Результати клінічного спостереження за хворими свідчать, що післяопераційний набряк у 1-шу добу після хірургічного втручання, попри своєчасне призначення профілактичних заходів (накладання тугої пов’язки, застосування протинабрякових препаратів), спостерігається в обох групах. При цьому в основній групі незначний набряк визначався у 31 пацієнта (50 %), а виразний – лише у 2 (3,23 %), тоді як у контролі – відповідно у 22 (34,38 %) та 10 (15,62 %) хворих (P < 0,05).
На 3-тю добу в основній групі випадків набряку, що виходив за межі анатомічної ділянки, не виявлено, у контролі – у 4 пацієнтів (6,25 %), помірні явища набряку виявлено у 18 хворих (29,03 %), у групі порівняння – у 25 (39,06 %; P < 0,05), незначний – у 37 (59,68 %) проти 31 (48,44 %) в контролі (P < 0,05). Не виявлено цього симптому у 7 пацієнтів основної групи (11,29 %) та в 4 (6,25 %) контрольної.
До 5-ї доби в основній групі цієї ознаки не виявлено у 30 пацієнтів (48,39 %), у 27 (43,55 %) вона була слабко виражена і у 5 хворих (8,06 %) – помірно. У групі порівняння в 34,38 % випадків (22 пацієнти) набряку не було, в 39,06 % (25 хворих) він був незначний і у 26,56 % (17 осіб) – помірний (P < 0,05).
Через 7 діб після хірургічної травми незначний набряк у паравульнарній ділянці зберігався у 5 хворих (8,06 %) основної групи, в контрольній – у 15 (23,44 %). До того ж у 7,81 % випадків (5 хворих) цю ознаку ми оцінили як помірно виразну.
Таким чином, результати порівняльного аналізу клінічного стану післяопераційних хворих свідчили про те, що призначення в основній групі з метою профілактики ускладнень препаратів «L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну», які мають ангіопротекторний і протинабряковий ефект, сприяє швидшому затиханню процесів гіперемії та набряку. При цьому вірогідну міжгрупову різницю зареєстровано протягом усього періоду спостережень (з 1- до 7-ї доби).
Внаслідок порушення місцевого кровообігу в прооперованих тканинах розвивається інфільтрація форменими елементами крові. Стан інфільтрату оцінювали за параметрами його поширення та щільності. Ділянки інфільтрації м’яких тканин виявляли з 4-ї доби після операції. Вірогідної різниці щодо згаданих вище критеріїв у групах порівняння не помічено, інфільтрат був м’якоеластичним, без виразних ознак поширення. При цьому його незначний вияв зареєстровано у 10 хворих (15,63 %) контрольної групи та в 7 (11,29 %) – основної. Через 6 діб показники змінилися таким чином: у контрольній групі щільноеластичний інфільтрат виявлено в 10,94 % випадків (7 хворих), у 6,25 % (4 пацієнти) – поширення було значним. У основній групі такої картини не спостерігалося, а ущільнення рубця виявлено лише у одного (1,61 %) хворого (P < 0,05). З 8-ї доби пальпаторно і візуально у пацієнтів основної групи інфільтрат не виявлено. Проте у 2 (3,12 %) осіб з групи порівняння він був щільним, у 7 (10,94 %) – м’якоеластичної консистенції, з незначним поширенням у 14,06 % випадків (9 пацієнтів; P < 0,05).
У процесі спостереження за динамікою згасання ознак інфільтрації простежувалася залежність цих показників від інших клінічних симптомів. Варто зауважити, що вже з моменту виявлення ознаки після хірургічного втручання у хворих основної групи реєстрували незначне поширення інфільтрату. А з 8-ї доби цієї ознаки не виявлено в жодного пацієнта.
Наявність і виразність післяопераційного болю в ділянці хірургічної травми як ознаки місцевої запальної реакції вказували на характер і спрямування ранового процесу. Стосовно частоти прояви ознаки, то вона спостерігалася в ранній післяопераційний період (з 1- до 7-ї доби). Власне, у основній групі вже з 1-ї доби після хірургічного втручання помірного і виразного мимовільного болю не спостерігалося. До 3-ї доби слабку болючість реєстрували лише в одного пацієнта (1,61 %). Надалі хворі не скаржилися на мимовільний біль. При цьому під час пальпації у 1-шу добу виразний біль відчували 3 (4,84 %) хворі, помірний – 10 (16,13 %), слабкий – 15 (24,19 %). До 3-ї доби виразний біль не реєстрували, проте помірний 4 (6,45 %) та слабкий 14 (22,58 %) ще залишався. До 5-ї доби у 8 (12,9 %) хворих, а до 7-ї – у 2 (3,23 %) зберігалося незначне відчуття болю.
У контрольній групі виразний мимовільний біль у 1-шу добу після операції зауважували у 6 (9,37 %) хворих, помірний – у 10 (15,63 %) (P < 0,05), слабкий – у 20 (31,25 %) пацієнтів (P < 0,05). На 3-тю добу – відповідно у 1 (1,56 %), 4 (6,25 %) і 13 (20,31 %) пацієнтів (P < 0,05). До 5-ї доби на слабкий і мимовільний біль скаржилися 5 (7,81 %), а на 7-у – 1 (1,56 %) хворий.
Щодо болю під час пальпації результати були такими. У 1-шу добу виразну реакцію виявлено у 6 (9,37 %) пацієнтів контрольної групи, помірну – у 18 (28,13 %; P < 0,05), слабку – у 20 (31,25 %; P < 0,05). До 3-ї доби інтенсивний біль був у 3 хворих (4,68 %), у 11 (17,19 %) і 15 (23,44 %) відповідно – помірний і слабкий (P < 0,05). Починаючи з 5-ї доби, виразної реакції не зареєстровано, тоді як зберігалася помірна – 7,81 % (у 5 пацієнтів) і слабка – 21,88 % (у 14 хворих). До 7-ї доби незначну болісність відчували 11 (17,19 %) хворих.
Таким чином, у 95,85 % хворих основної групи не спостерігалося мимовільного болю, а біль під час пальпації був у 77,88 %. У контролі ці показники становили відповідно 76,34 і 59,37 % (P < 0,05). Це свідчить про виразний протизапальний та знеболювальний ефекти комплексу препаратів «L-лізину есцинату» і «Тіотріазоліну» за умови раннього призначення.
Одним із важливих клінічних критеріїв, що характеризують запальний процес у паравульнарній ділянці, є ексудація. Розглянуто кількісні та якісні показники ексудату, а також тривалість ексудації, що в комплексі створювало уявлення про характер загоєння і ймовірність розвитку ранніх післяопераційних ускладнень. У динаміці спостережень у обох групах виявлено істотну різницю за всіма основними показниками цієї ознаки. Так, під час перев’язування у 1-шу добу після операції виявляли переважно геморагічний ексудат: в основній групі – у 32 (51,61 %) хворих, у контрольній – у 36 (56,25 %). При цьому у 2 (3,12 %) пацієнтів з групи контролю зауважено виділення серозного ексудату. Сліди крові на пов’язці без ознак ексудації з ранової щілини помічено у 26 (40,63 %) хворих контрольної групи і у 30 (48,39 %) – основної. Цю ознаку ми розцінювали як відсутність симптому.
На 3-тю добу лікування ексудат виявлено у 23 (35,94 %) пацієнтів контрольної групи та 10 (16,13 %) – основної (P < 0,05). До того ж у 3 (4,69 %) хворих у контролі була значна кількість виділень, а у 20 (31,25 %) – мала. У основній групі у 10 (16,13 %) хворих виявлено зовсім незначну кількість ексудату, а у інших пацієнтів помітних виділень узагалі не зауважено (P < 0,05). До 5-ї доби лише у одного (1,61 %) хворого основної групи виявлено сліди серозних виділень, евакуйованих під час пальпації навколоранових тканин.
У пацієнтів контрольної групи в незначній кількості виявляли гнійний (1 хворий – 1,56 %), серозний (у 4–6,25 %) та геморагічний (у 2 хворих – 3,12 %) ексудат.
На 7-му добу післяопераційного періоду у хворих основної групи при пальпації паравульнарних тканин ексудації з ранової щілини не спостерігалося. У 2 (3,12 %) осіб з групи контролю помічено гнійні виділення, ще у 1 (1,56 %) – незначну кількість серозних.
Так, загалом за весь період спостережень (7 діб) ексудат був відсутній у 84,10 % пацієнтів основної групи і у 72,77 % – контрольної (P < 0,05). Крім того, з 5-ї доби післяопераційного періоду у 2 пацієнтів контрольної групи зареєстровано нагноєння рани, тобто раннє післяопераційне ускладнення. Це дає підстави зробити висновок, що профілактичне інтраопераційне призначення препаратів «L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну» сприяє стабілізації мікросудинної циркуляції, зменшує явища набряку, та має місцеву імунокоригувальну дію, що в цілому покращує умови загоєння ран та попереджує післяопераційні ускладнення.
Таким чином, на підставі оцінки клінічного перебігу ранового процесу у ранній післяопераційний період у групах порівняння належить зауважити наступне: за всіма аналізованими показниками (гіперемія, набряк, біль мимовільний, а також пальпація, запальна інфільтрація глибоких шарів рани, ексудація) виявлено вірогідну різницю в групах дослідження, що зумовлено активними процесами запалення у хворих контрольної групи.
На 7-му добу епітелізацію ранової щілини зареєстровано у більшості хворих. Так, у контролі первинним натягом загоїлися рани у 51 (79,69 %), у основній групі – у 58 (93,55 %) пацієнтів (P < 0,05). Загоєння супроводжувалося вторинним натягом у 3 (4,84 %) хворих основної групи і у 7 (10,94 %) представників контрольної, та під струпом – у 1 (1,61 %) і 6 (9,37 %) пацієнтів відповідно. Тобто оптимізація умов для перебігу ранового процесу за рахунок профілактичного використання препаратів «L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну» скорочує строки репарації м’яких тканин, зокрема епітелізації ранової щілини.
Через рік після хірургічного втручання в усіх оглянутих (59 пацієнтів, або 46,8 %) зазначено ознаки завершення процесу дозрівання рубцевої тканини. Нормотрофічний тип виявлено у 29 (93,55 %) пацієнтів основної групи, незначні вияви гіпертрофії зареєстровано в 6,45 % (2 хворі) випадків. У контролі рубці середньої ширини були у 7 (25 %) пацієнтів, а вузькі без ознак гіпертрофії і атрофії – у 18 (64,28 %). Явища гіпертрофії рубцевої тканини з формуванням широкого рубця спостерігався у 3 (10,71 %) хворих (P < 0,05).
Результати тривалих клінічних досліджень свідчать, що призначення з профілактичною метою препаратів широкого спектру дії («L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну»), переважно в I фазу ранового процесу, створює основу для формування естетичного рубця за рахунок зменшення кількості ранніх післяопераційних ускладнень (надмірного набряку, болю, кровотечі в рані, формування гематом, сером, нагноєнь).
Аналіз показників локальної термометрії в групах порівняння дав змогу зробити такий висновок: гіпертермія в паравульнарній ділянці була виразнішою в усі терміни спостережень саме у контрольній групі. Коливання температури протягом 7 діб після операції були в межах 0,15–2,2°C в основній групі і 0,64–2,71°C – в контрольній. Найдемонстративнішою була різниця, зареєстрована на 3-тю добу післяопераційного періоду, коли локальна температура в паравульнарної зоні у хворих контрольної групи підвищилася до (36,56 ± 0,08)°C, тобто порівняно з нормальними показниками зросла на 2,71°C. У основній групі показник був нижчим на 1,03°C (35,53 ± 0,11°C; P1 < 0,05; P2 < 0,05).
У 1-шу добу спостережень реєструвалося також значне зростання електропотенціалів шкіри в обох групах: у 3,3 рази – в контрольній і в 2,97 – в основній (P1 < 0,05; P2 > 0,05). Надалі показники мали тенденцію до зниження, і до 3-ї доби в контрольній групі вони зменшилися в середньому на 7,5 % (102,09 ± 2,23) мВ за середніх доопераційних значень (33,36 ± 1,18) мВ, у основній – на 20,3 % (до 79,08 ± 1,73 мВ; P2 < 0,05).
До тижневого терміну різниця в обох групах порівняно з початковим рівнем ставала невірогідною (P1 > 0,05). При цьому в основній групі аналізований показник мав тенденцію до зниження, наближаючись до показників перед проведенням оперативного втручання (45,59 ± 1,49 мВ), зберігши істотну різницю порівняно з контролем, де середнє значення сягало (63,19 ± 2,32) мВ (P2 < 0,05).Таким чином, дані, одержані за допомогою локальної термометрії та біопотенціометрії, виявили різницю в перебігу I і II фаз ранового процесу у хворих основної та контрольної груп залежно від особливостей місцевих запальних і відновних реакцій, які розвиваються на тлі медикаментозної терапії.
Для визначення інтенсивності загальних запальних реакцій, у відповідь на хірургічне втручання, визначали вміст ЛДГ в сироватці крови та цитобіохімічну активність СДГ та ЛДГ в нейтрофілах периферичної крові.
Уже в 1-шу добу після операції в обох групах визначали вірогідне (P1 < 0,05) зниження показника СДГ (на 19,1 % у основній і на 18,1 % – в контрольній) і зростання ЛДГ-активності (до 16,4 % у основній і до 17,2 % – у контрольній) нейтрофілів периферичної крові. На 3-тю добу вірогідність різниці порівняно з початковим рівнем зберігалася (P1 < 0,05), але вже до 5-ї доби в основній групі рівні ферментів почали відновлюватися (P1 > 0,05). При цьому вміст ЛДГ у цій групі залишався вищим за початковий на 9,2 %, а СДГ – нижчим на 5,6 %. У контролі різниця, як і до того, була вірогідною (P1 < 0,05), сягнувши +15 і -15,9 % відповідно. Через 7 діб у хворих на тлі застосування «L-лізину есцинату» і «Тіотріазоліну» показники дегідрогенази наближалися до доопераційних. У контрольній групі порівняно з нормою зареєстрована вірогідна різниця (щодо СДГ вона становила 12,8 %, а ЛДГ – +10,2 %), але вже невірогідна (P1 > 0,05). Варто зазначити, що з 5- до 7-ї доби міжгрупова різниця була вірогідною (P2 < 0,05). Таким чином, застосування в основній групі фармакологічних препаратів («L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну») запобігає розвитку стресової гіперглікемії (посилюючи компенсаторну активність анаеробного гліколізу), зменшує пригнічення окисних процесів (за рахунок збереження внутрішньоклітинного фонду АТФ) та зменшує явища ацидозу й значних загальних запальних реакцій.
Результати дослідження каталітичної активності ЛДГ у сироватці крові також свідчили про зменшення явищ загальних запальних реакцій. Виявлена тенденція до зниження рівня ЛДГ у сироватці крові хворих основної групи у 1-шу добу післяопераційного періоду (на 3,15 %) порівняно з доопераційними показниками. У пацієнтів з групи контролю значення зростало на 15,5 % (P1 < 0,05). До 3-ї доби різниця зберігалася, але в основній групі цей показник збільшився (на 0,58 %) практично до такого, як був до операції, а в контролі досяг піку виразності (+16,6 %; P1 < 0,05). На 5-ту добу розрив між групами був невірогідним (P1 > 0,05) за рахунок зниження показника ЛДГ у контрольній (до +11 %) і зростання в основній (-1,9 %). На 7-му добу значення практично наближалися до доопераційних, що більшою мірою було помітно в групі, де застосовували «L-лізину есцинат» і «Тіотріазолін». У контролі вони, як і до того, вони були вищі за норму на 6,77 %, але вже втратили вірогідність різниці (P1 > 0,05).
Поряд із дослідженням біохімічних показників вуглеводного обміну для комплексної оцінки інтенсивності загальних запальних і відновних реакцій у групах порівняння вивчали продукти ліпідного обміну. Різниця стосовно показника загального холестерину в групах протягом усього періоду спостереження була невірогідною порівняно з початковим рівнем (P1 > 0,05), так і при міжгрупових порівняннях (P2 > 0,05). Проте значення його фракцій ЛПНЩ і ЛПВЩ у динаміці спостережень змінювалися. Так, до 1-ї доби після операції в обох групах рівні ЛПНЩ вірогідно знижувалися з (2,08 ± 0,15) ммоль/л до (1,58 ± 0,15) ммоль/л в основній і до (1,82 ± 0,20) ммоль/л – у контролі. Міжгрупова різниця була істотною (P2 < 0,05). До 3-ї доби вірогідність відмінностей зберігалася.
Починаючи з 5-ї доби, показники у всіх обстежених (порівняно з нормою) стали невірогідними (P1
> 0,05), тоді як між основною і контрольною групами різниця виявлялася (P2
< 0,05) аж до 7-ї доби. До цього часу в основній групі значення ЛПНЩ відповідало (1,87 ± 0,14) ммоль/л, у контролі – (2,22 ± 0,17) ммоль/л (P2
< 0,05). Показники ЛПВЩ, який разом із тригліцеридами є будівельним матеріалом для клітинних мембран, протягом найближчого післяопераційного періоду в основній групі коливалися в незначних межах. При цьому з (0,81 ± 0,04) ммоль/л вони знижувалися до (0,74 ± 0,05) ммоль/л з подальшим зростанням на 3-тю добу до (0,84 ± 0,04) ммоль/л і поступовим падінням до початкового рівня без вірогідної різниці (P1
> 0,05) порівняно з
8-09-2015, 22:13