтає з гармати завдяки згоранню пороху тощо.
Користуючись даним принципом, вiн заперечує можливiсть iсну-
вання порожнечi. Декарт ставить питання про перший поштовх,
котрий надав рух усiм тiлам. Суб'єктом цього поштовху вiн
визнає Бога.
Дуалiзм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його
вчення, котре швидко розповсюдилося та знайшло багатьох
послiдовникiв у Європi.
4.1.3 Томас Гоббс.
Класичний представник англiйської фiлософiї перiоду
англiйської буржуазної революцiї Томас Гоббс (1588-1688)
послiдовно розробляє систему рацiоналiстичної фiлософiї, яка
охоплює не тiльки вчення про буття, пiзнання, а й вчення про
суспiльство, державу.
Своє вчення про рацiональнiсть пiзнання вiн виклав у
працi 'Про тiло' (1655), де обгрунтував тезу про чуття як
початкову стадiю пiзнання. Вiн вбачає мету пiзнання в
рацiональному осягненнi сутностi, причин явищ. Визнання
рацiонального методу обгрунтовується ним посиланнями на
досягнення механiстичного природознавства у Європi. Широко
застосовуючи факти з iсторiї нової науки, Гоббс доводить, що
тiльки опираючись на розум, систематичне мислення, можна
досягти iстини. Саме Гоббс висуває тезу про надуманнiсть те-
орiї двох iстин (вiри та розуму) i проголошує наявнiсть лише
однiєї - iстини розуму, науки. Поняття iстини визначається
ним як властивiсть наших знань бути вiдповiдними власти-
востям речей. Вiн стверджує, що iстина - це властивiсть на-
ших суджень, i заперечує визначення iстини як властивостi
об'єктiв. Тому нi чуття, нi вроджена iнтуїцiя, анi одкровен-
ня не можуть бути iстинними, якщо вони данi не у формах суд-
ження про свiт.
Гоббс на вiдмiну вiд Декарта, який ототожнював матерiю
з розповсюдженнiстю, робить висновок, що розповсюдженнiсть,
простiр є властивiстю матерiальностi взагалi, а не тiла зок-
рема. Такими властивостями, чи акциденцiями, є рух, спокiй,
колiр та ряд iнших. Доказом факту, що простiр є властивiстю
матерiї, а не тiла, вiн вважає здатнiсть тiла змiнювати свою
форму. Ця мiнливiсть фiксується по вiдношенню до незалежного
простору, а вiдповiдно до цього, простiр не може бути
властивiстю тiла, це незалежна вiд тiла акциденцiя.
Вiдправною позицiєю мiркувань Гоббса про суспiльство та
державу є поняття 'природний стан людей'. Введення даного
поняття дозволило фiлософiї створити першу абстрактно-iде-
альну модель суспiльства, яку можна було використовувати у
виглядi порiвняльного еталону для фiксацiї подiбностей та
вiдмiнностей мiж рiзними станами суспiльства, державами i
т.п. Природний стан людей охарактеризовано у Гоббса як мож-
ливiсть одних людей перешкоджати у досягненнi своїх цiлей
iншим людям. Саме таке положення осiб, якi здатнi ставити
перед собою цiлi та дiяти, їх досягаючи, призводить до при-
родної скритої вiйни мiж усiма людьми. Вихiд з неї було
знайдено у органiзацiї суспiльства. Однак суспiльство може
iснувати лише на спiвпаданнi iнтересiв людей. А це може бути
досягнуте лише на шляху домовленностi, котра є штучною та
формальною. Таким чином, людям був потрiбен механiзм забез-
печення виконання таких домовленностей. Ним стала суспiльна
влада, володарi. Влада здатна iснувати лише за умови вiдмови
людей вiд права повного володiння собою. Саме таким чином на
мiсце природних законiв через утворення держави вводяться
закони штучнi, суспiльнi.
Гоббс вирiзняє три типи держави: 1) влада-зiбрання i
кожний громадянин має право голосувати (демократiя); 2) вла-
да зiбрання, але лише деякi мають право голосувати (аристок-
ратiя); 3) верховна влада тiльки у одного (монархiя).
4.1.4 П'єр Гассендi.
Сучасник Р.Декарта П'єр Гассендi (1592-1655) у 40-х ро-
ках XYII столiття першим розпочав вiдкриту полемiку з кар-
тезiанством. Його працi: 'Метафiзичне дослiдження проти Де-
карта', 'Метафiзичне дослiдження, чи Сумнiв i заперечення
проти метафiзики Декарта' спрямованi проти тез про фундамен-
тальнiсть принципу 'методологiчного сумнiву' та
'достовiрностi мислячого Я'.
Гассендi доводить, що не тiльки мислення, а й кожна дiя
людини може бути прийнята у якостi вихiдної достовiрностi,
якщо результати дiї спiвпадають з планованими. Розвиваючи
своє поняття дiяльностi, вiн робить висновок, що думка про
самого себе без зовнiшнього об'єкта, без вiдношення до нього
як зовнiшнього, просто неможлива. Треба вiднестися до себе
не як до Я, а як до не-Я, щоб мислити про себе. Таким чином,
самодостовiрностi свого мислення бути не може, бо ми мислимо
себе як не-Я, як щось зовнiшнє, хоча даємо йому iм'я 'Я'.
Достовiрнiсть нашого мислення, таким чином, здобувається пе-
реведенням свого Я в не-Я. Я маю план зробити цю рiч. Роблю
її, вона постає передi мною, i тiльки тодi Я переконуюся в
достовiрностi своїх думок, якщо не-Я спiвпадає з моїми пла-
нами. Отже, нiякi вродженi iдеї не здатнi стати основою
рацiонального мислення. Рацiональнiсть досягається лише з
досвiдом успiшної дiяльностi.
Гассендi розробляє послiдовну систему сенсуалiстського
вчення про пiзнання. Основу цього вчення складає переконання
незаперечностi iндуктивiстської гносеологiї, яка визнає ви-
никнення загальних понять шляхом узагальнення одиничних явищ.
Користуючись даною гносеологiєю, вiн розробляє
вiдповiдне вчення про будову свiту, котре зводиться до до-
казiв атомiстичної будови навколишнього свiту. Пропаганда
античної атомiстики, розгорнута Гассендi, його астрономiчнi
спостереження, працi з iсторiї науки мали велике значення
для формування природознавства XYII ст.
4.1.5 Картезiанство.
Картезiанство складається з багатьох напрямкiв та течiй
фiлософiї другої половини XYII ст., серед яких можна знайти
навiть взаємовиключнi. Картезiанська фiлософiя (Картезiй -
латиною Декарт) саме у Декарта вбачає свої витоки.
Найбiльш вiдомим картезiанцем, як правило, визнають
Нiколо Мальбранша (1638-1715). Керуючись принципом дуалiзму
душi та тiла, вiн розвиває тезу Декарта про надприродну при-
чину першого поштовху матерiї до вчення про неможливiсть
iснування природних причин. В кожному конкретному випадку
спостереження дiй та наслiдкiв, при систематичному
дослiдженнi конкретного явища ми не здатнi виявити кiнцевої
природної причини. Причина iснує, а виявити її - можливостi
немає. Таким чином, слiд визнати, що причини мають надпри-
родний характер - божественний. Розглядаючи тi чи iншi
властивостi речей, вiн дiйшов висновку, що властивiсть не
iснує як частина чогось, вона народжується, утворюється саме
тодi, коли ми її фiксуємо (як правило, це виявляється у
взаємодiї предметiв). Нiж сам по собi не має властивостi
рiзати, вiн рiже саме тодi, коли ми залучаємо його до
вiдповiдної взаємодiї предметiв. Отже, причиннiсть виникає
кожного разу по новому, тобто утворюється. А якщо вона утво-
рюється, то слiд визнати, що є суб'єкт її створення. Таким
суб'єктом Мальбранш визнає Бога.
Вiдповiдним чином будується вчення Мальбранша про
пiзнання. Вiн видiляє три типи пiзнавальних здiбностей:
чуттєве пiзнання, пам'ять та уява, чистий розум. Видiляє вiн
i чотири шляхи пiзнання: безпосередньо через речi; через
iдеї речей; через внутрiшнє чуття; через уяву або аналогiю.
Оскiльки цiлями пiзнання визнається знання причин рiзних
наслiдкiв (а кiнцевою причиною є Бог), то людина не здатна
знати речi повнiстю, як не здатна знати Бога у всiй повнотi.
Таким чином, людськi знання не можуть бути копiями речей,
знання виявляють себе у виглядi абстрактних уявлень про
свiт. Найкращою ж формою уявлень про свiт є знання iдеї тiєї
чи iншої речi, як вчив про це ще Платон. Носiєм усiх iдей є
Бог. Таким чином, якщо ми маємо тi чи iншi iдеї, то вони
надходять до нас вiд Бога.
Неоднорiднiсть картезiанства найкраще виявляється на
постатi Блеза Паскаля (1623-1662), одного з творцiв науки
Нового часу. Двоїстiсть природи людини розповсюджується
Паскалем на рiзноманiтнi прояви суспiльних явищ. Людина є
поєднанням душа тi тiла. Мораль - поєднання доброго та зло-
го. Полiтика - закону та беззаконня.Однак, ця дуалiстичнiсть
є причиною нашої нездатностi до пiзнання свiту таким, яким
вiн є. Усе буття, починаючись iз чогось кiнцевого, має
нескiнченну багатоманiтнiсть проявiв, яку не спроможний охо-
пити нiхто iз просторово та часом обмежених, окрiм творця
свiту. Iснування для нас людей, незалежних субстанцiй, якi
можуть бути лише єднанням духовної та матерiальної (не
пiдкореної законам простору та пiдкореної законам простору
субстанцiї) субстанцiї накладає вiдповiдне обмеження - ми
сприймаємо матерiальнi речi у формах духовностi, а духовнi
речi - у виглядi матерiальностi. Це робить людину безпорад-
ною перед свiтом, бо такi нашi знання вже за своїми визна-
ченнями не вiдповiдають дiйсному положенню.
Паскаль вiдомий серед природознавцiв як видатний мате-
матик, фiзик, працi з гiдростатики та обчислення
ймовiрностей якого увiйшли до золотого фонду класичної нау-
ки. Однак, саме цi працi надихнули Паскаля на висновок про
обмеженнiсть рацiоналiстичної методологiї. Його математичнi
дослiдження дозволили вiдкрити парадоксальнiсть мiж проявами
реальностi та можливостями математики в їх охопленнi.
Дослiдження конкретного предмета вiдкриває необмежену множи-
ну iнших предметiв (свiтiв), якi складають цей взятий для
вивчення предмет. Однак, кожен iз предметiв, що входить у
структуру першого, взятого для дослiдження, являє нам новий
свiт необмежених властивостей, об'єктiв, структур. Таким чи-
ном, ми маємо справу з множиною, котра складається з
нескiнченної кiлькостi елементiв, кожен з яких має свою
нескiнченну кiлькiсть елементiв, тобто рiвний множинi,
пiдмножиною якої є вiн. З точки зору математики дане вiдно-
шення дорiвнює нулю, але кожна неупереджена людина бачить,
що перед цiєю парадоксальнiстю свiту саме математика нуль, а
не свiт з його властивостями.
Обмеживши пiзнавальнi можливостi еталона наукового
пiзнання (а саме таким була в тi часи математика), Паскаль
вказує на обмеженнiсть також i чуттєвого пiзнання. Таким чи-
ном, нi рацiоналiзм, анi емпiризм не здатнi задовiльнити на-
ше прагнення пiзнати свiт; мислення та розум лише використо-
вують закладенi в нас iз народження фундаментальнi iдеї
(Паскаль тут посилається на Декарта). Розглядаючи цi фунда-
ментальнi поняття за допомогою того чи iншого наукового ме-
тоду, ми переконаємося, що рацiональних доказiв їх iстин-
ностi не iснує, а є лише вiра, котра спрямовує нашi думки та
дiї на використання iдей. Таким чином, основою буття людини
в свiтi є усвiдомлення свого єднання з Богом, вiра, а не
мислення чи розум, iррацiональне, а не рацiональне.
Здатнiсть єднатися з Богом дана кожному конкретному
iндивiдовi по-рiзному, це мiстичний процес, який вiдбу-
вається в людському серцi, початок цього процесу лежить в
любовi до Бога.
4.2 Розвиток сенсуалiстичної фiлософiї.
4.2.1 Джон Локк.
Джон Локк (1632-1704) вiдомий як творець класичного
сенсуалiзму, творець трактату 'Досвiд про людський розум'
(1690). За своєю спрямованнiстю фiлософiя Локка має антиде-
картiвське направлення.
Локку першому вдалося довести, що мислення загального
грунтується на чуттєвому сприйняттi сущого та сутностi, що
знання загального та iстина побудованi на досвiдi.
Сенсуалiзм у теорiї пiзнання Локка тiсно пов'язаний з мето-
дологiчним емпiризмом: вiн визнає роль розуму, однак обмежує
його значення. Функцiя розуму полягає, за Локком, в комбiну-
ваннi емпiрично створених суджень. Ним заперечується iсну-
вання 'вроджених iдей' i стверджується поняття 'рефлексу'.
Продуктивним методом створення наукових знань визнається
iндуктивний метод Декарта.
Душа людини (мислення),на думку Локка, позбавлена врод-
жених iдеальних структур, iдей, понять, принципiв. Вiн про-
голошує душу 'чистим аркушом', на який лише досвiд накладає
свої письмена.
Локк розумiє досвiд насамперед як вплив речей навко-
лишнього свiту на нас, на нашi чуття. Разом iз цим ним
видiляється досвiд внутрiшнiй - як дiяльнiсть душi, думки.
Iдеї, якi виникають через зовнiшнiй досвiд, вiн називає
чуттєвими; iдеї, якi виникають iз внутрiшнього досвiду -
рефлексiями. Як зовнiшнiй, так i внутрiшнiй досвiд приводять
до виникнення лише простих iдей: про наявнiсть чи
вiдсутнiсть чогось, властивостей твердого чи м'якого, ко-
рисного чи шкiдливого тощо. Для виникнення загальних iдей
потрiбнi мiркування. Однак, мiркування не являють собою сут-
ностi душi, бо душа може iснувати i без мiркувань (у тварин,
комах). Мiркування - це певна властивiсть людської душi, то-
му їх не можна визнати первинними, як це вважав Декарт.
Складнi iдеї, як, наприклад, поняття субстанцiї, виникають
на базi сприйняття
10-09-2015, 22:53